Історію Миколи Дяченка розповіла Вільному радіо його дружина Тетяна: «Микола народився у селі Зайцевому Бахмутського району. Знаю, що він навчався там у місцевій школі, закінчив 11 класів. Потім він жив у Бахмуті».
Після школи Микола відслужив рік у лавах ЗСУ за призовом. А потім на сході почалася гібридна війна з росіянами, які тоді ще приховували свою присутність в Україні. Чоловік пішов до українського війська на контрактну службу.
«У 2010 – 2011 роках служив «срочку» у нашій військовій частині в Бахмуті. Тоді ми ще не були знайомі. У 2014 він пішов служити у нашу військову частину А2730 на контракт. Потім почалася війна. Він перевівся у 57-у бригаду, прослужив там та перевівся у 54-у окрему механізовану бригаду», – розповідає про Миколу Дяченка Тетяна.
Після армії вступив у Бахмуті на заочне відділення у філіалі Донецького університету економіки та права за спеціальністю «Правознавство». Він закінчив виш, та за фахом не попрацював, хоч і мав позивний Юрист. «Добрий, чесний, порядний, життєрадісний, справедливий, комунікабельний, усім допомагав. Умів дружити», – каже жінка.
Вони познайомилися у 2015 році онлайн, і вже за півтора місяця вирішили жити разом. Скоро побралися, у родині народилася донька. З роками Дяченки обзавелися у Бахмуті власним житлом. «Спочатку орендували житло на Новому ринку у Бахмуті, а у 2018 році купили квартиру біля залізничного вокзалу», – каже Тетяна.
Тим часом Микола продовжував служити за контрактом, став командиром 3-го розвідувального відділення мотопіхотного батальйону. Про свою службу нічого дружині не розповідав. Вона знає лише населені пункти, біля яких воював чоловік. «Вони були у 2015 році у Зайцевому, яке біля Майорського, у Золотому на Луганському напрямку, у Водяному, Мар’їнці, Авдіївці», – перелічує жінка «гарячі точки» на сході, з яких чекала на коханого. Каже, тоді було легше чекати чоловіка з війська. «Тоді відпускали по можливості додому, бачилися на вихідних раз на тиждень-два чи раз на місяць, але все одно бачились. Він приїздив 14 лютого 2022 і потім обіцяв на вихідні приїхати 24–25 лютого, але сталося повномасштабне вторгнення», – згадує Тетяна Дяченко перші дні відкритого нападу Росії.
До вторгнення росіян Микола з розвідувальним підрозділом 54-ї бригади був на ротації. А саме вторгнення зустрів біля Новомихайлівки на Донеччині. «Зв’язку з ним не було, але він все одно відписувався. Якщо не міг написати, хтось, кого я знала, виходив зі мною на зв’язок: писали, що «все добре», – згадує Тетяна ті дні.
У бригаді він товаришував з Олександром Розчубком з Сіверська. «Вони постійно були разом, у розвідці. Разом і загинули 20 червня 2022 року. Як розповідають, вони були на завданні, пішли у розвідку. Зайняли втрьох з мінером позиції, які відбили. А перед ними дуже близько виявилися «сепари» (росіяни. – Авт.). Почався бій, мінер начебто вижив та повідомив, що двоє розвідників залягли», – розповідає жінка зі слів побратимів чоловіка. За парою розвідників поповзли, але знайшли їх застреленими.
Тетяна дізналася про трагедію наступного дня, про загибель Миколи повідомив його командир. «Колю привезли до Тернополя, тут ми його і поховали 25 червня 2022 року на Алеї Слави Микулинецького кладовища», – каже дружина.
З перших днів відкритого вторгнення росіян Тетяна Дяченко з донькою живе у Тернополі. Микола Дяченко наказав тоді жінці з дитиною покинути Бахмут. У Тернополі їх прихистили родичі командира Миколи. Нині родина дуже тужить без своєї опори.
«Микола був кращим, люблячим чоловіком та татом для своєї доці. Дуже любимо, сумуємо, нам його дуже не вистачає. Таких, як він, немає та ніколи не буде. На цвинтар ходимо до нього майже щодня, мені так легше та спокійніше. З кожним днем більше не віриться, що його з нами більше немає», – каже наостанок Тетяна Дяченко.
Окрім дружини та 4-річної доні у Миколи Дяченка залишилися мама, тато та старший брат. Усі розкидані по країні – мати у столиці, брат у Дніпрі, а тато у Тернополі.
У Тернополі захиснику з Бахмута надали звання Почесного громадянина міста посмертно. У самому Бахмуті на честь Миколи Дяченка названа колишня вулиця Пушкіна з прилеглими до неї провулками.
Наталя Жукова, «Вільне радіо»
