Ми вже розказували своїм читачам про нову збірку «Незламний Бахмут: війна очима освітян». Начальниця управління освіти Оксана Карпець розказала нам, що в книзі зібрані дуже емоційні та шокуючі спогади про початок війни, розпач та біль евакуації, освідчення в коханні до рідного Бахмута, віра в Перемогу та повернення додому від працівників освіти незламного міста-фортеці.
Сьогодні до вашої уваги один із її есеїв «Дума про Хліб та про Життя». Його авторка – вчителька зарубіжної літератури школи № 5 Вікторія Уманцева-Париш.
Вікторія Уманцева-Париш
Падає сніг… Білою тишею, цілющим спокоєм вкриває землю, припорошує її рани. Здається, він здатний загоїти й наші рани, рани наших душ, нашої пам’яті. Все минулося – все й забудеться: снігом замело. Але…
Вже рік пройшов, – а мине й десять років,
Цього ми не забудемо повік:
Як в нашій школі замість всіх уроків
Ми роздавали людям свіжий хліб.
Ми йшли до школи вранці на роботу
(згадала рідну школу я свою),
Забувши про обстріли, про «прильоти»,
Бо знали: ми – потрібні, ми – в строю. … . . ..
28 травня 2022 року Бахмутська школа № 5 почала працювати знову. Ні, її класи та коридори не наповнилися дзвінкими голосами та сміхом дітей, але до школи повернулося Життя. У мирні часи школа була навчальним закладом, була центром громадського та культурного життя нашого мікрорайону – в годину війни вона стала пунктом видачі хліба, осередком Надії… Протягом чотирьох місяців, аж до кінця вересня, педагоги та працівники закладу через день приходили сюди, щоб отримати гуманітарний хліб, розвантажити машину, роздати людям духмяні, такі жадані буханці. Бо відоме всім із дитинства прислів’я: «Без солі, без хліба – немає обіда», – всі ми зрозуміли тільки тоді, коли хліб у нашому місті став дефіцитом, коли не кожен і не щодня міг собі дозволити наїстися ним досхочу. Цим дорогоцінним хлібом, за яким потрібно було відстояти кілька годин у черзі тими спекотними літніми днями, люди ділилися з тими, хто не міг прийти до школи сам: зі старими, хворими, добрими сусідами й незнайомими досі людьми. Бо цей хліб усіх нас об’єднав, зробив добрішими та ближчими один до одного. Він навчив нас цінувати Життя.
До обіду раніше так стіл накривали:
Полотном сніжно-білим його покривали,
А на чільному місці був спечений Хліб,
І його вистачало на безліч осіб.
Знаю я відтепер, що не просто слова:
«Хліб – то наш оберіг, усьому голова».
Своєї роботи ми не припинили й після того, як 24 липня наша школа зазнала першого, поки часткового руйнування. Тільки хліб після того видавали вже з іншого боку шкільного подвір’я, із приміщення майстерень. Але видавали! До останнього! Йшли до школи під звуки недалекої вже канонади, переходячи річку Бахмутку по кладках, якими торував нам шлях дорогий наш Ігор Анатолійович Ткалич, бо мостів уже не було. Ми йшли до школи, бо це була вже не просто праця, і не просто звичка, і не просто обов’язок – це стало потребою душі у нашому служінні людям. До того ж, коли всі разом, у своєму колективі, у дружній своїй шкільній родині (хоча вона й стала меншою), то, нібито, й не так страшно; разом – веселіше.
Кажуть: «Буде хліб – буде й пісня». Ні, насправді пісень не було. А от без добрих жартів не обходилося. «Тон задавав» сам наш «керманич», Ігор Анатолійович. Завжди зібраний, відповідальний, на жарти він все ж не скупився. А за ним – і всі інші. Бо в такій атмосфері й працювалося легше. Лагідним теплом завше зігрівало нас дружнє кепкування Юрія Миколайовича Колосова. Коли ж приходила Іра (Ірина Валеріївна Помазан), завжди усміхнена, весела, оптимістична, то навіть повітря заряджалося її нестримною енергією… Боже, мабуть, ніхто з нас і досі не вірить, що їх уже немає серед живих. Бо розумом це осягнути неможливо…
Ровесники, ну, що ж це ви? Ну, як же?
Наш вік – іще не крапка, ще не край.
«Іних нема вже», – навіть чути страшно.
Зібрала смерть зловісний свій врожай…
Вам жити й жити – ви ж за неозорі
Пішли світи, де квіти польові…
Ровесники, ви наші світлі зорі,
Доки живі ми, доки ми живі…
А люди йшли до школи за хлібом – і за живим словом, за спілкуванням, заради того, щоб відчути: «Ми є, ми живі, ми разом». А, значить, жива і Віра на краще. Бо як без хліба не прожити, так і «не хлібом єдиним» живе людина. Багатьох із тих, хто приходив, ми знали: це були наші колишні учні, батьки, бабусі та дідусі учнів теперішніх. Деяких знали тільки в обличчя: зустрічалися на святах мікрорайону або на виборчій дільниці. І всі вони були вдячні: нашому міському голові Реві Олексію Олександровичу – за його турботу про людей, нам – за нашу працю. І всі посміхалися нам. І одне одному. Так багато посмішок на людських обличчях я не бачила ніколи до того. Знаю, як телефонували одна одній матері наших учнів, з вечора домовлялися про похід до школи, брали з собою дітей… Бо в місті продовжувалося життя.
Є Хліб, значить, і Життя буде.
Дай Боже нікому не знати, як мріють
Про хліба окраєць, дай Боже Надії
На те, що пітьму переможе Життя!
І тільки не дай нам гріха забуття.
