Бахмуту виповнилося 452 роки. Такий зрілий, скільки вже за ці роки пережив!
Кожен житель нашого чарівного міста, де б він зараз не був, памʼятає про цей день. І обовʼязково його святкує.
Бахмутянка Наталя Рудченко не виключення. Ця чарівна жінка народилася та прожила усе своє життя в Бахмуті. Її доля не була легкою. Мати-одиночка, з інвалідністю по зору 2 групи, вимушена була поїхати з рідної хати.
Вона до останнього залишалася в своєму будинку, міцному та великому, який будував ще її тато.
«Я не вірила, що місто може не витримати», – каже пані Наталя. – Ми були без світла, води, газу з травня місяця. У мене приватний будинок. Це було спасінням. Власний колодязь, город , худоба. Були дружніми з сусідами, один одному допомагали. Готували їжу на вогнищі , заряджали телефони від генераторів, ділилися усім».
Завдяки пані Наталі в мікрорайні була організована роздача гуманітарної допомоги. «Це мене так заряджало, я отримувала внутрішнє задоволення, що могла, майже сліпа, допомагати людям. Знаходились і ті, хто допомагав мені. Я дуже вдячна пану Олександру, звичайному чоловіку, який достав і привіз мені інсулін, життєво необхідні для мене ліки.
«Обстріли посилювались касетними бомбами, не було ні клаптика вцілілого. Ні в будинку, ні на подвірʼї. В хаті у мене було єдине намолене місце з іконами, а навпроти – вікно. Господь та Матір Божа захистили мене після влучання ракети.
Після цього я вирішила виїжджати. Але моя душа не була готова…
Мій самий страшний біль (плаче) – це мої домашні улюбленці, кіт та собака, я не змогла їх забрати а собою. Тепер на все життя вважаю себе винною.
Важко було звʼязатися з волонтерами, але все вдалося. Нас везли до Дніпра. Мене вразило світло, яке я побачила у новому місті вже через годину після виїзду з Бахмута. То було наче на іншій планеті… Працювали магазини, можна було без проблем випити чаю або кави.
А по дорозі до Дніпра було селище, де нас прихистили та накормили прості селяни. Кожен день ці люди несли та готовили усе, що було вдома, та пригощали таких, як я, наших воїнів та волонтерів. Це ж яка сила народу, патріотизм та сила добра в кожному з цих людей!
З Дніпра я поїхала до свого сина, який виїхав раніше, за добу до трагедії в Краматорську. Тепер я живу в місті Старожинець,Чорнівецької області.
Працюю у громадській організації, яка допомагає переселенцям. Ми надаємо підтримку, психологічну допомогу, організовуємо зустрічі та свята, проводимо різні майстер-класи.
Не забули й про День народження рідного міста. Ми запросили гостей з різних куточків Донбасу. Дві години я розповіла про Бахмут. Про його історію з 13 століття, про сіль – наше багатство, про хліб, про ігристе вино.
Люди слухали уважно, дивилися відео про місто, дуже багато було питань, всі хотіли познайомитися з нашим чарівним Бахмутом.
А потім був тортик та сік, бо на жаль, вже не знайшли нашого шампанського…
Автор: Ганна Овчаренко.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Дякую вам пані Наталья за вашу любов до нашого рідного міста.Дай Боже вам здоров’я.Ми разом ми усе переможемо.Наше місто найкраще у світі .У РІДНОМУ МІСТІ БАХМУТ живуть найкращі люди.Ми КОХАЄМО наше місто БАХМУТ 🇺🇦 ВІДБУДУЄМОН НАШЕ МІСТО.
Згодна з Вами! Наше місто Бахмут найчарівніше місце у світі! Його неможливо не любити чи забути!