02.05.2026
209Про врятовані ікони та камін, навколо якого мала зібратися родина
Бувають люди, чиї імена в редакції завжди викликають особливі емоції. Анатолій Курман для газети “Вперед” — людина неймовірна. Він наш багаторічний читач, але головне — наш постійний співавтор за духом. Хто згадає минулі творчі конкурси, той неодмінно згадає і його роботи та фотографії, які він супроводжував підписом «Пан Курман». Анатолій завжди мав цей рідкісний дар — бачити буденні речі під таким кутом, під яким не бачив ніхто інший. Його кадри ніколи не були «черговими», у них завжди відчувався характер і власна правда.
Живий і такий же енергійний
Потім прийшла велика війна, і зв’язок обірвався. У вирі евакуацій, обстрілів та невідомості ми загубили одне одного. Місяці мовчання мимоволі змушували хвилюватися: де він, чи в безпеці, чи вціліла його талановита душа?
Тому, коли пролунав телефонний дзвінок і ми почули знайомий голос, стало по-справжньому світло. Анатолій знайшовся. Живий, такий же енергійний і готовий ділитися своєю історією.
Ми поговорили про те, як давався виїзд із його рідного Часового Яру, де довелося будувати життя та як сьогодні, попри все, вдається знаходити натхнення в роботі та навколишньому світі.
Виїжджав евакуаційним автобусом
— Анатолію, ми всі пам’ятаємо той страшний початок. Коли для тебе настала та межа, за якою стало зрозуміло: треба їхати?
— Для мене все змінилося в березні 2022-го. До того ще сподівався, що якось минеться, але березень розставив крапки. Виїжджав евакуаційним автобусом разом із земляками. Що я тоді взяв із собою? Та нічого, власне. Один пакет, де лежали документи та змінна білизна. Це все, на що перетворилося моє минуле життя в ту хвилину.
Автобус рушив, ми поїхали на Краматорськ. Там я зупинився і залишаюся до сьогодні. Місто стало прихистком, але серце, звісно, лишилося там, на пагорбах рідного Часового Яру.
— Часто згадуєш дім? Чи підтримуєш зв’язок із сусідами?
— Згадую щодня, але повертатися вже нікуди. Найболючіше — це розуміти, що мого дому, де жила матуся, більше не існує. І мова не просто про стіни чи дах. Самого Часового Яру, того, який ми знали, любили, де кожен куточок був рідним, — його просто стерли. Тепер там тільки руїни та пам’ять. Знаєш, я часто думаю, що ми, переселенці, тепер носимо свої міста всередині себе, бо на мапі від них лишилися тільки назви та чорні плями.
Роками збирав колекцію старовинних ікон
— Цілий рік я проходив, по суті, в одному й тому самому. Те, що було в березневому пакеті, — от і весь мій гардероб. Але в січні 2023-го зрозумів: більше не можу. Найняв машину, віддав чималі на той час гроші — п’ять тисяч гривень, — щоб на кілька годин змотатися в Часів Яр. Хотілося бодай одяг свій забрати, відчути себе людиною.
Але насправді я їхав не тільки за речами. Була в мене справа набагато важливіша. Я роками збирав колекцію старовинних ікон. Я їх реставрував, давав їм нове життя. Кожну тріщинку знав, кожен лик… Збирав їх для онуків, хотів передати як сімейний скарб, щоб пам’ятали коріння. Залишити їх там на поталу вогню чи мародерам просто не міг.
Пам’ятаю ту поїздку… Ми заїхали в місто, а там сусідню вулицю криють обстрілами, гуркіт такий, що земля під ногами дрижить. Водій нервує, кричить мені: «Швидше! Давай швидше, бо зараз тут і залишимося!».
Я забігаю в хату, вигрібаю те, що було найціннішим для серця. Хапаю ті ікони, загортаю в постільну білизну, подушки… Це був останній раз, коли я бачив свій дім. Тоді я поспішав забрати речі, а тепер розумію — я забирав частинку своєї душі, щоб вона не згоріла разом із містом.
Паперове багатство, яке неможливо відновити
— Анатолію, ти ризикував життям, наймав машину, щоб вивезти речі та ікони… А чи є щось таке, що ти не встиг або не зміг забрати, і про що сьогодні болить найбільше?
— Зараз, коли все трохи вляглося, я часто думаю про те, що залишилося там назавжди. І болить не за стіни, не за меблі… Я страшенно шкодую, що не забрав фотоальбоми.
Тоді, у березні, якась така побутова дрібниця здавалася важливою, щоб вижити. А тепер розумію: я залишив там своє коріння. Дитячі альбоми, мамин архів, мої власні знімки з дитинства — все це паперове багатство, яке неможливо відновити.
Сучасні фото — то таке. Вони в мене і в ноутбуці є, і в телефоні. А от тих, «живих» фотографій, де я ще малий, де мама молода… їх більше немає. Це була величезна частина мого життя, яка тепер просто перетворилася на попіл. Це те, що не купиш ні за які гроші й не знайдеш у жодній цифровій хмарі. Оце — моя найбільша втрата.
А ще… Перед самою війною я нарешті закінчив ремонт у домі. Скільки сил туди вклав, скільки душі… Особливо пишався камінним залом. Я так мріяв, як ми з усією родиною зберемося там, разом, за великим столом.
Ми якраз готувалися святкувати річницю мого онука. Планували, що саме в той день вперше розпалимо наш новий камін, посидимо у сімейному колі, подивимося на вогонь. Це мав бути такий особливий момент — початок нового етапу в нашому затишному домі. Але не встигли… Буквально за лічені дні все перекреслила війна.
Замість теплого вогню в каміні — холодні підвали та обстріли. Замість дитячого сміху на святі — свист снарядів. Оцей нездійснений сімейний вечір досі стоїть у мене перед очима.
Поки син тут, я поруч
— Багато хто з Часового Яру намагався виїхати якомога далі — у центральну або західну Україну чи взагалі за кордон. Чому ви обрали саме Краматорськ, який теж постійно під прицілом?
— Відповідь проста і по-чоловічому зрозуміла: тут мій неповнолітній син. Колись, ще за мирних часів, я придбав у Краматорську квартиру для нього — на майбутнє, як кажуть. Хто ж знав, що це «майбутнє» стане прихистком під час війни.
Син зараз теж тут, у місті. І для мене навіть питання не стояло — їхати кудись далі чи ні. Як я можу покинути свою дитину і шукати спокою десь за сотні кілометрів? Навіть при тому, що з його мамою ми вже давно не живемо разом, батьківський обов’язок нікуди не зник. Бути поруч, підставити плече, просто знати, що він у полі мого зору — це мій внутрішній закон. Поки він тут, я теж буду тут. Це те, що тримає мене міцніше за будь-які стіни.
— Анатолію, ми знаємо тебе як творчу людину, але за професією ти — залізничник з величезним стажем. Як війна змінила твою роботу?
— Так, залізниця — це все моє життя. До війни я працював у Бахмутській дистанції сигналізації та зв’язку. Це була стабільна, зрозуміла робота, де кожен дріт і кожен сигнал були рідними. Але повномасштабне вторгнення все переламало за лічені години. Вже на другий день, 25 лютого, нас відправили «на збереження». Привезли й віддали на руки трудову книжку… Тоді був такий хаос, багато колег одразу почали роз’їжджатися хто куди.
Вісім місяців я був у простої. Але залізниця своїх не кидає. Мене запросили на роботу тут, на місці. Потрібно було замінити чоловіка, який пішов на фронт захищати країну. Так я знову повернувся в стрій.
Знаєш, якщо порахувати, то я на залізниці вже майже 40 років. За цей час було всяке: і важкі зміни, і державні нагороди, якими я дорожу. Але зараз робота відчувається інакше. Раніше це була просто професія, а тепер — це мій фронт.
— Професія залізничника сьогодні — це щоденний ризик. Чи доводилося тобі втрачати тих, з ким працювали пліч-о-пліч?
— Доводилося… І це те, до чого неможливо звикнути. Знаєш, втрачати колег — це як втрачати частину своєї сім’ї. Адже ми в Бахмуті роками працювали однією командою, однією бригадою. Частина наших хлопців перевелася працювати в Покровськ. Був приліт… Страшний приліт, який забрав одразу трьох моїх колег.
Двом хлопцям було всього по 27 — все життя попереду. Іншому — 37… Про нього особливо боляче згадувати, знаючи його сімейну драму: його рідний брат виявився по той бік барикад. Переїхав до країни-ворога і тепер власноруч збирає ті самі дрони, які летять убивати нас тут. Уяви, яка це трагедія — одна кров, а така прірва між людьми. Також була поранена чергова по переїзду… Важко це. Дуже важко.
Страшно казати, але народ звик
— Анатолію, ти в Краматорську вже давно. Як змінилося місто за цей час? Яким ти бачиш його сьогодні?
— Коли я тільки евакуювався сюди в березні 2022-го, місто було схоже на зону відчуження. Крамниці зачинені, на вулицях — пустка, наче в Чорнобилі все вимерло. Тільки патрулі зрідка зустрічав. Було відчуття повної невідомості.
Сьогодні війна триває вже понад 1500 днів. Страшно це казати, але народ звик. Людина — така істота, що адаптується до всього. Краматорськ став таким собі хабом для всієї Донеччини: сюди з’їхалися люди зі Слов’янська, Дружківки, мого рідного Часового Яру. Оренда злетіла — зараз менше ніж за 5-6 тисяч гривень нічого не знайдеш.
Дивно бачити, як поряд із війною вирує життя. Молоді мами гуляють із візочками, діти бігають… Щоправда, ці діти вже знають, куди розбігатися, коли починається обстріл. Працюють крамниці, відкрилися нові кафе, барбершопи — люди чіпляються за цивілізацію, ведуть бізнес, намагаються втриматися. Хтось лишається, бо має тут власне житло, хтось — бо поруч рідні.
Але загроза стає все ближчою. Тепер уже не просто «десь там бахкає» — горить ринок, прилітає в самісінький центр міста. А ці дрони… вони жужжать над головою, наче набридливі комахи влітку. Тільки від цих комах не відмахнешся — це смертельна небезпека, яка висить у повітрі 24/7. І попри це, Краматорськ стоїть. Люди виживають, тримаються одне за одного. Ми навчилися жити сьогоднішнім днем, бо завтра — поняття дуже відносне.
Вірші, мов ліки
— Як у воєнному Краматорську, серед вибухів, ти знаходиш простір для віршів?
— Я пишу дуже давно. До війни у мене було дві збірки віршів, а тепер їх уже чотири. Дві з них — особливі, інструментальні. Сьогодні мені дуже допомагають сучасні технології: за допомогою штучного інтелекту мої тексти перетворюються на пісні. Це неймовірно — почути, як твої слова набувають мелодії. Для мене це не хобі, це — мій порятунок. Я цим відволікаюся, я цим живу. У віршах я повертаюся в ті часи, коли був щасливим, пригадую свою любов, те світле почуття закоханості… Це як ліки. Я знаю багатьох чоловіків, чиї сім’ї не витримали цієї війни. Жінки поїхали за кордон, і родини просто рухнули, розсипалися, як карткові будинки. Це особисті трагедії, які іноді болять сильніше за обстріли.
Я пишу тільки душею. Кожен вірш пропускаю через себе, можу переписувати його десятки разів, шукаючи те саме слово. Коли створюю пісню, може бути її 20-30 версій, поки не відчую — ось воно, ідеально. Я не заспокоюся, поки не вдосконалю кожну ноту, кожен рядок. Бо якщо вже віддавати щось світу, то тільки справжнє. Ми маємо переключатися на творчість, на красу, бо інакше війна просто з’їсть нас зсередини.
Ми обов’язково дочекаємося Перемоги
— Пане Курмане, пройшовши через евакуацію, втрату, про що мрієш сьогодні?
— Я українець не просто за паспортом чи національністю. Я українець у кожній клітині своєї душі, у кожному подиху. Я всім серцем вірю в нашу Перемогу, бо інакше просто не може бути. Ми вистоїмо, бо ми на своїй землі.
Ця любов до рідного краю в мені змалечку. Нещодавно я згадав рядки, які написав ще підлітком. Тоді я ще не знав, що таке війна, не знав, як це — втрачати дім. Але вже тоді серце підказувало правильні слова. Я й зараз готовий підписатися під кожним із них:
«Україно моя, шепіт стиглих хлібів,
Синь озер вдалині та безкраї поля.
Ти для мене завжди будеш рідна, мов мати,
Твоїм сином усюди назву себе я».
Минуло стільки років, а нічого не змінилося. Я все той же син своєї землі. Моя найбільша мрія — щоб на ці безкраї поля знову повернувся спокій, а шепіт хлібів більше ніколи не переривався гуркотом вибухів. Ми обов’язково дочекаємося цього дня. Разом.
— Дякуємо тобі, Анатолію, за дзвінок, за вірність газеті «Вперед» і за те світло, яке ти несеш крізь часи. Чекаємо на нові вірші та пісні.
Записала Олександра МИРНА.
