Я показую онуку фотографії вулиці, якої вже нема. Він питає: “А ти там жила?” І я кажу: “Так, ми всі там жили. І досі живемо, бо досі душею там…”
Ви, можете, не знати одне одного до війни, але якщо ви обидва пам’ятаєте як зацвітали маленькі тендітні сакури, незадовго до війни висаджені на центральній алеї міста, – між вами вже є зв’язок. Пам’ять перетворюється на мову єдності.
Коли люди разом згадують минуле – навіть болісне – це створює відчуття, що “ми разом це пережили”. А від цього народжується глибше розуміння одне одного, навіть між тими, хто раніше не був близьким. І, можливо, знання спільного минулого допоможе нам і надалі, бачити себе як спільноту, як громаду.
В цьому впевнений головний зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Дуже багато запитів отримує зараз керований ним заклад від бахмутян стосовно історії міста.
-До нас звертаються школярі, студенти, вчителі, краєзнавці, колекціонери, журналісти, просто мешканці міста, – розказує Ігор Аркадієвич. – Про що питають? Одні з останніх запитів стосувалися, наприклад, жіночої гімназії в Бахмуті, піонерського табору, який існував біля вокзалу, виробництва вогнетривкої цегли, писанкарства, архівних фото місцевих мешканців у вишиванках, періоду Другої світової війни, життя та творчості бахмутської поетеси Світлани Решетової, тощо. Цікавлять людей походження назв вулиць та інших об’єктів топоніміки, архівні відео…
Заради майбутнього
Юний історик, дослідник свого родоводу і літопису нашого краю бахмутянин Мирослав Коцько з березня 2023 року веде свій Ютюб-канал. Він ще школяр, але не зважаючи на юний вік, його описи дуже фахові та насичені інформацією. Судіть самі. Ось декілька назв його відео-сюжетів: «Старовинний Бахмут. Цикл відео», «Мандри Григорія Сковороди. Місто Бахмут», «Маленька серія великої історії. Закуточки Бахмута», «Історія Другої світової війни очима Бахмута», «Бахмут і Володимир Сосюра. Історія в часі», «Загадкова історія Ступок», «Дніпрова Чайка: слід в історії Бахмутщини», «Історія Бахмутського коледжу мистецтв»…
Юний історик бахмутянин Мирослав Коцько веде прямий ефір на своєму Ютюб-каналі
Хлопець говорить, що робить такі відео задля нашої перемоги і світлого майбутнього, бо без минулого не буде майбутнього, і ми повинні знати нашу історію.
Щоб мати уявлення про рівень знань та глибину досліджень Мирослава, перейдіть за посиланням та подивіться, наприклад, його спільну трансляцію з краєзнавицею Світланою Кравченко про фотоательє старовинного Бахмута. На фотографіях, як він вважає, відображаються не тільки люди й вираз їх облич на пам’ять, а ще й історія. Історія, яка живе в нас.
Вирвали з землі, але не з серця
Психологиня Мері Пайфер, зазначала: “Історія нерозривно пов’язана з ідентичністю. Якщо ви не знаєте своєї історії, якщо ви не знаєте свою родину, хто ви?”
-Я народився і майже 40 років прожив в цьому місті, – розказує наш читач Василь Андрійович. – Я не вважав його чимось особливим, поки не довелося поїхати – не у відпустку, а в нікуди. А тепер його нема. І мені чомусь стало важливо дізнатися, яким воно було ще до мене. І я почав збирати цю інформацію по крупинках. Через старі фотографії, спогади земляків, назви вулиць. Для мене – це своєрідний спосіб не втратити себе повністю. Бо якщо я знаю, звідки я, якщо я знаю, чому це місто було важливе для сотень тисяч до мене, – тоді я маю силу жити далі. Це моє коріння. Його вирвали з землі, але не з серця.
“І був театр …”
Складається таке враження, ніби всі ми “зшиваємо” частини втраченого дому разом. Повертаються до вивчення історії рідного міста й бахмутські історики та краєзнавці.
Наприкінці березня світ побачила книга, яка розкриває одну з важливих, але до цього часу маловідомих сторінок історії Бахмутського краю – історію театрального мистецтва. Це перше в своєму роді дослідження, автори якого – Володимир Сутковий та Віктор Гриненко, використовуючи архівні матеріали, газетні публікації та спогади, детально відтворили процеси зародження і розвитку театру в Бахмуті. Матеріали вони збирали з 2015 року, і їм вдалося врятувати їх з палаючого Бахмута. Робота над книгою зайняла чотири з половиною роки.
Володимир Сутковий з щойно надрукованою книгою.
Книга не лише висвітлює відомі факти, але й розкриває невідомі раніше аспекти театрального життя міста, а також спростовує помилкові твердження, які існували досі. Окремо варто відзначити дослідження, яке стосується плеяди акторів, що працювали в міському театрі, а також директорів і головних режисерів післявоєнного періоду. Це – справжнє визнання таланту тих, хто сформував обличчя бахмутського театру і зробив його важливою частиною культурного життя країни.
Є в книзі особлива глава, яка дуже співзвучна з теперішнім часом. Вона про те, як наші земляки, як і ми зараз, жили майбутнім поверненням до рідної домівки. Вона називається «На початку нового театрального життя». Ось уривки з неї:
«Звістку про звільнення Донбасу від німецько-фашистських окупантів працівники об’єднаного Сталінського театру в далекій Кзилорді сприйняли як недалеке повернення на рідну землю. Нехай понівечену, вимучену, зі зруйнованим житлом, заводами і фабриками, школами і лікарнями, бібліотеками і магазинами, але довгоочікувану і таку дорогу».
…«Вже на наступний день після звільнення, – як згадував місцевий житель М. І. Олександров, – тобто 6 вересня, відбувся великий мітинг, на якому містяни буквально зі сльозами на очах дякували воїнам-визволителям… У той же день на своє перше засідання зібрався виконком… оперативно були організовані необхідні відділи, яким передбачалося негайно займатися проблемами міста та його жителів — відбудова хлібозаводу, електростанції, медичних закладів, житла, і, зокрема, театру».
Збережіть її для нащадків
У минулому 2024 році вийшло ще одне краєзнавче видання. Книга називається «Бахмут. Капсула часу», і написав її старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Григорій Соколовский. Це ґрунтовне дослідження містить 340 сторінок і розкриває багато невідомих раніше історичних фактів і подій з минулого. Автор дослідив історію розвитку бахмутської промисловості з кінця 19 до початку 20 століття. Є тут окремий розділ, присвячений історії деяких бахмутських вулиць, розвитку комунікацій та місцевим легендам.
Григорій Соколовський зі своєю книгою “Історія міста, складена з цегли”
-Капсула часу – це предмет, у який людина вкладає послання для майбутніх поколінь, – пояснює ідею книги її автор. – Посланням може слугувати все, що завгодно – лист, книга, якась річь, коштовності, коньяк тощо. У моєму випадку капсулою часу слугує ця книга, а її зміст є листом для нащадків наших бахмутян, які, рятуючись від російської навали, вимушено покинули свій дім та роз’їхались по всьому світу.
Це видання вже зараз можна назвати рідкісним, бо вийшло воно першим накладом всього у 31 екземпляр. Автор надсилав його землякам безкоштовно з автографами на згадку. Трохи пізніше вдалося надрукувати ще 25 екземплярів. Книга виявилась настільки затребуваною, що у автора не залишилось жодного екземпляру.
«Я хочу звернутися до всіх бахмутян, у яких буде ця книга, – написав він читачам в анотації, – збережіть її для своїх нащадків. Можливо, хтось з ваших дітей, онуків та правнуків років через 30, а може 100 зацікавиться історією міста своїх батьків, то ця книга розповість про підприємства, які колись були в Бахмуті, про старі бахмутські вулиці та їх мешканців, а також про місцеві традиції, кулінарні смаки та навіть забобони».
Зараз ніхто не знає, що буде з нами, чи повернемось ми додому. Може так статися, що саме такі книжки та спогади об’єднають майбутні покоління бахмутян навколо міста та допоможуть їм його відродити.
Рубрика в газеті
Коли ми починали в газеті рубрику «Наша історія», то навіть не сподівалися на такий інтерес до неї. Це щотижнева сторінка, присвячена історії міста з багатовіковою спадщиною, яке стало символом стійкості українського духу. У кожному випуску ми розповідаємо про видатних бахмутян, визначні події, архітектурні перлини, старі вулиці, ремесла, традиції та побут.
У наступному номері газети, наприклад, ми плануємо розказати про бахмутський гіпсовий промисел, що розпочався ще у 18 сторіччі. Крім того, що алебастр використовувався як будівельний матеріал, це була ще й сировина для виготовлення предметів мистецтва та елементів декору, так званої «ліпнини», якою прикрашались фасади будинків, кімнати, каміни тощо.
А напередодні публікації, щоб трохи заінтригувати читачів, ми розмістили у своєму Телеграм-каналі фото чудової ліпнини одного з бахмутських майстрів на фасаді старовинної будівлі і запропонували вгадати, де це. Правильну відповідь ви дізнаєтесь із майбутньої публікації.
Історія одного читача
У невеличкій кімнаті на околиці Дніпра на полиці книжної шафи лежить тека-швидкозшивач. На ній підпис: «Бахмут. Моє життя». Усередині акуратно підшиті вирізки з газети «Вперед».
Цей своєрідний архів збирає Євген Петрович – 73-річний переселенець із Бахмута. Вже третій рік він отримує газету у Центрі підтримки бахмутян, уважно читає її, а сторінку з черговим нарисом про історію Бахмута обережно вирізає і підшиває в папку. Його очі стають вологими, коли читає статті про заснування міста, про його буремні роки, унікальні виробництва, пам’ятки архітектури, щемливі традиції: «Я не історик. Але коли читаю ці статті, відчуваю, що я частина чогось більшого. І я хочу, щоб онук теж це відчув».
-Як буду помирати, — каже пан Євген, — передам папку онуку. А якщо він захоче, то передасть далі. Бо наш дім — це не лише цегла. Це наша пам’ять. І поки вона жива – Бахмут живе.
Ми, впередівці, дуже горді з того, що допомагаємо бахмутянам не втрачати свою ідентичність. Коли вийде свіжий номер газети, в архіві пана Євгена з’явиться ще одна вирізка, ще один епізод великої історії. Ще один доказ, що жодна війна не зможе стерти з карти сердець місто, яке ми носимо в собі. Бо ми всі – частина Бахмута. І доки ми пам’ятаємо, доти він існує. А доки ми пам’ятаємо РАЗОМ — він розквітає в нас і між нами. А ще ми сподіваємось, що вивчення і документування історії знищеного міста може привернути увагу міжнародної спільноти, що сприятиме залученню підтримки для відновлення.
Світлана Овчаренко.
