Світова тривога і місцева надія
У ХХІ столітті світова спільнота дедалі більше уваги приділяє охороні нематеріальної культурної спадщини: звичаїв, традицій, знань, навичок, усної народної творчості та інших нематеріальних проявів культури, які передаються з покоління в покоління, зберігаються та відтворюються спільнотами та групами людей. Весь цей духовний скарб, нагромаджений людством за багато тисячоліть, опинився під загрозою поступового зникнення через урбанізацію й пов’язане з нею поширення стандартизованої масової культури.
Чимало вже зроблено для виявлення й збереження місцевих елементів нематеріальної культурної спадщини в громадах Донецької області. На кінець 2024 року обласний перелік нематеріальної культурної спадщини Донеччини налічував 24 елементи, чотири з яких внесені до Національного переліку НКС: авдіївська святкова й поминальна каша, звичай гоніння гадюк у селі Іскра Великоновоселківської громади, обрядова страва на Святу вечерю в лемків-переселенців Хлібодарівської громади, традиція приготування затірки в селі Крива Лука Лиманської громади.
Немає сумніву, що й наш Бахмутський край має свій унікальний культурний спадок, пов’язаний з його багатою природою, заселенням і господарським освоєнням, працею і дозвіллям мешканців. У попередньому номері «Вперед» у статті старшого наукового співробітника Бахмутського краєзнавчого музею Григорія Соколовського розповідалося про бахмутський гіпсовий промисел і традиції алебастрового декору, що розвинулися на місцевій мінеральній сировині, й відомі принаймні з кінця ХІХ століття.
Мистецтво з надр — традиція, що оживає
Раді повідомити новину: Управління культури Бахмутської міської ради ініціювало включення елементу «Алебастровий інтер’єрний декор: традиції Бахмута» до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини. Це унікальне ремесло – виготовлення прикрас для інтер’єру з алебастру, яке колись побутувало серед мешканців Бахмута – ми хочемо зберегти, відновити та передати далі.
Бахмутян запросили долучитися до збереження культурної пам’яті громади та прийняти участь в опитуванні, заповнивши коротку анкету.
Вже перші відгуки земляків дають підстави твердити, що пам’ять про місцеву традицію алебастрового лиття жива серед громади, ця майстерність передавалася з покоління в покоління, раз у раз відроджувалася й допомагала умільцям вижити й забезпечувати себе в скрутні часи, якими були й роки після Другої світової війни, і ближчі до нас бурхливі 1990-і.
У той час, коли фізичні будівлі зруйновані, а люди розкидані по світу, нематеріальна культурна спадщина — як алебастрове лиття — лишається незнищенною, бо вона живе в людській пам’яті, руках, голосі. Це може бути основою для нової солідарності бахмутян, де б вони не були.
Про це повідомив керивник та головний зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Алебастрове дитинство і дзвіночок пам’яті
А про свою родинну традицію бахмутянка Олена Голубцова розповіла в інтервʼю старшому науковому співробітнику музея Григорію Соколовському.
-Олено, розкажіть, будь ласка, про себе.
-Народилася я в селі міського типу Білокам’янка, що в трьох кілометрах від Соледару. В той час він ще називався Карло-Лібкнехтовськ. Навчалася в школі № 14, а після восьмого класу опанувала спеціальність технолога в Артемівському індустріальному технікумі. Саме приблизно в цей час мої батьки розпочали працювати над литтям.
Далі я здобула освіту вихователя, а потім вчителя. Зараз працюю в Бахмутському міському народному Домі. За сумісництвом – вчителем в приватній школі «МудрАнгелики». Намагаюся поєднати два напрямки, що в принципі міцно переплітаються один з одним. Культура неможлива без освітянської справи, а освіта – без культури.
-Звідки родом ваші батьки?
-Мої предки по маминій лінії, прабабуся Титаренко Ганна Юхимівна та бабуся Шут Віра Сергіївна з рідним братом Миколою, народилися на Полтавщині. На жаль, багато документів не вціліло, та запам’ятала на все життя їх місце народження – Гадяцький район, село Березова Лука. В 1932 році тікали на Донбас від голодомору. Бабусі на той час було трохи 10 років, а її брат був зовсім маленький. Допоміг прадід Титаренко Федір Юхимович. Він в той час вже працював на Будьонівці. Так називалася раніше одна з частин Соледару. Отже, моя мама народилася вже тут. Деякі фотографії з її дитинства, шкільних років, юності я змогла вивезти. Що стосується вітчима, то його родина сибіряки. Приїхали в Артемівськ приблизно в 1970-х роках. Побудували дім, там мама й вітчим і займалися литтям.
-Від кого дізналися про технологію виробництва виробів із гіпсу?
-Батьки самі до цього дотумкали, але певно десь бачили, або хтось із старших родичів підказав, можливо, бабуся. Наш пересічний народ в часи «тотального соціалізму і комунізму», хотів жити краще. Тож моя бабуся із прабабцею були вигадливі. Створювали невибагливі інтер’єрні листочки-квіточки з алебастру, чіпляли на грубі в хаті, аби не видно було, що грубка по краях тріскається, забілювали крейдою. І практично, і красиво, і не так як у всіх. Дратувало тільки те, що за рік пилюкою припадало, треба було постійно дбати про ту красу.
Також в школі приблизно в середині 1980-х ми у гуртках займались гіпсовим литтям – робили різноманітні іграшки та фігурки. Формою для них слугували пластмасові іграшки звіряток, розрізані навпіл. Таких іграшок в місцевих магазинах була сила-силенна. Такі заняття завжди заворожували, прививаючи любов до рідного краю та його безцінних копалин.
Гіпс, гумові форми та бартер на горілку
-Де брали гіпс?
-Джерелом гіпсу були два заводи – Артемівський алебастровий комбінат та Деконський завод гіпсових виробів. По якості гіпс не відрізнявся, відрізнявся лише зовні – артемівський гіпс був виключно білого кольору, деконський мав рудий відтінок. Тому воліли використовувати артемівський.
Брали безпосередньо на заводі. В ті часи можна було виписувати, сплачувати через касу прямо на заводі. Інколи купували в магазинах, однак це було вже дорожче, а було й таке, що просто міняли на горілку. Такий бартер теж був популярним у радянські часи.
-Яким був процес виробництва?
-У зв’язку з тим, що гіпс швидко твердіє, треба було все робити швидко.
Спочатку розводили гіпс до консистенції рідкої сметани, потім заливали у форми. Наприклад, як це робилось при виготовлені дзеркал. Була спеціальна платформа, чимось схожа на корито, всередині якого була «вишина» на яку треба було класти дзеркало. Спочатку заливався ободок до вершини, де повинно було лежати дзеркало, потім трясли це «корито», щоб вийшли всі бульбашки, далі вкладали дзеркало та придавлювали його зверху чимось важким (камінець, четвертинка цегли тощо) й доливали його залишками суміші, щоб воно могло утопитися у тому гіпсу, а з дроту робили «вушко» й чекали поки все повністю застигне.
Крім дзеркал, виливали попільнички у вигляді левів, мавп, жінок та копилки у вигляді колобків.
Вже готові вироби фарбували примітивним ручним фарбопультом, а у якості компресора використовували пилосос. Колір фарби підбирали, щоб був схожий на червоне дерево, або щось подібне. Також використовували прозорий лак, у який додавали сріблясту або золотисту порошкову фарбу.
Щодо якості готових виробів, то хоч і виглядали вони доволі пристойно, проте були дуже чутливі до зовнішніх впливів, наприклад, при недбалому використанні могла відскочити фарба, або відколотися шматок гіпсу. Ну, а якщо випадково уронити гіпсовий виріб навіть з невеликої висоти, він міг розбитися на декілька шматків, які вже не було сенсу між собою склеювати.
-Як і з чого робили форми?
-Форми купували вже готові. У якості матеріалу використовували оплітку високовольтних дротів – гуму, пластик тощо. Дерев’яні або залізні форми не використовували, бо до них дуже міцно прилипав гіпс, а змазувати маслом форму було неможна, бо тоді на гіпс не приставала фарба, тому використовували виключно гумові форми.
Гіпсова естетика проти радянського ширвжитку
-Де реалізовували власні вироби?
-Крім Артемівська, їздили торгувати на ринки міст Донецької області – Дружківка, Краматорськ та Луганської області – Попасна, Лисичанськ, Сіверськодонецьк та ін.
Інколи на ринках зустрічали конкурентів, які торгували схожими по формі виробами, але відрізнялись зовнішнім виглядом – були яскраво розмальовані й були більше схожі на витвір мистецтва, а не на побутову річ. Ми це підгледіли й почали приблизно так само прикрашати й наші вироби. Наприклад, на наші колобки-копилки стали приклеювати з хутра чуби, вії, вуса тощо.
Зі сторони підприємств конкуренції не було, тому наші вироби розходилися доволі швидко. Імовірно це було пов’язано з тим, що у порівнянні з тодішнім радянським «ширпотребом» наші вироби виглядали більш естетично й у додаток були відносно недорогі, тому люди їх охоче купували, щоб хоч якось прикрасити свої оселі. Ну, а нам ця гіпсова справа давала можливість підзаробити й якось виживати на початку 1990-х років.
Спадщина, яку не зруйнує війна
-Скільки проіснував ваш «гіпсовий бізнес» й чому припинили цим займатися?
-Почав займатися цією справою мій вітчим приблизно у 1988 році. Спочатку він з двома компаньйонами обладнали майстерню в приміщені колишньої міської бані, що знаходилась по вулиці Куйбишева (нині Різдвяна) напроти швейної фабрики ім. 8-го Березня. Але щось у них співпраця на заладилась, тому він відокремився й почав працювати самостійно у себе вдома по вулиці Толбухіна (нині Дмитра Самофалова), а у якості майстерні використовував літню кухню.
Займались виробництвом та торгівлею чотири роки, а після 1992 року припинили, бо попит на вироби почав швидко знижуватися, та й конкуренція була занадто велика – з’явилось багато підприємців, які пропонували більш різноманітний асортимент.
Сама я інколи розважалася гіпсовим литтям, однак нічого серйозного. Бо у мене вже на той час з’явився син. Останній майстер-клас у мене відбувся, вже коли син вчився у п’ятому класі в 2005 році. Тоді я працювала вихователькою в садочку на Забахмутці. Робила візитівку ясельної групи «Дзвіночок». Тож одного разу після денного сну ми з нянечкою поклали клейонку на стіл, я на ній виклала із вузької смужки ДВП форму дзвіночка. Швидко заколотили гіпс і вилили у форму. Малечі дісталося найкраще – вони залишили відбитки своїх долоньок. Діти щасливі, батьки у захваті. Потім ще довго той дзвіночок висів у приймальні. З того часу я більше вже не поверталася до цієї справи.
Але на сьогоднішній день я планую повернутися до свого гіпсового ремесла й розпочати проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.
