Народився Сергій Печененко в сім’ї військових, навчався в бахмутських школах №11 та 10, закінчив Донбаську машинобудівну академію, працював у Бахмуті та в інших містах, зокрема, вахтовим методом.
На початку повномасштабного вторгнення Сергій Печененко добровільно пішов до військкомату, щоб записатися до армії. Дружина, двоє доньок та його батьки виїхали з Бахмута, коли знаходитися там стало вже небезпечно. «Ми зі старшою донькою й зараз залишаємося в Одесі, де працюємо, а батьки Сергія разом з молодшою донькою поїхали на Франківщину», — розповідає дружина Ольга.
Вона згадує, що її чоловік був відповідальним, надійним і ніколи не відмовляв у допомозі тим, хто до нього звертався.
Побратими також згадують його як надійного й спокійного бійця — людину, яка завжди доходила до кінця, незважаючи на втому чи небезпеку. Він умів працювати там, де іншим було надто важко, і завжди підставляв плече тим, хто поруч. Служив Сергій Печененко в 57-й бригаді, потім механіком-водієм у відділенні мінних загороджувачів військової частини А5130.
Був тричі важко поранений. Воював під Бахмутом, Авдіївкою, Лиманом. Після останнього поранення йому запропонували службу в тилу, але він вирішив повернутися до своїх хлопців, на Донеччину.
Загинув Сергій Печененко під час мінометного обстрілу в лісі під Лиманом.
Похований у місті Долина на Франківщині, де зараз живуть батьки. Нагороджений медалями «За хоробрість в бою», «За незламність духу», за участь у боях «Бахмутський рубіж», грамотою за сумлінне виконання службових обов’язків.
Єлизавета Гончарова.
