«Батьки самі до цього дотумкали, але певно десь бачили, або хтось із старших родичів підказав, можливо, бабуся. Наш народ в часи «тотального соціалізму і комунізму», хотів жити краще. Тож моя бабуся із прабабцею були вигадливі. Створювали невибагливі інтер’єрні листочки-квіточки з алебастру, чіпляли на грубі в хаті, аби не видно було, що грубка по краях тріскається, забілювали крейдою. І практично, і красиво, і не так як у всіх…»
Так згадує про витоки родинної традиції алебастрового лиття бахмутянка Олена Голубцова. Про це вона розповіла в інтервʼю старшому науковому співробітнику Бахмутського краєзнавчого музею Григорію Соколовському. Прочитати його ви можете на нашому сайті.
А взагалі-то про бахмутський гіпсовий промисел, про виготовлення з алебастру предметів мистецтва, елементів декору, так званої ліпнини, якою прикрашалися фасади будинків, кімнати, каміни тощо, газета «Вперед» розказувала у своєму минулому випуску.
Несподівано ця тема отримала продовження. Управління культури Бахмутської міської ради ініціювало включення елементу «Алебастровий інтер’єрний декор: традиції Бахмута» до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. І це не просто запис у бюрократичному реєстрі — це заклик до громади: згадати, зберегти, передати далі.
-На кінець 2024 року обласний перелік нематеріальної культурної спадщини Донеччини налічував 24 елементи, – розказує головний зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. – Чотири з них внесені до Національного переліку НКС: авдіївська святкова й поминальна каша, звичай гоніння гадюк у селі Іскра Великоновоселківської громади, обрядова страва на Святу вечерю в лемків-переселенців Хлібодарівської громади, традиція приготування затірки в селі Крива Лука Лиманської громади. Немає сумніву, що й наш Бахмутський край має свій унікальний культурний спадок.
Бахмутян запросили прийняти участь в опитуванні, заповнивши коротку анкету. Вже перші відгуки земляків дають підстави твердити, що пам’ять про місцеву традицію алебастрового лиття жива у громаді, ця майстерність передавалася з покоління в покоління, раз у раз відроджувалася й допомагала умільцям вижити й забезпечувати себе в скрутні часи, якими були й роки після Другої світової війни, і ближчі до нас бурхливі девʼяності.
Наразі алебастрове лиття – забута, але незнищенна реміснича практика, – несподівано знову набуває сили. І може стати тим, що збереже дух міста, навіть коли самі будівлі зруйновані дощенту. Саме через це така ініціатива на часі.
-У час вимушеної розлуки з рідним містом, як ніколи, важливо плекати те, що робить нашу громаду унікальною – впевнена начальниця Управління культури Ірина Булгакова. – Мешканці Бахмута впродовж десятиліть виготовляли з місцевого алебастру ліпнину, декоративні елементи для інтер’єру, рамки, фігурки, оздоби для стін і стель. Ми вирішили, що маємо не просто зацікавитися, а справді зайнятися цим питанням.
Ініціатива має живе продовження: вдалося знайти носійку традиції — жінку, у якої ще прабабуся займалася ліпленням алебастрових прикрас. Це надихає на справжнє відродження ремесла.
-Ми щиро прагнемо зберегти ідентичність бахмутської культури й передати цю традицію далі — через покоління, через увагу людей, через спільні дії. Якщо ініціативу підтримає громада, це може стати першим визнаним елементом НКС, що представлятиме Бахмут не лише на обласному, а, можливо, і на національному рівні, — додає Ірина Булгакова.
Гіпсова історія
Місцевий матеріал був настільки популярний, що, як кажуть старожили, «у Бахмуті не можна було знайти дому без гіпсової прикраси».
Про це добре пам’ятає бахмутянка Олена Голубцова – вихователька, вчителька, культурна діячка. Її родина почала займатися гіпсовим литтям наприкінці вісімдесятих, спочатку в кооперації з друзями, згодом – у домашній майстерні на вулиці Толбухіна. У хід ішло все: гумові форми від іграшок, пилосос як компресор для фарбопульта, фарба з блискітками, гіпс різного сорту. Робили попільнички, дзеркала, копилки, підсвічники. Займались виробництвом та торгівлею чотири роки. Крім Артемівська, їздили торгувати на ринки міст Донецької області – Дружківка, Краматорськ та Луганської області – Попасна, Лисичанськ, Сіверськодонецьк. Конкуренції не було, тому їх вироби розходилися доволі швидко. Імовірно це було пов’язано з тим, що у порівнянні з тодішнім радянським ширвжитком ці вироби виглядали більш естетично й до того ж були відносно недорогі.
-Джерелом гіпсу, – згадує пані Олена, – були два заводи – Артемівський алебастровий комбінат та Деконський завод гіпсових виробів. Брали безпосередньо на заводі. В ті часи можна було виписувати, сплачувати через касу прямо на заводі. Інколи купували в магазинах, однак це було вже дорожче, а було й таке, що просто міняли на горілку. Такий бартер теж був популярним у радянські часи.
Навіть у школах і гуртках навчали елементарному гіпсовому литтю – виготовляли іграшки, барельєфи, елементи декору. Чого тільки не вигадували.
Олена сама займалася литтям лише епізодично, але пам’ятає останній майстер-клас 2005 року у дитсадку на Забахмутці, де працювала вихователькою. Вона придумала зробити з гіпсу візитівку ясельної групи «Дзвіночок»: «Одного разу після денного сну ми з нянечкою поклали клейонку на стіл, я на ній виклала із вузької смужки ДВП форму дзвіночка. Швидко заколотили гіпс і вилили у форму. Малечі дісталося найкраще – вони залишили відбитки своїх долоньок. Діти щасливі, батьки у захваті. Потім ще довго той дзвіночок висів у приймальні. З того часу я більше вже не поверталася до цієї справи…»
Сьогодні Олена Голубцова планує повернутися до свого гіпсового ремесла й розпочати проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі.
-Люди зможуть навчитися власноруч працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому, – мріє пані Олена.
Більше ніж ремесло
Традиція гіпсового лиття – це не лише про техніку чи матеріал. Це про дбайливе ставлення до дому, про винахідливість, про здатність творити красу.
Валентина Долинська, голова ГО «Бахмутська ліга ділових і професійних жінок», нагадує, що ще у 1890 році в офіційних звітах Бахмутського повітового земства згадуються три заводи з видобутку алебастру. Алебастр із Бахмутського краю славився білосніжністю, якістю, легкістю в обробці.
-Та найбільша цінність – це руки бахмутян, які творили з цього матеріалу витончені речі. У цьому була ідентичність і любов до дому, — каже вона. – Сьогодні ми повинні говорити про унікальність нашої громади, про людей, підприємства, традиції – усе те, що робить нас собою. Нам справді є що передати нащадкам Я щиро закликаю земляків підтримати ініціативу з фіксації та визнання алебастрового ремесла як елементу нематеріальної культурної спадщини. Це не просто жест поваги до минулого – це наш шанс зберегти зв’язок із домом, культурним корінням і самими собою.
Що далі
У планах – не лише включити елемент до обласного переліку, а й відродити традицію через практику. Олена Голубцова вже готується проводити майстер-класи. Є ідеї щодо організації виставок, інтерактивних занять у школах, зйомок відеоуроків. Це могло б працювати для дітей бахмутської діаспори – в Ужгороді, Дніпрі, Варшаві чи Берліні. Це могло б стати тим, що пов’язує покоління.
-Я сам зараз у Німеччині, – ділиться наболілим бахмутянин Микола Андрійович, – і коли бачу щось подібне – хочеться сказати: та у нас у Бахмуті таке робили ще тридцять років тому! Я хочу, щоб наші діти вчилися цьому навіть тут за кордоном – щоб вони знали, що Бахмут був не тільки фронтом, а ще й містом майстрів.
-Я б дуже хотіла, щоб ми зробили майстер-клас у нашому гуртожитку у Дніпрі, – мріє наша землячка Наталя Очеретина, – щоб показати всім, ось чим ми жили, ось що вміли, ми маємо свою історію.
Ми були. Ми є. І ми будемо
Алебастрове лиття – це про крихкість і силу водночас. Про речі, які легко розбити, але важко забути. Сьогодні, коли фізичного Бахмута більше нема, алебастрова традиція стає образом стійкості: вона жила в родинах, передавалась бабусями й дідусями, вчителями, сусідами. Вона виростала з побуту, але дорівнює культурі.
Ця ініціатива – шанс сказати світу: «Ми тут були. Ми є. І ми будемо».
Світлана Овчаренко.
