Владислав Кондращенко народився та навчався в Бахмуті Донецької області. З 2014 року пішов добровольцем захищати Батьківщину в лавах Збройних Сил України. Служив у 92-й механізованій бригаді, а з 2019 року воював у складі 54-ї окремої механізованої бригади.
У 2020 році звільнився зі служби й повернувся до цивільного життя – жив у Харкові. На початку повномасштабного російського вторгнення Владислав приєднався до загонів добровольців, а потім став до лав харківської 127-ї окремої бригади 227-го батальйону територіальної оборони ЗСУ. Був кулеметником-навідником. З перших днів разом із побратимами боронив Харківщину, дійшов до російського кордону, звідти записував звернення до президента України. Саме в цей день він отримав смертельні поранення під час артилерійського обстрілу в районі села Ізбицького.
«Він був добрим, розумним, гарним, мужнім. Найкращим у світі чоловіком і міг стати найкращим татком. Ніколи не боявся труднощів, безмежно любив країну. Йому подобалося гуляти по Харкову, він так відпочивав, розглядав гарні будівлі, – згадує дружина Дар’я. – Я дякую йому за маленьку донечку, яка народилася через два дні після його загибелі. І вона – світло в цьому всесвіті».
Валентина, мама Владислава, згадує, що він був дуже чемним, чесним, завжди допомагав людям.
Владислав Кондращенко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Посмертно.
Поховали 27-річного Владислава на Алеї Слави в Харкові.
У Героя залишилися мама, дружина і донечка.
Єлизавета Гончарова.
