Газета «Вперед» вже писала про презентовану управлінням освіти Бахмутської міської ради збірку творів, есеїв, поезій «Незламний Бахмут: війна очима освітян». Як і обіцяли, ми продовжуємо знайомити читачів з емоційними спогадами педагогів про початок війни, про розпач та біль евакуації, про любов до рідного Бахмута…
Олександр Пойда,
директор Бахмутської ЗОШ І-ІІІ ступенів №18
ім. Дмитра Чернявського Бахмутської міської ради Донецької області
24.02.2022. Майже два роки пройшло…
Але той ранок досі пам’ятаєш у найдрібніших деталях. Розбудив десь о 5 телефонний дзвінок від колеги. Спросоння, майже нічого не розуміючи, відповідаєш на виклик. Але чомусь замість очікуваного жіночого голосу, стурбований чоловічий бас швидко і лаконічно повідомив, що В.В. сьогодні не буде, і взагалі вона їде, тому більше на роботу не прийде… І все… Мозок тупо не хотів працювати. Купа питань в голові повністю вбили бажання спати. А пости у фейсбуці остаточно розставили всі крапки над «і». Війна. Це поняття, звичне з 2014 року, тепер набуло якогось божевільно-колосального масштабу. Хотілося думати, що це сон. Але холодна реальність пульсуючим у скронях набатом вперто переконувала в зворотньому. Війна… Звук вибуху десь вдалечині повернув до тями. То був четвер. А значить діти мали прийти до школи. Коротке звукове повідомлення від керівництва у вайбері, а потім купа повідомлень від мене в групі «Колеги». Хотілося вірити, що всі переглядають соціальні мережі, або, принаймні, моніторять ранкові новини, а тому була надія, що дітей до школи не пустять. Та роки роботи в школі переконували, що не всі навіть повідомлення у месенджері бачать. Моє внутрішнє чуття вкотре не підвело.
…….Дітей було не багато. Десь з десяток. Але завдяки колегам, відданим своїй праці, ми готові були їх зустрічати та зайняти якимись розвагами, поки батьки все ж не заберуть їх додому. Десь о десятій забрали останнього, і тільки в цей момент я відчув приємний запах випічки, який розносився зі шкільної їдальні, – кухарі почали готувати ще до повномасштабного вторгнення. Купа смачних страв та духмяних пиріжків так вже ніколи і не дочекалися своїх юних поціновувачів, а щойно відремонтована школа спорожніла, як виявилося, назавжди. Мовчазні коридори, безлюдні класи з того дня стали звичним явищем. …….А в повітрі була напруга, залізний присмак якої, здавалося, відчувався на зубах. Все було наче неправда, сюрреалізм, суцільна психоделіка. А мозок вперто не хотів вірити в цю жорстоку реальність, яка, дуже хотілося вірити, от-от закінчиться, і все буде як раніше…
…….Вже потім буде поступовий виїзд знайомих, колег, учнів у інші регіони країни або закордон. Вже потім буде перший обстріл міста. Вже потім буде зменшення асортименту продуктів у магазинах, перша гуманітарка, комендантська година… Вже потім буде виїзд з міста і останній погляд на вранішній Бахмут, тоді ще зранений, але живий… Потім буде ще багато болю, втрат, невизначеності, відчаю, втоми, зустрічей і розставань…
А тоді було 24 лютого 2022 року.
