8 липня 2024 року… Цей день надовго запам’ятається українцям через масований удар ворога по нашій країні. Щодо мене, то я наче знов опинилася у Бахмуті, вдома…
Ранок понеділка почався з відключення електрики, то я чекала на світло. Було спекотно та чомусь тривожно. Наче моя душа щось відчувала… Я пила каву та як завжди дивилася у вікно на людей, поспішаючих у справах. Раптом щось бахнуло… З дерев піднялися птахи. А потім так жахнуло, що затремтів будинок, відкрилися вікна, захиталися навіть двері. Потім ще один удар, і ще… Я на власні очі побачила роботу ППО, пролунав сигнал повітряної тривоги.
Мої сусіди швиденько бігли по сходинах до підвалу. Тут, у Київській області, люди не нехтують правилами безпеки. Я почала нервувати та шукати в Інтернеті інфу про те, що відбувається.
Поки сайти мовчали, перейшла у коридор під’їзду, бо після того, як у Бахмуті сиділа вдома під час обстрілів, моя нервова система не може спокійно реагувати на прильоти.
Те, що я побачила та прочитала на каналах новин, не вкладалося в голові. Внаслідок ракетного удару агресора у Києві було зафіксовано влучення у приміщення Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит», є постраждалі. Під завалами люди… Російські окупанти здійснили масовану ракетну атаку по Україні. Унаслідок влучань ворожих ракет на Київщині, у Кривому Розі, Покровську, Дніпрі та Києві 36 людей загинуло, 140 поранено…
Я відразу почала телефонувати своїм рідним та знайомим, щоб дізнатися, чи всі живі та здорові. Раділа, коли чула їх голоси.
І тут згадала, що колись робила інтерв’ю з бахмутянином Іваном. Він ще у мирний час закінчив Бахмутський медичний коледж та переїхав жити та працювати до Києва. У столиці він знайшов собі роботу у дитячій лікарні «Охматдит» медичним братом-анестезистом у відділенні анестезіології.
Я терміново набрала його номер телефону. Зв’язку не було… І тільки увечері, дякувати Богу, змогла поспілкуватися з земляком.
– Іване, співчуваю, можу уявити твій стан…
– Абсолютний шок. Атмосфера наповнена горем і відчаєм. На обличчях моїх колег застиг жах…
– Де застав тебе цей клятий обстріл?
– Я маю фіксований графік роботи в «Охматдиті». 8 липня у мене була додаткова зміна в приватній клініці, тому вранці я не відвідав дитячу лікарню. Хоча я й проживаю неподалік, але цього дня працював в іншому місці.
Отримавши у робочий чат повідомлення про обстріл, дізнався про вибиті вікна та двері. Звичайно, це неприємно, але головне, щоб ніхто не постраждав. Разом подбаємо про ремонт та відновлення. Так я подумав та мав намір працювати далі. Але коли мені у приватні надіслали фотографії злочину, я сповістив своє керівництво, що маю бути там, де потрібна моя негайна допомога.
– Що ти побачив, коли дістався до місця трагедії?
– На жаль, відділення, де я працював, зазнало значних руйнувань. Вікна вибиті, операційні непридатні для використання. Корпус токсикології повністю зруйнований. Дитяча лікарня вимушена призупинити свою діяльність.
Найпотужніша лікарня України, де рятували життя онкохворим дітям, проводили унікальні трансплантації органів та надавали процедури гемодіалізу – життєво необхідної процедури у токсикології для дітей з нирковими захворюваннями, була зруйнована. Втрачена онкогематологічна лабораторія.
Ви тільки уявіть собі, понеділок – день планових операцій. Деякі тяжкохворі під час обстрілу перебували на операційних столах. У них були відкриті грудна та черевна порожнини. У «Охматдиті» до речі 11 операційних! Є маленькі пацієнти, які перебувають під апаратами, їх життя залежить від їх безперервної роботи.
Ніхто навіть не уявляв, що таке лихо може статися…
З глибоким сумом я дізнався про загибель двох своїх молодих колег. Ворожа ракета влучила в корпус, де вони працювали.
– Іване, ти був серед тих, хто розбирав завали в зруйнованій лікарні?
– Коли я дістався до лікарні, відразу відправився у відділення, де ведеться приймання хворих. Там було багато постраждалих та поранених. Їм надавали допомогу. Я займався евакуацією хворих дітей до інших лікарень. Онкохворих перевели до інституту рака, інших – до київських лікарень. Наскільки мені відомо, наших пацієнтів можуть прийняти на лікування за кордоном. Загалом було евакуйовано близько 600 пацієнтів. «Охматдит» треба відновлювати…
– Якби ти зранку не пішов до приватної клініки, а знаходився у відділенні анестезіології, мав би ризик постраждати?
– Так. Можна сказати, що Бог мене врятував. Але від цього мені не легше. У цю жахливу годину ми всі повинні бути разом. Трагедія, яка сталася в «Охматдиті», – це не лише горе для мене та моїх колег, родин та хворих дітей, це горе для всієї країни. Ми повинні об’єднатися, щоб допомогти постраждалим та покарати винних у цьому злочині.
– Іване, чи був у тебе за останній рік випадок, який викликав сильні емоції, чи то радість, чи то хвилювання?
– Робота у дитячій лікарні завжди відповідальна. Я вже не рахую, скільки хворих вдалося врятувати нашим спеціалістам. Пам’ятаю, був у нас хлопчик з невдалою трансплантацією печінки. Його стан здоров’я був дуже тяжкий. Майже три місяці лежав у відділенні. Але він молодець, впорався. Очікує на другу трансплантацію. Головне, щоб медичний заклад «Охматдит» знов відновив свою діяльність.
– Шановні читачі, на сайті НДСЛ «ОХМАТДИТ» https://www.ohmatdytfund.org/donate?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR2d3wRa6KR13BCT9l8olAMoiRrh9crnli5Lj4Df_ID4WGgT124DEcmyPRs_aem_uWJjwWCN1EWUf-IK2NnPug розміщені реквізити для допомоги. Якщо маєте можливість долучитися до зборів коштів на відновлення лікарні, переходьте за посиланням.
Станом на сьогодні, 9 липня, відомо, що внаслідок атаки на «Охматдит» 2 загиблих та понад 50 постраждалих. 8 дітей отримали поранення, їх ушпиталено.
Записала Олександра МИРНА.
Фото Івана та із відкритих джерел.
