Сьогодні наш спільний дім — це не бетонна адреса чи номер квартири, а люди. Люди, яких впізнаєш за миттєвим поглядом, особливою «нашою» говіркою та цією неймовірною бахмутською здатністю гуртуватися саме тоді, коли небо падає на плечі.
Днями таким «магнітом» для бахмутян, які знайшли прихисток на Київщині, став центральний стадіон міста Вишневе. Тут відбувся І етап Кубка України з богатирського багатоборства серед ветеранів. Але знаєте, це не були просто спортивні змагання у звичному розумінні. Це був іспит на міцність людського гарту, де кожен підхід до снаряда важив значно більше за метал.
130 доль, загартованих вогнем
На поле вийшли 130 атлетів з усіх куточків країни. Кожен із них — це окрема книга про мужність. Вони пройшли крізь пекло боїв, отримали важкі поранення, втратили побратимів, але не дозволили обставинам зламати свій внутрішній стрижень.
Серед учасників були й ті, хто тримав небо над нашим рідним Бахмутом. Ті, хто до останнього захищав кожну вулицю, кожен знайомий нам з дитинства двір, кожну алею троянд. Для нас, бахмутян на трибунах, бачити їх тут, у Вишневому, було справою честі. Ми прийшли не просто подивитися на спорт — ми прийшли віддати шану.
Початок видався до мурашок урочистим: над полем розлилися звуки Гімну України у живому виконанні Злати Огнєвіч. У цей момент кожен присутній відчув — немає «місцевих» чи «переселенців», є одна велика родина, об’єднана болем і волею до перемоги.
Сталевий воїн з Бахмутом у серці
Справжнім символом незламності став вихід на майданчик Володимира Куровського. Оборонець нашого міста, який бачив його у найважчі часи, цього разу боровся не зі зброєю, а з неймовірною вагою богатирських снарядів. Дивлячись, як він долає дистанцію, ніхто з глядачів і подумати не міг, через які тортури випробувань і важкі поранення пройшов цей чоловік.
Після виступу Володимир — втомлений фізично, але з неймовірним світлом у погляді — знайшов сили поспілкуватися з нашою громадою. Це була розмова «своїх зі своїм».
— Раніше я лише чув про Донбас, — ділиться спогадами Володимир, — але коли потрапив у Бахмут, був вражений до глибини душі. Які там чорноземи, яка природа! Місто одразу запало мені в серце. Ми тримали його, як могли. Напрямок Світлодарська та Бахмута був надскладним. Пам’ятаю, як люди залишали оселі… Було прикро до сліз, бо ми розуміли стан кожного, хто прощається з домом…
Він згадував і ті короткі хвилини відносного спокою, коли вдавалося куштувати бахмутську піцу під звуки канонади, і той перший страшний удар «вагнерівців», який взяв на себе його підрозділ.
—Багато побратимів полягло в тих боях, — говорить із болем герой. — Я і сам отримав важкі поранення, але сьогодні я тут, на полі, бо ми не маємо права здаватися. Ми не втрачаємо надії. Ми повернемо Бахмут, відбудуємо його, і туди знову повернуться люди, знову будуть приїздити українські зірки. Бахмут — це серце, яке продовжує битися в кожному з нас.
Злата Огнєвіч: «Я обіймаю вас серцем»
Цей день запам’ятався й щирою, майже родинною зустріччю зі Златою Огнєвіч. Співачка не поїхала одразу після офіційної частини, а ненадовго залишилася на стадіоні, щоб розділити цей момент із бахмутянами.
У неформальному колі, без камер та пафосу, наші земляки запитали її про те, що для неї значить наше місто. Відповідь Злати була емоційною:
—Бахмут — це насамперед Україна. Я добре знаю це місто, адже там живуть мої близькі друзі. У них знищені будинки, розбита доля, але я бачу, як вони — і як ви всі — знаходите сили йти далі. Мене вражає, що після такого потрясіння ви продовжуєте мріяти. В українців величезна сила духу. Я сьогодні обіймаю серцем усіх бахмутян та кожного з вас особисто.
Співачка приділила час кожному: фото на згадку, міцні обійми, слова підтримки.
Ми — не гості, ми — громада
Зустріч у Вишневому вкотре довела: ми не просто «люди зі статусом ВПО». Ми — Громада з великої літери. Громада, яка пам’ятає своє коріння, яка до хрипу в горлі вболіває за своїх захисників і яка має справжніх друзів по всій країні.
І поки ми тримаємося разом, поки ми підтримуємо тих, хто боровся за нас на полі бою, і тих, хто надихає нас піснею — ми непереможні.
Олександра МИРНА.
