Коли сьогодні десь у затишній кав’ярні Києва, на гомінкій вулиці Дніпра чи в тихій кімнатці далекого закордоння зустрічаються двоє бахмутян, розмова неминуче повертає в одне й те саме. Спершу звучить тихе: «А ти з якого району?», а далі — лавиною спогади. Ми шукаємо одне в одному той самий Бахмут, де пахло квітучими трояндами, а вдома завжди було затишно й безпечно. Ми згадуємо кожну вуличку, ніби намагаємося заново відтворити її у своїй пам’яті.
Днями мені пощастило поговорити з дивовижною жінкою, нашою землячкою Тетяною Кадишевою. Вона народилася в 1957 році, прожила в Бахмуті ціле життя, віддала йому серце, а зараз, як і тисячі з нас, учиться жити наново. Але її історія — про неймовірну материнську силу, адже пані Тетяна чекає з війни одразу двох найдорожчих людей — сина та доньку.
Спеціально для газети «Вперед» — наша щира, до сліз, розмова про пережите, переосмислене та найголовнішу надію.
«Ми жили так просто і так щасливо…»
— Пані Тетяно, коли ви сьогодні заплющуєте очі й згадуєте рідне місто, що постає перед вами першим?
— Перед очима одразу моя маленька рідна хатинка в самому центрі міста, якраз там, де колись відкрили відомий усім магазин «Донбас». Моє дитинство було таким простим, як і в багатьох тоді — жили скромно, телевізора в хаті не було. Тож усією нашою розвагою та цілим світом була вулиця. Я обожнювала гуляти нашим центральним парком. Там, де пізніше з’явився більярд, раніше був відкритий літній майданчик. Там показували кіно! Оце була радість — ми, дітлахи, бігали туди, аби зазирнути в той магічний екран. Навчалася я в третій школі, там пройшли мої найкращі дитячі роки.
А коли мені виповнилося тринадцять, у житті нашої родини сталася величезна подія — нам дали квартиру в будинку на вулиці Ювілейній. Я досі в найдрібніших деталях пам’ятаю, як ми всім двором, разом із сусідами, висаджували зовсім маленькі деревця прямо біля будинку. Ми доглядали їх, дивилися, як вони ростуть разом із нами. Я всією душею любила район Ювілейної, він став для мене по-справжньому рідним.
Знаєте, постає наше звичайне, мирне, таке тепле буття. Ранки, коли місто тільки прокидалося. Ми жили так просто і, як тепер розумієш, неймовірно щасливо. Бахмут мав особливу душу — він не був галасливим мегаполісом, він був як велика родина. Зараз, коли спілкуюся з земляками в евакуації, ми готові годинами обговорювати, який смачний був хліб у місцевому магазинчику чи як гарно квітли дерева навесні біля річки. Ці спогади — це наш скарб, який ніхто не зможе відібрати чи розбомбити. Вони гріють, коли стає зовсім холодно на душі.
Зразковий дім на Ювілейній
— А де минало ваше доросле трудове життя в місті? Багато бахмутян пам’ятають вас по роботі.
— Свого часу я працювала на нашій фармацевтичній фабриці, потім декілька років віддала молокозаводу, працювала в магазині «Квітень». Мене багато людей у місті знали, і я знала багатьох. З роботою на фармфабриці, до речі, пов’язаний один дуже яскравий і кумедний спогад. У вересні ми святкували День сім’ї. Це було найперше таке відзначення в Бахмуті, яке вже згодом переросло в наш традиційний День міста. Так от, наше підприємство готувало виступ для великої театралізованої ходи. Нас посадили на відкриту вантажну машину, де ми облаштували справжню сцену й розігрували гумористичну сценку про сватання. Мене вбрали в пишну сукню нареченої, а за сюжетом до мене залицявся та сватався такий старий, але дуже багатий чоловік. Боже, як нас підтримували люди на вулицях, скільки було щирого сміху й радості! Весь Бахмут тоді святкував як одна велика родина.
Життя крутилося в праці. Мене завжди тягнуло до людей, хотілося робити щось корисне, створювати красу навколо. Мабуть, тому останні п’ять років перед початком повномасштабної війни я присвятила керівництву ОСББ за адресою: вулиця Ювілейна, 4. Скільки душі ми туди вклали! Наш будинок без перебільшення був зразкового порядку. Ми дбали про кожен куточок, про кожну клумбу, наводили лад так, щоб людям було приємно повертатися додому. Серце стискається від того, як багато любові там було залишено.
Крізь вогонь контузії
— Пані Тетяно, коли довелося ухвалити найважче рішення — поїхати?
— Ой, це рана, яка не заживає ні на мить… Я трималася за свій дім, за свою Ювілейну скільки могла. Виїхала з Бахмута 27 травня 2022 року, і цей день закарбувався в пам’яті назавжди. На той момент я вже дістала контузію. Пам’ятаю все як зараз: я була на кухні, коли зовсім поруч пролунав страшний вибух. Мене з такою силою штурнуло вибуховою хвилею об стіну, що в очах потемніло, а у вухах залягла моторошна глуха тиша. Тоді стало зрозуміло: треба їхати, якщо хочу вижити.
Їхала я до доньки в Київ. Там орендували квартиру. Але знаєте, фізично опинившись у самому серці країни, думками я все одно залишалася вдома, на нашій Ювілейній. Я ж голова ОСББ, звикла відповідати за людей. Коли я виїхала, там, під обстрілами, у підвалах нашого будинку й сусідніх багатоповерхівок залишалися мої земляки, мої рідні бахмутяни.
Я координувала звідси отримання гуманітарної допомоги, постійно тримала зв’язок.
Залишати рідний дім, де пройшли найкращі роки, де виросли діти, де кожна річ зберігала пам’ять — це ніби відривати від себе живу частину тіла. Ми живемо в чужих стінах, намагаємося бути вдячними за дах над головою, але думками — там, на Донеччині.
— Ви знаходите в собі сили не просто триматися, а й творити
— Знаєте, мене завжди рятувала творчість. Я затуляюся нею від страшних думок, як щитом. Це моє захоплення з давніх-давен. Ще в Бахмуті, у весь свій вільний від основної роботи час, я дуже любила шити. У мене було багато своїх постійних клієнток — наших бахмутянок, яким я створювала красиві, вишукані сукні. Мені завжди подобалося бачити, як жінка розквітає в гарному вбранні.
Коли опинилася в Києві, швейної машинки під рукою не було, але руки все одно просили роботи, а серце — можливості допомагати. І я знайшла вихід. Почала в’язати. Оскільки купити багато хорошої пряжі зараз не кожному по кишені, я придумала свій спосіб: ходила київськими секонд-хендами, вишукувала там якісні теплі вовняні речі, які вже ніхто не носить. Купувала їх, акуратно розпускала, а потім із цих ниток вив’язувала теплі, міцні шкарпетки та інші речі для наших військових. Коли петелька за петелькою в’яжеш, то в кожну ниточку вкладаєш молитву. Думаєш: «Нехай ця шкарпетка зігріє якогось синочка чи донечку в холодному окопі, нехай збереже їм здоров’я». Для мене це дуже важливо.
— Окрім в’язання, що ще допомагає вашій душі відпочити, бодай на годину забути про тривоги?
— Картини за номерами. Коли я беру до рук пензлик і починаю розфарбовувати, світ навколо ніби затихає. Фарби витісняють ту сірість і темряву, які принесла війна. Це неймовірна терапія. А ще я намагаюся не закриватися в чотирьох стінах орендованої квартири. Постійно відвідую наші хаби для внутрішньо переміщених осіб, ходжу на різні творчі заходи, майстер-класи, виставки. Там ми, земляки, знову збираємося разом. Спілкування з людьми, які пережили те саме, що й ти, і спільна творчість — це єдине, що справді відволікає, лікує й дає розраду.
Материнський хрест: і син, і донька — на війні
— Ваша історія вражає. Ви не просто чекаєте на перемогу та повернення додому, ви чекаєте з фронту своїх дітей. Розкажіть про них.
— Так, доля розпорядилася так, що я — мама двох захисників України. І син, і донька пішли боронити нашу землю. Знаєте, коли кажуть «материнське серце розривається», я тепер точно знаю, як це — майже фізично. Спочатку було дуже страшно, до оніміння. Як це так — мої діти, мої сонечка, там, де смерть ходить поруч? Але вони в мене виросли чесними, з гострим почуттям справедливості. Вони не змогли стояти осторонь, коли нищили наш край, нашу країну.
— Як ви даєте собі раду з цим постійним хвилюванням?
— Молитва і віра. Більше нічого немає. Кожен мій день починається й закінчується одним: «Господи, збережи їх». Коли екранчик телефона загоряється, серце падає десь глибоко. Чекаю хоча б короткого повідомлення, бодай одного плюсика в месенджері: «Мам, усе добре, ми живі». Для мене ці два слова зараз дорожчі за всі багатства світу.
Мій син — моя опора, мужній, спокійний. А донька… Ну яка ж мама хоче бачити доньку у військовій формі? Але вона в мене сильна, кремінь. Вони там разом із побратимами роблять те, що мусять, аби в нас взагалі було майбутнє. А я тут мушу бути їхнім надійним тилом. Не маю права розклеюватися, плакати в трубку, коли вони дзвонять. Я маю звучати впевнено, щоб вони знали: мама вірить, мама чекає, мама кохає, захищає їх своєю любов’ю на відстані.
«Головне — щоб повернулися живими»
— Про що ви мрієте найбільше, окрім, звісно, нашої Перемоги?
— Мрія в мене одна-єдина, і вона дуже земна, материнська. Я мрію про той день, коли закінчиться цей кошмар, коли відчиняться двері й на порозі з’являться вони — мої діти. Без зброї, без бронежилетів, усміхнені та втомлені, але живі й неушкоджені. Мрію обійняти їх і довго-довго не відпускати.
А щодо Бахмута… Місто ми відбудуємо, прийде час, і каміння складеться знову. Головне — це люди. Справжні, рідні, наші. Я вірю, що ми ще зберемося разом, усією нашою бахмутською громадою, сядемо за великим столом, будемо плакати за тими, кого втратили, і радіти тому, що вистояли. А поки що — тримаємося, згадуємо найкраще та щодня наближаємо той день, коли повернемося додому.
Записала Олександра МИРНА.
Фото з особистого архіву Тетяни Кадишевої.
