До війни Бахмут був потужним освітнім хабом Донеччини: тут працювали заклади вищої, фахової передвищої та професійно-технічної освіти.
Сьогодні будівлі, де колись лунали лекції, перетворені ворогом на руїни. Але Бахмут не зник з освітньої мапи України — він просто змінив адресу.
Бахмутські студенти продовжують боротися за своє право на професію, залишаючись єдиним цілим під спільним брендом рідного міста.
10 закладів, 1500 доль
Бахмутська громада змогла зберегти 10 навчальних закладів. Сьогодні в аудиторіях (і віртуальних, і реальних) під брендом Бахмута навчається понад 1500 студентів з усієї України. Освітній десант громади висадився в різних куточках України: Бахмутський інститут ХНУ ім. В. Н. Каразіна повернувся до коріння і працює в незламному Харкові. Горлівський інститут іноземних мов, який уже вдруге за десятиліття став переселенцем, знайшов прихисток у Дніпрі.
Бахмутські фахові коледжі — педагогічний, транспортний, медичний, культури й мистецтв, спортивного профілю — розгорнули повноцінну роботу від Дніпра до Кам’янця-Подільського.
Після евакуації бахмутські заклади не замкнулися в собі. Навпаки — вони розширили горизонти. Бахмутська освіта стала справжнім «дипломатом» нашого міста. А студенти й викладачі інтегруються в нові громади, стаючи двигунами змін: організовують спільні заходи з місцевою молоддю, проводять благодійні концерти та мистецькі акції «пліч-о-пліч» із громадами-господарями, стають волонтерами, донорами й ініціаторами екологічних і соціальних проєктів.
Подвійна евакуація
Для колективу Горлівського інституту іноземних мов війна почалася не у 2022-му, а на вісім років раніше. Залишивши рідні стіни в окупованій Горлівці, інститут знайшов новий дім у Бахмуті, ставши справжнім інтелектуальним серцем нашого міста. Але доля знову випробувала їх на міцність. Сьогодні Горлівський інститут іноземних мов працює у Дніпрі. Коли навколо все руйнувалося, викладачі рятували найцінніше: цифрові бази, методичні напрацювання та, найголовніше, зв’язок зі своїми студентами.
— Релокація — це «солоний» хліб, — з болем розмірковує викладачка інституту пані Олена. — Ми вивезли людей, методики, подекуди обладнання, але ми не змогли вивезти будівлі. Це постійна залежність від чужих розкладів і можливостей. Хоча ми кажемо про «цифрову освіту», брак спеціалізованого обладнання б’є по якості практичного навчання. Медикам потрібні сучасні
симулятори, транспортникам — майстерні, музикантам — якісні інструменти та акустичні зали. Ми також не можемо ігнорувати людський фактор. Наші викладачі — це люди, які самі втратили все. Вони працюють у стані хронічного стресу: удень читають лекції, а ввечері шукають допомогу для своїх родин або моніторять новини про стан своїх зруйнованих домівок.
Частина науково-педагогічного складу розсіяна по світу. Втримати кадри, коли викладачів переманюють закордонні чи столичні виші, — величезне завдання для керівників бахмутських закладів. Ми тримаємося на патріотизмі, але він потребує постійної підтримки та ресурсу.
— Ми вже знаємо, що університет — це не стіни. Це люди, які розмовляють десятками мов, але однаково сильно люблять свій дім, — уточнює психологиня ГІІМ пані Катерина.
Спільна біда переросла в дружбу
Особливою сторінкою в історії Бахмутського центру професійно-технічної освіти став переїзд на Рівненщину. Це той випадок, коли спільна біда переросла у справжню дружбу. Сьогодні ЦПТО в Гощі часто називають — «наш Бахмут».
У майстернях закладу тепер працюють разом і місцеві жителі, і переселенці. Бахмутське завзяття та поліська гостинність якось швидко знайшли спільну мову. Коли у вересні Бахмут відзначав свій День народження, бахмутяни пригощали гощанців так, як колись звикли приймати гостей удома, —
величезним бутербродом із салом та солоним огірком, а ще — авторським тортом. Їм дуже хотілося показати новим сусідам частинку своєї домашньої атмосфери.
Щоб додати селищу трохи звичного для себе драйву, учні ЦПТО власними силами перетворили зупинку громадського транспорту на артоб’єкт. У рідному місті вони завжди цінували такі приємні дрібниці.
Особливим став День Соборності. Швачки ЦПТО пошили 10-метровий прапор Бахмута, і студенти з викладачами пронесли його вулицями Гощі. У ту мить, коли бахмутський стяг плив поруч із гощанським, не потрібно було зайвих слів — це й було те саме справжнє єднання.
Кам’янець дихає музикою Бахмута
Виступи студентів Бахмутського фахового коледжу культури і мистецтв імені Івана Карабиця збирають повні зали в Кам’янці-Подільському і показують, що Бахмут — це не лише лінія фронту, це висока музика, інтелект і майбутнє.
— Коли ми виїжджали, я найбільше боявся, що наш коледж «розсиплеться», що музика вщухне, — зізнається Олексій, студент. — Але команда коледжу — це кремінь. Зараз ми виступаємо на концертах і площах Кам’янця-Подільського, спілкуємося з військовими, беремо участь у благодійних акціях. Люди аплодують не просто нам — вони аплодують нашому місту. Я сподіваюся, ми
ще зіграємо наш головний концерт на площі звільненого Бахмута.
А поки що Бахмут приносить трішки тепла й емоцій у місто, що прихистило наших студентів і викладачів.
— Я того вечора просто вийшов на площу, — ділиться з нами мешканець Кам’янця-Подільського Микола Гайдук, — подивитися ярмарок, випити чаю, відчути, що місто вже потроху входить у зиму. І раптом — музика. Не фонова, а жива, гучна. Я вперше почув, як грають студенти Бахмутського коледжу, який тепер у нас, у Кам’янці. Люди зупинялися, усміхалися, аплодували. Я бачив, як слухали і місцеві, і туристи, і всі були однаково уважні. У той момент мені стало дуже ясно: ці люди привезли з собою не просто музику. Вони привезли життя, світло та щире тепло. Кам’янець у той вечір дихав Різдвом — і дихав музикою Бахмута.
Вистояли там, де інші здалися
Коли почалася війна і заклади освіти вимушено покидали місто, навколо панувала повна невідомість. Ніхто не знав, що робити далі та куди рухатися. У той тривожний час чимало коледжів просто зачинялися, а студенти в розпачі розбирали документи.
Але бахмутяни не здалися. Попри евакуацію, вони почали активну вступну кампанію, бо вірили, що справу треба продовжувати. Викладачі трималися за кожного свого студента: особисто телефонували, збирали інформацію, розпитували, як хто та де влаштувався.
Виявилося, що більшість студентів і не думали йти. Навпаки, вони чекали на знак від рідного коледжу і з радістю продовжили навчання. Це була та сама ниточка, яка тримала їх разом і не давала згаснути надії.
— Ми працюємо «на колесах». Наші кабінети сьогодні — це ноутбуки, а наші архіви — у «хмарі». Найбільша проблема — це фізична відсутність рідного міста, де кожен камінь допомагав учити, — зазначає викладачка Бахмутського педагогічного фахового коледжу пані Людмила. — Але ці проблеми — не привід опускати руки. Це реальність, у якій ми гартуємося.
— Зараз я за кордоном — так уже склалося моє життя, – розказує Софія Кобзар, майбутній педагог. — Але серцем я все одно вдома, зі своїм коледжем. Згадую, як ми постійно щось вигадували: то знімали прикольні відео до Дня студента, то готували заходи до Дня здоров’я. Навчання завжди було в радість. Коли опинилася в іншій країні, стало набагато важче. Напевно, саме тоді я зрозуміла,
як сильно мені бракує нашої атмосфери.
Педагогічний коледж живе, робить добрі справи. Ми всіляко підтримуємо наших захисників, у нас навіть з’явилася своя традиція — «День донату». Ми разом збирали на пікап, здавали кров для поранених хлопців. Навіть на відстані я намагаюся бути частиною нашої родини. Коли була можливість, завжди ходила на зустрічі в Дніпрі. Це такі моменти, коли відчуваєш: ми разом, ми
свої, і ніякі кордони цього не змінять.
Відтепер я живу в Європі, працюю, але кожну вільну хвилину присвячую навчанню. Пари в інтернеті з бахмутськими викладачами — це мій місток додому. Я отримаю диплом під брендом Бахмута, перебуваючи за тисячі кілометрів.
Рівняння на 100-річчя
У 2025 році Бахмутському медичному фаховому коледжу виповнилося 99. Це майже ціле століття. І хоча цей день народження коледж зустрів не вдома, у повітрі все одно відчувався той самий «бахмутський» дух. Коледж не зупинився, не пішов на спокій, попри все пережите. Потужність закладу сьогодні вимірюється людьми. Викладачами, які вмикають камери й читають лекції, студентами, які ловлять кожне слово, бо розуміють: медицина — це спосіб жити.
Сьогодні випускники коледжу розсіяні по всьому світу. Хтось рятує життя в прифронтових госпіталях та на передовій, хтось працює у відносно тихих містечках України, а хтось підтверджує свій диплом у великих клініках за кордоном.
— Я вже давно працюю в Києві, у сфері косметології. Мені подобається робити людей красивішими, – зізнається киянка Ліза, студентка Бахмутського медколеджу, – я люблю бачити результат своєї роботи. В якийсь момент прийшло чітке усвідомлення: досвіду, практики й «набитої руки» вже
недостатньо. Щоб рости далі, щоб бути справжнім професіоналом, якому довіряють без вагань, мені потрібен фундамент — диплом медичного працівника.
Пошуки навчання були непростими, адже хотілося знайти не просто «коринку». І тут я згадала про свою подругу з Бахмута, яка зараз працює масажисткою в Харкові, майстер своєї справи. Вирішила з нею порадитися і почула: «Тільки наш, Бахмутський медичний». Саме вона дала мені контакти, і це стало вирішальним кроком. Мене прийняли дуже тепло. Знаєте, буває таке відчуття, коли ти ще не прийшов, а тобі вже раді. Зараз я залюбки опановуваю лікувальну справу. Чесно кажучи, ніколи не думала, що онлайн-навчання може бути настільки захопливим. Викладачі вкладають стільки серця в кожну лекцію, що відстань між містами просто зникає.
Тепер, коли я відвідую професійні тренінги в Києві, з особливою гордістю кажу колегам: «Я студентка Бахмутського медичного фахового коледжу». І в цих словах — повага до незламності людей, які зберегли цей коледж і продовжують готувати медиків для всієї України.
Колективна життєстійкість
— Те, що ми спостерігаємо на прикладі бахмутських закладів освіти, у психології називається колективною життєстійкістю, — коментує практична психологиня Олександра Шевченко. — Для студентів і викладачів збереження свого інституту чи коледжу — це набагато більше, ніж просто освітній процес.
Це відновлення
Коли звичний світ руйнується, людині життєво необхідно триматися за свою ідентичність. Напис «Бахмут» у студентському квитку стає тим самим якорем, який не дає розчинитися в невідомості евакуації. Для студентів-переселенців — це відчуття приналежності до спільноти «своїх», де тебе розуміють без слів.
Для студентів з інших регіонів — це акт солідарності, можливість доторкнутися до героїчної історії міста-фортеці. Для тих, хто за кордоном — це збереження зв’язку з корінням, що запобігає депресії та відчуттю відчуженості.
Освіта в евакуації — це перемога життя над руйнуванням, і цей досвід робить нашу молодь психологічно сильнішою за будь-які обставини.
Олександра МИРНА.
