Тарас Сірик – уродженець Сіверської громади. Навчався в школі №1, закінчив училище в Бахмуті, здобувши фах кухаря-кондитера. З десяти років займався дзюдо, потім зацікавився важкою атлетикою, був завсідником Сіверського палацу спорту.
Навесні 2022 року родина переїхала до Вінниці, там Тарас пік хліб у місцевій пекарні. Через пів року вирішив їхати до столиці: дуже прагнув розпочати самостійне життя. У Києві теж працював за спеціальністю: барменом, кухарем, менеджером у кав’ярнях та ресторані. Восени 2024 року Тарас
добровільно став на захист Батьківщини, підписавши контракт зі Збройними Силами України.
«Ще у 2022 році він сказав: я піду вбивати ворогів. Але поки я могла впливати на його рішення, намагалася відмовити: він – єдиний син, я маю інвалідність, з нами живе літня хвора бабуся Тараса, – зізнається мама Вікторія Миколаївна. – А коли вже поїхав до Києва, то, звісно, мою думку не слухав. Він нам навіть не сказав, що пішов в армію. Мовляв, влаштувався в навчальний центр за цивільним напрямком. А в цей час уже був на війні, і зовсім не цивільним, а штурмовиком. По суті, він хоробра, але ще дитина: навіть позивний взяв від імені бабусі – Лідія. Тарас знав, що на війні
вбивають, але вірив, що саме його це не стосується».
Служив Тарас Сірик у складі 3-ї окремої штурмової бригади й, попри юний вік, проявив мужність, відповідальність і справжній патріотизм.
Майже рік вважався безвісти зниклим, тільки за результатом ДНК-тестів визнано загиблим. Офіційно 21-річний воїн загинув 16 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новоєгорівка Сватівського району Луганської області.
Поховали Тараса Сірика з Сіверська у Вінниці. У нього залишилися матір, бабуся та дядькова родина.
Єлизавета Гончарова.
