Як Олена Голубцова стала берегинею пам’яті рідного міста
Кажуть, що талановита людина — талановита в усьому. Цей відомий вислів якнайкраще описує бахмутянку Олену Голубцову. Вона — дивовижна особистість, яка поєднує в собі безліч граней: педагога, літераторку, співачку та носійку нематеріальної культурної спадщини.
Учитель за покликанням
Попри всі свої таланти, сама Олена зізнається, що найбільше почувається саме вчителем.
— Діти й навчання — це головне, а решта моїх захоплень лише допомагає в роботі, — розповідає жінка. — Написання творів, створення ляльок-мотанок, гіпсове ліплення, співи в ансамблі «Рапсодія»— усе це не просто хобі, а важливі елементи моєї педагогічної практики.
Сьогодні Олена Голубцова працює в народному Домі Бахмута, а за сумісництвом — у приватній школі «МудрАнгелики» в Чернігові.
Однак після переїзду у 2023 році повернутися до викладання вдалося не відразу. Спочатку жінці довелося працювати в кав’ярні — заробляти на життя миттям посуду. Лише у вересні вона влаштувалася до приватної школи вчителькою української мови та літератури. Вирішальними аргументами під час прийому на роботу стали її профільна освіта та 20-річний стаж роботи в дошкільних установах Бахмута.
— Мені взагалі цікаво з дітворою, — ділиться Олена. — Вони такі непередбачувані, допитливі, інколи наївні. Вони настільки мудрі, що я іноді сама в них учуся. Мені подобається цей «движ», ця робота — вона мені справді до душі. Війна змінила моє уявлення про цілі та методи виховання молоді. Сьогодні освітній процес будується зовсім інакше, ніж раніше. Нині уроки можна урізноманітнювати. Нова українська школа дозволяє це робити. Якщо, наприклад, взяти українську літературу, то я додаю твори, які мені подобаються і які відгукуються дітям. Тут у мені прокидається літератор. Завдяки цим книжкам я навчаю дітей простих життєвих цінностей. Ми інколи порушуємо дуже глибокі теми: про людяність, патріотизм, доброту, про те, що неможливо купити за гроші любов, чесність чи відданість. Саме учні надихнули мене на створення збірки «Три осені і одне Різдво». Це книга про підлітків, які не чекають, поки хтось дорослий вирішить усі проблеми за них. Мої герої живуть у різні часи, але кожен із них переживає свою осінь — час втрат, сумнівів і складних рішень. В останній історії вони зустрічаються, щоб урятувати світ, але насправді ця книга не про кінець світу. Вона про те, що майбутнє завжди залежить від тих, хто знаходить у собі мужність бути добрим, чесним і небайдужим.
Війна з жорстоким сусідом докорінно змінює підходи до виховання молоді в Україні. Ця кривава бійня колись закінчиться, але потенційна загроза нікуди не зникне. Тож на перший план виходить нагальна потреба виховати не лише освіченого й мислячого громадянина, а й мотивованого захисника, готового будь-якої миті стати на захист своєї землі. Можливо, той факт, що сотні тисяч молодих українців опинилися за кордоном замість того, щоб підставити плече країні, є підтвердженням, що зміни в педагогічних підходах уже давно на часі?
— Це непросте запитання і така ж непроста відповідь, — каже Олена. — Я не можу засуджувати людей, які бояться. Любов до Батьківщини закладається насамперед у сім’ї. Вона виростає з тих книжок, які ми читаємо, з досвіду, якого набуваємо, з розмов із батьками та вчителями. І дуже важливо, чи зустріне дитина на своєму шляху авторитетну людину, яка власним прикладом покаже: боятися не треба, а захищати свій дім — це наш спільний обов’язок.
— До речі, у моїй збірці «ВОНИМИ» є вірш «Боягуз», — продовжує Олена. — Він про хлопця, який утік із «нуля» в Бахмуті. Тоді він здавався мені зовсім переляканою дитиною. Але я не маю права його засуджувати. Не знаю, як би сама вчинила на його місці. Можливо, теж бігла б куди очі дивляться… Звичайно, як мати, я взагалі проти війни. Але захищати рідну землю потрібно. Ба більше, інколи доводиться стояти на смерть.
На уроках ми з дітьми часто вивчаємо твори авторів, які зараз на фронті: Мальву Крижанівську, Сергія Жадана, ток-шоу «Війна» Максима Кривцова. Річ у тім, що є твори зі шкільної програми, а є те, про що діти запитують самі. І як я можу змовчати, не поділитися власною думкою? В інтернеті не завжди знайдеш правду чи щирість. Учні дуже часто запитують мене: «А як ви там, у Бахмуті, виживали?», «А як військові?», «Що там насправді відбувалося?». І я завжди відповідаю їм з однією метою — показати, що за жодних обставин не можна опускати руки, що треба допомагати армії та підтримувати одне одного.
Олена Голубцова вже понад три роки живе далеко від дому, проте рідне місто назавжди залишилося в її поезії. Для неї творчість перетворилася на спосіб зберегти пам’ять про Бахмут і передати її світу.
До повномасштабного вторгнення Олена була невіддільною частиною культурного життя міста й писала вірші під поетичним псевдонімом Попіл-Пташка. Проте війна змінила й її саму, і її поетичне світосприйняття. Усі пережиті події вилилися на папір — так народилася збірка «ВОНИМИ». Це книга-хроніка, у якій зібрано історії військових, волонтерів і мирних жителів, що пройшли крізь найважчі місяці оборони Бахмута. Кожен вірш тут став художнім свідченням часу, прагненням зберегти живі голоси людей, які не зламалися під обстрілами. За словами Олени, головна мета цієї книги — не дозволити світу забути Бахмут і його незламних мешканців.
— Звичайно, війна залишила свій відбиток на моїй поезії, — каже Олена. — Вона стала сміливішою, гострішою. Навряд чи цей біль колись ущухне остаточно… Це туга за рідною землею. Нині ми живемо на Чернігівщині, а це зовсім інший регіон: інший клімат, інша природа. Звичайно, ми неймовірно сумуємо за домом. Ми справді були там щасливі, але раніше цього не усвідомлювали. А зараз відчуваємо, що всі ми — ніби сироти. Тому весь цей біль є в поезії. У збірці «ВОНИМИ» мені хотілося закарбувати віршами збірні образи людей, за якими я спостерігала в Бахмуті майже рік.
Неможливо оминути ще одну важливу сторінку творчого життя Олени Голубцової — її участь в ансамблі «Рапсодія». Так, вона ще й співає. Напевно, цей хист — спадковість від предків, які були родом із співучої Полтавщини.
— До речі, нещодавно ми були в Кременчуці на фестивалі, — усміхається Олена. — І наша керівниця напівжартома зауважила організаторам, що в них зі співом склалося не так яскраво, як із танцями. Ті погодилися: мовляв, у Кременчуці в більшій пошані хореографія, а ось Полтава — справді співає! Хоча мої родичі жили не в самій Полтаві, а в Гадяцькому районі. Щиро кажучи, раніше я серйозно не займалася вокалом — більше читала. Співи з’явилися в моєму житті тоді, коли народний Дім у Бахмуті запросив мене до вокального ансамблю сучасної народної пісні «Рапсодія». Я погодилася і залишилася там. Був навіть момент, коли колектив виконував пісні на мої вірші. Сьогодні ми співаємо сучасні твори. Звісно, склад ансамблю через війну змінився: хтось поїхав, хтось залишився, але ми продовжуємо жити піснею.
Ляльки-обереги
Проте література та спів — не єдині способи, якими Олена зберігає зв’язок із рідною землею. Особливе місце в її житті посідають мотанки — традиційні українські ляльки-обереги. Створюючи їх вручну, майстриня вкладає в кожну роботу частку власної історії.
В українській культурі мотанка символізує захист родини, пам’ять про предків та безперервність поколінь. Це глибокий, символічний процес, де кожен вузлик має значення. Недарма здавна вважалося, що майстрині, які створюють такі обереги, мають особливу інтуїцію та тонку душевну організацію, здатну відчувати зв’язок поколінь.
— Можливо, доля і справді вела мене до цього, — погоджується Олена. — Загалом лялька-мотанка прийшла в моє життя не випадково. Спочатку я часто натрапляла в інтернеті на майстринь, які роблять дивовижні ляльки. І в мені прокинувся здоровий творчий азарт, професійний виклик: у них виходять такі гарні роботи, невже я не зможу?
До того ж моя директорка подарувала мені книжку «Мотанка». Потім я придбала дослідження науковиці Любові Орлової, яка вивчала ляльки-обереги й збирала їхні зразки з різних куточків України. Я перечитала цю працю вздовж і впоперек. Нарешті наважилася і зробила першу власну мотанку. А за дев’ять місяців створила вже 29 робіт. Це ціла колекція, яка зараз має символічну назву — «Де тчуться долі».
Кожна мотанка народжується поступово: із клаптиків тканини, ниток та безмежного терпіння. У руках Олени звичайні матеріали перетворюються на оберіг, який несе тепло й надію. Багато наших земляків, які змушені були залишити свої домівки, зізнаються: такі автентичні речі допомагають їм знову відчути зв’язок із рідними місцями та дарують міцну внутрішню опору у важкі часи.
Відроджене ремесло
Олена Голубцова, попри велику зайнятість, і сьогодні продовжує проводити творчі зустрічі, брати участь у культурних заходах та знайомити колег і учнів із традиційними ремеслами Донеччини. Серед них — алебастрове лиття, майстерність якого в її родині передається вже кілька поколінь.
За словами Олени, працювати з алебастром першою почала її прабабуся ще у 30-х роках минулого століття. Тоді родина, рятуючись від Голодомору, змушена була переїхати з Полтавщини до Бахмутського краю буквально з порожніми руками. Аби хоч трохи прикрасити побут, прабабуся відливала з алебастру прості елементи декору для будинку.
Для самої ж Олени робота з цим матеріалом тривалий час залишалася просто захопленням. Однак у складні 90-ті роки це безневинне хобі переросло у справжню професію, яка допомогла родині вижити в часи економічного хаосу. Вбачає майстриня в цьому й певний символізм: це приклад того, як традиції предків ментально підтримують і рятують нас у найважчі життєві моменти.
Допоки живі традиції та пам’ять
Історія Олени Голубцової — це розповідь не лише про втрату, а й про неймовірну силу людського духу. Втративши звичне життя, вона зуміла зберегти головне — пам’ять, культуру та жагу до творчості. Її книга свідчить про людей, які пережили війну, а ляльки-мотанки та відроджене ремесло нагадують: допоки живі наші традиції та пам’ять — доти житиме й рідний дім.
— Приєднавшись до команди Управління культури Бахмутської міської ради, Олена Голубцова значно підсилила нашу творчу складову, — зазначає начальниця управління Ірина Булгакова. — Ми щиро пишаємося нею. Зі своїми талантами Олена могла б уже давно знайти іншу роботу й облаштуватися на новому місці. Проте вона залишається вірною культурі саме Бахмутського регіону. Попри зайнятість у школі, Олена завжди бере участь у різноманітних заходах, подорожує з презентаціями країною та гідно представляє наше місто, зберігаючи його культурну ідентичність. На силі духу таких людей і тримається українська культура.
Віктор Гриненко.
Фото з особистого архіву Олени Голубцової.
Матеріал створено за підтримки Управління культури Бахмутської міської ради.
