Юрій Кириченко, скрипаль, народний артист України належить до покоління музикантів, які сформували академічну музичну культуру Донбасу кінця XX — початку XXI століття. Його кар’єра поєднує три важливі ролі: концертуючий скрипаль; концертмейстер симфонічного оркестру; педагог вищої школи.
Біографія Юрія Миколайовича відображає долю значної частини української музичної інтелігенції, професійне становлення якої відбувалося в радянській музичній системі, творчий розквіт — у регіональній філармонії та вимушене переселення після початку війни зі збереженням вірності професії.
Скрипка – це на все життя
В одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання про те, коли він уперше усвідомив, що скрипка – це на все життя, Юрій Кириченко відповів, що його вибір, насамперед, заслуга мами, яка у шість років віддала його до першої музичної школи Бахмута, тоді ще Артемівська, для навчання грі на скрипці. Хоча сама була піаністкою і викладала в Артемівському музично-педагогічному училищі. Логічно було б мати у сім’ї ще одного піаніста. Але ні… Її «нелогічний» вчинок дозволив розкритися справжньому таланту сина, який ось уже п’ятдесят сім років не розлучається зі скрипкою та радує своєю грою величезну кількість любителів класичної музики в Україні та за кордоном.
Вчитися у музичній школі майбутньому народному артисту було нескладно. Він рано усвідомив, що гра на скрипці, безперечно, стане його майбутньою професією. За образним висловом Юрія Миколайовича, «мама потрапила до неї точно».
Однак, «потрапляння» у професію було лише початком його музичної кар’єри. Юрій, безперечно, мав талант. На цьому наголошував і його перший вчитель Альберт Миколайович Губенко, який у 1970 році порадив батькам відправити сина до спеціальної музичної школи-інтернату у Харкові. Але батьки не наважилися відпустити Юрія до іншого міста. Занадто був малий і здоров’ям слабенький.
Про Бахмут у Кириченка залишилися найтепліші спогади. «Квартира, в якій ми жили, знаходилася у Західному мікрорайоні міста, – згадує Юрій Миколайович. — Спочатку я навчався у 22-й школі, восьмирічці. У п’ятому класі мама перевела мене до 12-ї школи. Пам’ятаю, коли батьки вели мене до музичної школи з вулиці Чайковського через залізничний вокзал правою алеєю верхнього парку, з одного з приватних будинків вийшла незнайома жінка і несподівано пригостила мене яблуками. Мені сподобалося. Я потім часто ходив тим шляхом, але вже більше ніхто нічого не давав (сміється). Здавалося б, дрібниця, але смак тих артемівських яблук запам’ятався на все життя.
Пригадую добре, коли запалили Вічний Вогонь біля обеліска Слави. Там постійно лунала музика. Пізніше я дізнався, що це була п’ята симфонія Чайковського. Згадка про це також залишилася на все життя.
Пам’ятаю момент, коли моя перша публічна фотографія з’явилася у газеті «Вперед». До речі, той пам’ятний номер газети й досі зберігається у мене. Пізніше цю фотографію було розміщено на фотовиставці на другому поверсі кінотеатру «Космос». Пам’ятаю своїх друзів, із якими навчався у школі. Проте, доля розкидала нас світом, і з багатьма у мене перервався зв’язок. А шкода…»
Якісна освіта – необхідний елемент успіху
Для того щоб повною мірою освоїти професію музиканта, стати в ній кращим, одного таланту мало. Потрібна ще й якісна музична освіта. Батьки Юрія це чудово розуміли і вже 1976 року таки відправили сина до харківської спеціальної музичної школи-інтернату. Але чому саме до Харкова? На це запитання Юрій Миколайович відповів таке: «Бо там був чудовий учитель, Адольф Арнольдович Ліщинський, якого прагнули всі. Він свого часу закінчив Берлінську вищу музичну школу. А направив його туди сам Луначарський, перший нарком освіти. До речі, за навчання у Німеччині Ліщинського та ще кількох талановитих музикантів держава заплатила золотом. Було це у 30-х роках минулого століття.
Навчання у школі коштувало 44 карбованці 80 копійок. Це були чималі гроші на ті часи. Але, проте, ми мали п’ятиразове харчування, було тепло і затишно. Було дуже зручно, бо інтернат був у дворі школи. Вона досі працює. У мене там багато знайомих. Я підтримую з ними стосунки».
1981 року для Юрія Миколайовича закінчився харківський період навчання, і він вступає до Донецького державного музично-педагогічного інституту. І знову точне влучення.
«Я потрапив у клас гарного викладача, Євдокимова Сергія Анатолійовича та п’ять років навчався у нього. — Згадує Юрій Миколайович. — Їздив постійно додому до Бахмута, бо був дуже прив’язаний до батьків, бабусі та дідуся. З 1982 року паралельно з навчанням почав працювати в оркестрах Донецької обласної філармонії та Донецького оперного театру. А ще підробляв в оркестрі Палацу культури Донецького металургійного комбінату. У Палаці культури було багато художніх колективів, у тому числі невеликий оркестр. Сумарно я заробляв тоді близько 150 рублів на місяць. Прямо скажемо, не бідував».
За твердженням Юрія Миколайовича, культурний рівень донеччан та мешканців області у ті роки був досить високий. У концертних залах збиралося багато людей. Особливо коли в театрі проходили прем’єри або приїжджали відомі співаки. Симфонічні концерти також мали велику популярність у жителів області.
Проте мотивація Юрія Миколайовича під час вступу до Донецького музично-педагогічного інституту мала і ще один особистий аспект. До цього інституту вступила дівчина з Комунарська, з якою він навчався у Харкові. Під час навчання у Донецьку молоді люди одружилися та їм виділили окрему кімнату у гуртожитку. Це було перше їхнє сімейне гніздечко.
Вдруге візу не відкрили
1986 року Юрій Миколайович закінчив навчання в інституті і пішов служити в армію. Півтора роки він прослужив у оркестрі військового училища у Луганську.
Його дружина після закінчення інституту розподілилася до Луганського музичного училища. Тому після демобілізації Юрій Миколайович залишається в Луганську, влаштовується на роботу до симфонічного оркестру і працює в ньому беззмінно 27 років, у тому числі 25 років концертмейстером.
«Два роки ми жили на орендованій квартирі, — згадує Кириченко, повертаючись до початку луганського періоду свого життя. — 1990 року нам дали однокімнатну квартиру. Там і народився син Дмитро. Тяжко було жити. Безгодівля, відсутність опалення, води. Через шість років філармонія надала нам двокімнатну квартиру».
Проте коштів катастрофічно не вистачало. Потрібно було щось робити. І Кириченко вирішив їхати за кордон, щоб спробувати себе у ролі вуличного музиканта. «1994 року я вперше поїхав до Стокгольма. — каже Юрій Миколайович. – Грав на різних локаціях. Однак незабаром шведська влада заборонила подібні виступи. Тому вдруге мені не відкрили візу, хоча я вже купив квиток на пором «Естлайн» до Швеції. Саме в цьому рейсі пором потонув. Для мене це було велике потрясіння.
Німці дуже люблять класичну музику
Потім була подорож до Берліна. У місті не було жодного знайомого. У кишені 100 доларів на дорогу назад. І все. Потроху пристосувався. Сам знайшов, де пожити, де пограти. І ось я до 2002 року шість років їздив до Берліна, мінімум по чотири рази на рік.
Грав і в мороз при -25⁰С, і в спеку при +38⁰С. Звичайно, важко було грати два місяці поспіль по десять годин на день. Грав переважно класику: Штрауса, Брамса, Баха, Бетховена. До речі, німці дуже полюбляють класичну музику. Були й кумедні ситуації. Якось під час мого чергового виступу підходить німець і каже: «Я дуже люблю другий концерт Баха для скрипки, але ж не можна його грати три години поспіль. Я вже не можу».
Довго шукав свою скрипку
Якісний інструмент необхідний у роботі будь-якого професіонала, тим більше музиканта рівня Юрія Кириченка. Тому він шукав свою єдину скрипку ретельно, не один рік. Зрештою, пошук увінчався успіхом.
«Скрипку я шукав довго, – згадує Кириченко. — Нарешті знайшов скрипкового майстра зі Швейцарії – Міхаеля Ронхаймера. Розповідають, що на закритому прослуховуванні музиканти грали на скрипках Страдиварі та Ронхаймера. Тож слухачі були переконані, що саме інструмент Ронхаймера – це і є Страдиварі. Я скинув майстру свої записи, він одразу відповів, що поставить мене першим, без черги. Бо зі Східної Європи він ще не мав клієнтів. Призначив час зустрічі. І ось ми зустрілися. Він мав дві скрипки. Я вибрав одразу ту, яка зараз у мене. І з 2012 року я на ній граю. Обійшлася вона мені недешево. Це ж Швейцарія, там взагалі все дорого. Та й ім’я майстра – відоме у світі. Я довго збирав на неї гроші. Дружина одразу підтримала мене».
Можливо, так розпорядився Господь
Понад чверть століття Юрій Кириченко прожив у Луганську. Було в нього багато хорошого у цьому житті, але й проблем було чимало, їх щедро підкидало життя на зламі епох. А в 2014 році життя дало тріщину. До Луганська прийшла війна. Безглузда, дика, кривава.
«Якогось моменту все це стало нестерпним, — ділиться сумними спогадами Кириченко. — Добре, що на той час нікого з рідних вже не було — я відправив їх на безпечну територію раніше, а сам застав півтора місяці справжньої війни. Не їхав довго, бо надія, як відомо, вмирає останньою. Зрештою, примудрився взяти через інтернет квиток. Захопивши із собою документи та скрипку, дістався спустілим містом на таксі до залізничного вокзалу та виїхав до Києва».
У листопаді 2014 року Юрій Миколайович із сином приїхали до Полтави, на запрошення художнього керівника та диригента Полтавського академічного симфонічного оркестру Віталія Скакуна, який прийняв колегу на роботу в оркестр та допоміг йому облаштуватись на новому місці. Він зумів домовитися про тимчасове розміщення Кириченків у гуртожитку. Потім підтяглися дружина, теща, невістка з кішкою та п’ятьма кошенятами. Жили в 3-кімнатній орендованій квартирі, потім діти зняли собі окреме житло. Згодом вони зрозуміли, що дороги назад не буде. Продали дві квартири у Луганську, додали та купили квартири у Полтаві.
Луганський інститут культури та мистецтв, у якому до війни викладав Кириченко, у 2015 році також переїхав до Полтави. Тож Юрій Миколайович продовжує тут працювати так само, як і раніше.
Про рівень професіоналізму Юрія Кириченка говорить і той факт, що, вже перебуваючи в Полтаві, він встигав поєднувати роботу і в Полтавському, і в Харківському академічних симфонічних оркестрах на посаді концертмейстера. З кінця 2014 року протягом майже семи років він постійно їздив на гастролі за кордон із Харківським академічним симфонічним оркестром, одним із найкращих оркестрів в Україні. За ці роки встиг побувати з ними в Іспанії, Португалії, Франції та Бельгії.
«В принципі, це висока довіра з їхнього боку, бо Харків завжди вважався однією із музичних столиць в Україні. — поділився своїми міркуваннями Кириченко. — Постійно точилася негласна боротьба за першість між Харковом, Києвом, Одесою та Львовом.
Я також вдячний керівникам Полтавського академічного симфонічного оркестру за те, що йшли мені на поступки та дозволяли відлучатися. Розуміли, що я переселенець, квартири немає, із грошима теж туго.
Але, незважаючи ні на що, я дуже радий, що опинився в Полтаві, в самому серці України. Місто зручне для життя, в ньому віє старовиною, і я тут комфортно почуваюся. Можливо, так розпорядився сам Господь».
Художній керівник Полтавського симфонічного оркестру Віталій Скакун, оцінюючи якось свій вибір на користь Юрія Миколайовича, сказав, що Господь посилає йому тільки найкращих музикантів. «Дуже ціную Юрія Кириченка. — наголосив він. — У Полтаві вже багато хто його знає й любить за непересічний талант. Він прекрасний соліст, у нього є свій репертуар, у якому присутні твори як українських, так і зарубіжних композиторів. До того ж і як людина він надійний. Я б пішов із ним у розвідку».
Віктор ГРИНЕНКО. Фото з особистого архіву Юрія Кириченка.
