Олександр народився у Сіверську 7 жовтня 1993 року. Окрім нього мати Вікторія одна виховувала ще двох синів та доньку. У місцевій гімназії № 3 хлопець закінчив 9 класів. Мама згадує: у школі Саша був розбишакою. А після школи пішов навчатися на електрогазозварювальника в училище № 53 у Бахмуті.
«З дитинства Саша займався футболом та мав дуже багато медалей – його тато був воротарем. Щосереди та п’ятниці син ходив у спорткомплекс «Доломітник» у Сіверську. І в училищі за Артемівськ грав, і в армії. Він був добрий, чуйний, усім допомагав, виручав у тяжкі хвилини», – згадує мати. Після закінчення училища Олександр трохи працював разом із братом в охороні у Микитівці, але недовго – прийшла повістка до армії.
«Він служив у 2013 році у Києві у «Беркуті», а у 2014 – Майдан, він був на Майдані. Закінчив службу, побув місяців зо три вдома та знову пішов до армії за контрактом, служив разом зі своїми хлопцями», – каже Вікторія.
Служив її син у 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи командиром машинного розвідувального взводу мотопіхотного батальйону. До повномасштабного вторгнення вже декілька років захищав країну на контрактній службі. Подробицями зі служби з матір’ю не ділився, бо був розвідником.
«Все приховував від мене, а своїм братам, звісно, розповідав більше. Йому подобалось служити. Був на передових точках: під Лисичанськом, Золотим, Авдіївкою тощо», – каже його мама. Іноді приїздив у відпустку до Сіверська зі своїми побратимами. «У нього був позивний «Ракета» — може, тому, що він швидко бігав? Завжди був веселим, рухливим, любив жартувати, ніколи не показував, що в нього на душі», – розповідає Вікторія про сина. Декілька років тому до Олександра у підрозділ пішов служити і його брат Дмитро. Вони були двійнятами.
Олександр вступив до університету в Харкові та встиг провчитись рік. У Харкові він жив з дівчиною, тому мама бачила його нечасто. «Вони прожили разом сім років та збирались одружитись у квітні 2022, але відклали це. Саша все збирав гроші на якісь дуже красиві обручки», – розповідає Вікторія.
Коли російська армія відкрито напала на Україну, Олександр Розчубко був на позиціях під Авдіївкою. На яких напрямках воював відтоді, мати не знає. «Він казав: «Мені нічого не можна розповідати, мам», – згадує жінка.
«Саша загинув 20 червня 2022 року. Вони з другом були на завданні, спочатку вбило друга, а потім Сашу. Плачу щодня, їздимо на кладовище. Тяжко, не вистачає ласки. Діти мене підтримують», – каже мати крізь сльози.
Про загибель Олександра інші діти одразу матері сказати не наважились. Тому трагічну звістку вона почула від жінки, яку вже вважала своєю свахою – матері дівчини її сина. «Дітвора хотіла мені ввечері сказати. Вони знали з вечора, адже син Діма був там, у підрозділі, коли це сталося. Про обставини загибелі сина я нічого не знаю. Він дуже дружив з одним хлопцем, з ним і загинув», – каже Вікторія Третьякова.
Нині вона живе в евакуації у Запоріжжі, куди її відвезли до старшого сина. Туди ж привезли й тіло Саші. «Я їздила на упізнання. Він яким був, таким і залишився. Куля влучила в обличчя. Сказали, смерть була миттєва, не мучився. Там його й поховали у Кушугумі на воєнному кладовищі 28 червня 2022 року. На похорон з хлопців ніхто не приїздив. Віддали почесті місцеві військові», – згадує мати захисника.
Указами Президента України Олександр Володимирович Розчубко нагороджений орденом «За мужність» ІІ і ІІІ ступеня посмертно. «У нього були ще нагороди, але всі залишилися у Сіверську, тому що тікала», – каже мати загиблого бійця.
В Олександра Розчубка залишились кохана дівчина, мати, брати та сестра.
Наталя Жукова, «Вільне радіо»
