У зв’язку з 325-річним ювілеєм промислового видобутку солі у Бахмутському краї, ми вирішили започаткувати цикл публікацій, присвячених соляним копальням, які функціонували ще з минулих століть, але, на жаль, припинили своє існування в першій половині ХХ ст. Наша друга стаття присвячена акціонерному товариству «Бахмутська сіль».
На північно-східній околиці Бахмута, біля села Підгороднє стоїть декілька старовинних споруд, побудованих ще на початку ХХ ст. На фронтоні одного з них є дата побудови – 1913 р, й напис «Бахмутська сіль». Колись ці будівлі належали АТ «Бахмутська сіль», яке було засновано у 1912 році для експлуатації соляних промислів на землях Подгородянського сільського товариства та дворянки Г.І. Кішинської, що знаходились в Бахмутський волості, Бахмутського повіту. Правління АТ знаходилось у С.- Петербурзі.
Точна дата початку видобутку солі на шахті невідома, але скоріш за все не раніше 1912 року. У той же час було побудовано ще дві шахти які носили загальну назву «Рудник Бахмутська сіль», й згідно відомостям за 1914 рік на руднику працювало 65 осіб. Підприємство поступово набирало оберти. Брало кредити на закупівлю обладнання, також зі станції Ступки до рудника було прокладено залізничну колію для вивозу солі, що значно зменшило собівартість продукції.
На перший погляд нічого цікавого – акціонери вклали гроші у майбутнє підприємство, побудували шахту й поступово почали отримувати прибутки. А ось сама передісторія виникнення Акціонерного товариства «Бахмутська Сіль» дуже цікава і більше схожа на авантюрний роман, ніж на сухі рядки зі статистичних збірників, банківських документів чи договорів.
Отже, 17 червня 1909 року у місті Слов’янськ між вченим-агрономом та інженером-технологом Костянтином Коровко й землевласницею Ганною Кішинською було укладено договір на право видобутку солі на ділянці її землі. Договір був взаємо вигідним й обіцяв доволі високі прибутки для обох підписантів. Договір складався з 12 пунктів, згідно з якими Коровко був зобов’язаний не пізніше червня 1909 р. розпочати будівництво рудника разом з прилеглими дорогами та іншими господарськими будівлями.
На справді ж Коровко не збирався нічого будувати на цій ділянці, а вищезгаданий договір був частиною крупної афери, яку придумав Костянтин Коровко, якого ще називали прізвиськом Котя-інженер. Суть афери була в тому, щоб зібрати як можна більше грошей з тих, хто захоче вкласти власні кошти у неіснуюче підприємство, а потім витратити їх на власні потреби. Заради цього у С.-Петербурзі Коровко створив товариство «на вірі» під назвою «Брянцівсько-Преображенське Соляне Товариство», яке не мало ні власної ділянки, ні будь якого уставного капіталу, а основний розрахунок був на залучення пайовиків й на саму широку рекламу свого уявного підприємства, в який обіцялось на кожний вкладений рубль отримати мінімум 50% прибутку. Сотні тисяч рекламних проспектів, які роздавались разом з газетами та журналами, а також публікації у пресі зробили свою справу: люди почали нести Коровко свої заощадження, причому суми починались від декількох десятків рублів й доходили до п’ятизначних цифр. Так тривало більше року, доки вкладники, зрозумівши, що ніякого підприємства не існує, почали вимагати повернення своїх коштів, що по суті було неможливим. Далі був суд, а на суді з’ясувалось, що Коровко якимось чином зміг продати заорендовані ним ділянки для видобутку солі С.-Петербурзькому Міжнародному банку та й взагалі не мав ніякого відношення до підприємства, бо всі документи були оформлені на підставних осіб.
Як після суду, який до речі був не один, склалася подальша доля К. Коровко достеменно невідомо, проте відомо, що новоутворене АТ «Бахмутська сіль», до якого увійшли майже всі обшукані Коровко вкладники, викупило у банка за майже півтора мільйона рублів ці землі, порахувавши, що видобуток солі все ж таки буде вигідним, й в принципі не помилились. Наприклад, на початку роботи рудника у 1913 році собівартість видобутку солі складала 16 коп. за пуд, через рік 10.5, а через 3 роки 7 коп., що при продажній ціні 13 коп. за пуд було доволі непогано.
Стосовно виробництва, то найголовнішою проблемою була наявність грунтових вод у соляних виробках, а саме соляної ропи яку постійно треба було відкачувати на поверхню. Після викачки ця ропа попадала в річку Бахмут, а також на лани, які використовували місцеві жителі під сінокіс та випасали худобу. За скаргою місцевого населення з приводу забруднення ріки та прилеглих земель спеціальною санітарною комісією було виписано постанову про «влаштування» штучного ставка, щоб запобігти розливу ропи по навколишнім ланам та попаданню солоної води у річку. Адміністрація копальні виконала постанову санітарної комісії, і на території копальні було «влаштовано» не один, а три ставки для забору ропи, з’єднаних між собою складною системою каналів і розділених невеликою греблею. У майбутньому ці солоні ставки стануть улюбленим місцем відпочинку жителів Бахмута, та навколишніх сіл.
Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року рудник АТ «Бахмутська сіль» було націоналізовано радянською владою й згодом він перейшов у відомство «Бахсольтресту». Згідно даним за 1923 рік, на руднику працювала 131 особа, серед яких 99 робочих й 32 службовця, було 9 двигунів загальною потужністю у 9 кінських сил. Також з цього року рудник отримує нову назву: «Рудник ім. Артема № 2». Основна робота на руднику складалась з викачки ропи та підтримки обладнання у робочому стані, видобуток солі практично не відбувався. Згідно радянської економічної політики централізації виробництва, яка також стосувалась й видобутку солі, керівництвом «Бахсольтресту» було прийняте рішення про закриття рудника ім. Артема № 2. Сталося це 18 лютого 1924 року. Обладнання копальні було демонтовано й передано на Шевченківський солерудник, викачку грунтових вод було припинено в наслідок чого всі соляні виробки були затоплені, ну й таким чином рудник, що колись належав АТ «Бахмутська сіль» повністю припинив своє існування. Також, з часом висохли й солоні ставки, що були поруч із шахтою, а на їх місті знов утворились заливні лани. Як використовувалися приміщення після закриття рудника точно невідомо. Ну а зі слів місцевих жителів будівлі стояли покинуті до початку 70-х років ХХ століття.
На початок 2022-го року зберіглося три старовинні будівлі АТ «Бахмутська сіль». Одна була частково перебудована й використовувалась під гараж-майстерню сільгосптехніки, другу ступнянськи фермери використовували під овочесховище, ну а третє, саме високе, залишалось занедбаним й поступово розбиралось місцевими жителями на будматеріали. На прилеглий території ще можна було побачити залишки залізничного насипу, також, частково, зберіглася стара бруківка, яка колись з’єднувала копальню із залізничною станцією «Ступки» та з усім іншим світом.
Григорій Соколовський, старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
Фото: Фасад соляної шахти «Бахмутська сіль» 2013 р. Фото автора.
