Як Харламівська копальня стала Проваллям
Місцезнаходження Харламівської соляної копальні відомо: знаходилась вона на відстані 10 км на північ від Бахмута на правому березі р. Бахмут, між селищем Красна Гора та містом Соледар, за 1,2 км від залізничної станції Кудрявка.
Чому Харламівська?
Довгий час не вдавалося розгадати, звідки з’явилася сама назва копальні «Харламівська». Як виявилося, свою назву вона отримала від «дєрєвні владєльчєской» «Харламова», причому згодом село Харламівка з якихось причин змінило назву на «Авдотьина». Село Харламова є на військовій топографічній карті 1861 р., але до 1880 років село з карт зникає. До 1859 в селі (дєрєвнє) Авдотьїна (Харламова) знаходилося 5 дворів і проживало 39 жителів.
Є версія, що спочатку село, як і земля, на якій воно знаходилося, належало дворянам Харламовим, принаймні такі мешкали на території Бахмутської волості. Також є відомості, що у другій половині ХІХ ст. орендарем території. де знаходилося село Харламівка був дворянин Семен Миколайович Глевтієнко який 8 серпня 1883 року уклав договір із Французькою компанією – «Товариством по розробці кам’яної солі й натуральної соди на Півдні Росії» на оренду 20 десятин (21, 85 Га) поверхні землі з правом розробки солі у її надрах протягом 30 років.
Початок
Закладання та будівництво шахти почалося у 1884 році, а на повну потужність шахта почала працювати з другої половини 1886 року, і до травня 1887 року було здобуто 3,5 мільйонів пудів солі.
Харламівська соляна копальня. Фото початку ХХ ст. З фондів КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей»
Що до технічних характеристик, то Харламівська соляна копальня складалася з круглої шахти глибиною 164 метри, розроблялася верхня частина пласта солі від 22 до 25 метрів завтовшки. Була підйомна парова машина потужністю 250 кінських сил двоциліндрової системи. Сіль піднімалася у вагончиках по 50 – 60 пудів кожен. Працювало на шахті близько 200 осіб.
Видобуток солі на Харламівській копальні супроводжувався постійним відкачуванням з шахти води, яка, зрозуміло, містила значну кількість розчиненої кам’яної солі. Частина цієї ропи йшла на солеварний завод, будівництво якого почалося одночасно з шахтою у 1884 році. На заводі працювало від 20 до 30 осіб, в середньому щорічно виварювалося близько 400000 пудів солі.
Остання згадка у друкованих виданнях царської Росії (що вдалося знайти на сьогоднішній день) про солеварний завод, як і про саму копальню, датується 1916 роком.
У перші роки будівництва навколо шахти виникло шахтарське селище – Харламівка. Спочатку основний склад мешканців селища складався з представників Орловської та Курської губерній, які масово приїжджали на Донбас із метою заробітку. Українці з навколишніх селищ наймалися на роботу сезонно, з осені до весни. Працювали на шахті й іноземці – французи, італійці, бельгійці.
Забігаючи наперед, слід зазначити, що до 1923 року в шахтарському селищі проживало 440 чоловіків та 473 жінки.
Цегла та залізниця
Крім видобутку солі, на копальні якийсь час було налагоджено цегляне виробництво. Цегла, використовувалася для потреб самої шахти. Залишки цієї цегли, з гарним і незвичайним клеймом, можна було знайти на території, де знаходилась Харламівська соляна копальня.
У зв’язку з великим зростанням виробництва та збільшенням кількості відвантажуваної солі після 1914 рокубуло прокладено залізничну гілку «Сіль–Харламівська копальня», протяжність якої становила трохи більше п’яти кілометрів. У радянський пресі 1924-25 рр. зустрічається назва: «станція Харламівка». Найімовірніше, так називалася вантажна («товарова») станція при Харламівській копальні. Проіснувала гілка до початку окупації Донбасу фашистськими військами. До нашого часу збереглися лише часткові залишки залізничних насипів.
Рудник імені Шевченка
Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року Харламівська копальня була націоналізована. Як це сталося – невідомо. Оскільки копальнею володіли іноземці, то, можливо, відбулася купівля шахти, як це було з голландським солерудником «Петро Великий», купівля якого радянській державі тоді коштувала 1 рубль. Чи працювала шахта за часів громадянської війни – теж невідомо. Є дані, що рудник працював у 1920 році, а в першому півріччі 1921 року було видобуто солі 694.970 пудів.
У 1922 році Харламівська соляна копальня переходить у відомство «Бахсольтреста» і цього ж року перейменовується в рудник ім. Шевченка.
На початок 1923 року на солеруднике ім. Шевченка працює 256 осіб, з них робітників – 240, конторських службовців – 16. Є 8 двигунів загальною потужністю 454 кінських сил.
На відміну від соляних копалень, про які було розказано у попередніх публікаціях, солерудник ім. Шевченко не було закрито й він відносно стабільно працював до осені 1941 року, видаючи «на гора» 10-15 мільйонів пудів солі щорічно.
Проте подальша доля солерудника виявилась доволі сумною. За версією деяких краєзнавців радянських часів, рудник був підірваний гітлерівцями під час окупації Донбасу. Так само побутувала версія, що його підірвали червоноармійці при відступі восени 1941 року. Однак обидві версії невірні.
А як насправді
Як насправді зруйнувався Шевченківський рудник, з яких причин і які після цього були наслідки докладно описав у своїй роботі «Соляний карст СРСР» Олексій Іванович Дзенс-Литовський — радянський геолог, гідрогеолог, доктор геолого-мінералогічних наук (з 1944 р.), професор, науковий співробітник Всесоюзного НДІ галургії. З його слів, причиною руйнування була вода, бо видобуток солі на руднику був пов’язаний з постійним відкачуванням «шахтних вод», а по-науковому – карстових. Нижче уривок із роботи О.І. Дзенс-Литовського, у якому описується процес руйнування солерудника ім. Шевченка:
«…Восени 1941 р. у зв’язку з наступом фашистських загарбників водовідлив на шахті було припинено. Води негайно з водозбірних галерей по стовбурах шахт почали надходити в рудниковий двір разом із пливунами. Незабаром навколо підйомного шахтного стовбура обвалилася поверхня землі на площі близько 60 тис. кв. м, зруйнувалися вщент усі технічні споруди та будівлі рудника, що знаходилися на поверхні.
Обвалення поверхні відбувалося в кілька етапів. Перше крупне просідання сталося через рік після припинення водовідливу наприкінці вересня 1942 р. й мало раптовий характер та супроводжувалося «рокочучим підземним гулом». Від повітряного удару полопалися шибки в будинках, розташованих на значній відстані від шахти. При цьому з вентиляційної шахти був викинутий величезний стовп соляного пилу, який, розтікаючись, поступово вкрив дахи будинків, двори та городи найближчих селищ. Цей епізод справив приголомшливе враження не тільки на місцевих жителів, а й на окупантів – у фашистських військових частинах району була піднята бойова тривога…
Просідання із струсами й розривами землі та утворенням нових воронок повторювалися ще й улітку 1943 р.»
Коли земля провалилася
Згодом на місці гибелі рудника почали утворюватися глибокі й заповнені солоною водою ставки, які, не зважаючи на небезпеку повторного просідання грунту, стали місцем відпочинку жителів Соледару, Бахмута та навколишніх сіл.
Рештки Харламівської соляної копальні біля солоного озера. Фото автора.
На сьогоднішній день на місці колишнього Харламівського солерудника знаходиться шість воронок-озер зі солоною водою. У народі територія, де знаходяться ці солоні озера, одержала назву «Провалля».
Григорій Соколовський, старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
