Народився Ігор Адонін в містечку Терни біля Дніпра. Коли він був маленький, родина переїхала до росії, звідки батько родом, але у 1976 році мама з сином повернулися в Україну – до Бахмута, де Ігор вчився в школі № 7. Ще з шкільного віку хлопець хотів бути токарем по дереву, тому пішов вчитися в місцеве училище. Служив в армії, після повернення працював в міліції, служив у військовій частині в Бахмуті. Зокрема й кілька років після початку російської агресії 2014 року. Звідти вийшов на пенсію, але у 2022 році повернувся до армії – пішов у тероборону Бахмута до взводу зв’язку, бо мав досвід зв’язківця ще під час служби в лавах миротворчої місії в Африці.
-Ігор був дуже активним з дитинства – займався спортом, мав купу друзів. Любив справедливість, завжди стояв за правду, хоча інколи йому це виходило «боком», – згадує його мама, Віра Петрівна. – Я йому казала: ти вже немолодий, може, не варто йти воювати, а він відповідав: усі йдуть, я не можу кинути країну.
Ігор Адонін загинув під час танкового прориву військ так званих «вагнерівців» у Бахмуті. Похований в Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
Віра Петрівна вже два роки живе біля Новомосковська у прихистку, який організувала релігійна громада. У Ігоря Петровича залишився дорослий син, який з 2014 року є відомим волонтером-медиком: Денис Адонін вивозив поранених військових з Донецького аеропорту, і зараз допомагає рятувати воїнів на Донецькому напрямку.
Ігор Адонін був нагоджений медаллю за участь у місії ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго, «Знаком пошани» Міністерства оборони України, медаллю «За зразкову службу у Збройних Силах України», орденом «За мужність» III ступеня, Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Хрест хоробрих».
Єлизавета Гончарова
