Народився Вадим Лапиков у Бахмуті, навчався в місцевій школі, потім закінчив професійно-технічне училище в Соледарі, здобув фах водія розвантажувача. Проходив строкову військову службу, після якої працював у різних містах на будівництві та як робітник із облаштування ландшафту.
З початком повномасштабного вторгнення Вадим записався добровольцем до армії – знайомому прийшла повістка, і він разом із ним пішов до військкомату Бахмута.
На питання «навіщо?» він відповів, що не розуміє, як можна залишатися осторонь під час
великої війни.
Вадим Лапиков служив у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-
хорунжого Марка Безручка. Воював на Бахмутському та Авдіївському напрямках. Саме в армії Вадим почав активно вчити українську мову, про що кажуть його побратими. Бо спочатку єдине, що він завжди казав українською – це «не треба», за що й отримав такий оригінальний позивний.
Загинув Герой у населеному пункті Новоолександрівка Покровського району під час мінометного обстрілу. Поховали його в селі Шевченка Дніпропетровської області, куди переїхала цивільна дружина Олена – вона й зараз орендує там будинок і планує його викупити, щоб залишитися жити в цьому селі.
В селі, згадує пані Олена, одразу запропонували допомогу в організації прощання та поховання – на маленькому сільському кладовищі з’явився перший синьо-жовтий прапор, яким позначають загиблих Героїв.
«Владислав був винятково доброю людиною, дуже любив тварин – котів, собак. Коли ми евакуювалися, то я не брала ніяких речей, забрала кішку й песика, яких обожнював Владислав, – згадує Олена Тімохіна. – Чоловік був дуже доброзичливим, допомагав іншим – як у звичайному житті, так і на війні».
Єлизавета Гончарова.
