Сьогоднішній Бахмут існує поза межами понівечених вулиць — він пульсує в людях, яких війна розсіяла по різних куточках України. Але кілометри не мають сили, поки наші серця б’ються в одному ритмі — ритмі міста, яке ми вивезли з собою в пам’яті, та в спільному прагненні віддячити тим, хто став за нього стіною.
Коли рідні пороги стали недосяжними, молодь громади зрозуміла: щоб не втратити себе, треба триматися за тих, хто ці стіни захищав. Саме так народився проєкт «Жива історія: Зустріч молоді Бахмутської громади з військовослужбовцями та ветеранами». Ініціативу молодих бахмутян підхопило та допомогло втілити Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради. Це простір, де сухі параграфи підручників поступаються місцю живим голосам, а кожен спогад очевидця важить більше, ніж тонни теоретичних лекцій про патріотизм.
Від Самурая до капелана
Весь минулий рік став для молоді часом глибоких внутрішніх трансформацій. Кожна зустріч — як новий розділ книги, від якої перехоплює дихання, бо за кожною фразою стоїть вибір, на який здатен далеко не кожен.
Квітень 2025-го запам’ятався розмовою з Владиславом Єщенком, відомим як «Самурай». Військовий сапер, який втратив зір, але знайшов у собі сили бачити Перемогу серцем. Його історія про створення фонду «Побачимо Перемогу» стала для студентів уроком: темрява навколо не означає темряву всередині.
Травень привів молодь у столичний «Vcentri HUB», де вони тиснули руку Вадиму Бенедику. Головний сержант розвідки, кавалер «Золотого Хреста», говорив з юнаками та дівчатами не про героїзм, а про відповідальність.
А вже в жовтні, на День Захисників та Захисниць, онлайн-ефіри зблизили громаду з Ліліаною Зіньковською — бойовою медикинею, ветеранкою АТО та викладачкою Бахмутського педагогічного фахового коледжу, волонтеркою, чиї руки щодня творили дива на межі життя і смерті.
Були й зустрічі, де пахло металом та технологіями майбутнього. Бійці 61-ї Окремої Степової бригади привозили дрони, показуючи студентам Бахмутського ЦПТО, що сучасна війна — це не лише відвага, а й інтелект.
У Вишневому, напередодні Дня ЗСУ, бахмутська молодь затамувала подих, слухаючи ветеранів, які тримали оборону нашого рідного міста. Микола Осика, Володимир Солоденко, Ігор Легкий, Юрій Дяченко, Олександр Тимофеєв, Максим Близнюк та бойовий медик-хірург Сергій Кацарський — це люди, для яких Бахмут відтепер частина власної біографії. Мешканці Київщини знають кожен вигин бахмутських доріг, бо саме там, у наших рідних дворах та на наших вулицях, вони своєю сміливістю вирішували долю всієї країни.
А вже на початку 2026 року молодь занурилася у питання духу. Архімандрит Діонісій, головний капелан Донецької єпархії ПЦУ, під час зустрічі «Духовний фронт та стійкість» допоміг знайти відповіді на найважчі питання.
Кременчук: День тих, хто пішов першим
Бувають зустрічі, які неможливо виміряти лише хвилинами сценарію. Вони вимірюються мурашками по шкірі, щирими сльозами в очах підлітків та міцними рукостисканнями, у яких — уся вдячність світу. Саме такою стала зустріч у Кременчуці, де в межах проєкту «Пліч-о-пліч: Згуртовані громади» молодь нашого незламного Бахмута разом із кременчужанами вшанувала тих, хто першим сказав: «Я йду».
Напередодні Дня українського добровольця тут зібралися ті, хто тримав небо над Бахмутом і всією Україною.
Ми згадували кожного, хто не повернувся. Але головними героями дня були ті, хто сидів у залі: Олександр Кроковець, Едуард Сабанін, Віктор Поштар, Андрій Поштар та Іван Балацький. Це люди, чиї імена, можливо, ще не записані в енциклопедії. Вони не чекали на повістки. Вони не шукали причин, щоб залишитися вдома. Для них не існувало черг у військкомати як формальності — вони самі були цією чергою. Їхнім єдиним і незаперечним наказом став внутрішній голос, поклик серця, який виявився гучнішим за вибухи.
Студенти дивилися на добровольців, намагаючись збагнути: що відчуває людина, яка бере до рук зброю, щоб захистити право свого міста просто існувати?
Спогади героя
Найбільш емоційним моментом став живий діалог. Питання від молоді були прямими й глибокими: «Чи було страшно прийняти рішення?», «Що допомагало триматися у найтемніші хвилини?». Відповіді ветеранів — прості, без пафосу, але такі, що закарбовуються в пам’яті назавжди.
Мабуть, найщирішими стали спогади героя України Олександра Кроковця. Він чесно зізнався бахмутянам: до війни у Бахмуті ніколи не був. Тому перше знайомство з нашим містом стало для нього справжнім відкриттям.
— Ми заходили з хлопцями в район заводу шампанських вин, — згадував Олександр. — І я просто не міг відірвати очей. А найбільше вразили… павичі. Уявляєте? Справжні павичі прямо посеред міста. Ми дивилися на все це і не могли повірити…
Але Бахмут для Олександра — це не лише павичі та зелень вулиць. Це, перш за все, люди, з якими він ділив кожен ковток повітря під обстрілами.
Коли молодь запитала про найважливіше на фронті, голос добровольця став серйознішим. Його історія про побратимство — це те, що змусило затамувати подих.
— Знаєте, побратим — це той, хто завжди поруч. У найважчу хвилину рідного брата чи сестри може не бути поряд, а він — тут, кожну секунду, кожну мить. Ваші життя залежать одне від одного на сто відсотків. Поки ви самі цього не пройдете, не відчуєте — це неможливо передати словами. Це значно більше, ніж сім’я.
Олександр не приховував і гіркої правди: після такого досвіду повертатися до цивільного життя непросто.
— Саме через це нам потім так важко перестроїтися, коли повертаємося додому. Виникають проблеми в сім’ях, непорозуміння… Люди після війни змінюються назавжди.
Війна навчила не відкладати життя на потім
На питання: «А що вас надихало там, де, здавалося б, натхненню немає місця?», — відповідь добровольця була простою.
— Надихали побратими і, звісно, посестри, — ділиться Олександр. — У нас було дуже багато дівчат, зовсім юних, по 18–19 років. Їхня витримка і наша спільна підтримка давали сили триматися. А ще — діти. Вони передавали нам свої малюнки, і для нас вони ставали справжніми оберіжками. Ці дитячі роботи підіймали бойовий дух, бо кожної такої миті ми розуміли: ми тут не просто так. Хто там був, той знає — війна це страшно, дуже страшно. Але якщо ми не відстоїмо свою державу зараз, то нас як народу просто не буде існувати. Війна навчила нас не відкладати життя на потім. Бо «потім» може не настати. Тому я кажу молоді: цінуйте кожен день, любіть свою країну не на словах, а вчинками. Бо за кожен ваш спокійний ранок заплачено дуже високу ціну.
Об’єднані живою історією
Насправді проєкти «Жива історія» — це не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради намагається створити майданчик, де розмивається кордон між «цивільними» та «військовими». На цих зустрічах наші хлопці й дівчата вчаться відповідальності, а захисники нарешті відчувають: їхній подвиг має сенс, бо є кому нести ці цінності далі. Бахмут — жива пам’ять, яка пульсує в Кременчуці, Києві, Дніпрі та в кожному онлайн-підключенні. І поки молодь хоче слухати героїв, а добровольці готові ділитися своєю силою — наше місто живе.
За інформацією Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради.
