18.02.2026
774Життя після Бахмута
Колись у Бахмуті двері редакції на вулиці Миру, 49 майже не зачинялися. До нас ішли з болем і надією, зі скаргами й подяками. Попри війну традиція лишилася незмінною — наші двері відкриті для бахмутян. Хоч тепер вони й віртуальні. Війна принесла місту і його людям невимовне горе. Та в кожній розмові неодмінно звучить одне й те саме: нам ніде жити, нас несправедливо забули…
Уже й сама б не хотіла
Ми не поспішаємо. Онлайн-чай п’ємо — кожен зі своєю чашкою, по різні боки екрана. Я — у «редакції» — маленькому куточку одеської квартири, яку зараз винаймаю, бо така ж безпритульна, як і всі бахмутяни. Вона — у Миргороді. Бахмутянка Валентина Леонідівна Білецька, яка свій девʼятий десяток розміняла вже у вигнанні…
Пані Валентина – наша постійна віддана читачка. Зараз, коли газету «Вперед» потримати в руках вдається дуже рідко, каже, що вмиває її сльозами. Розчулена нашою рубрикою «Книга памʼяті Бахмута», навіть написала про це вірша. Дивіться у відео:
— Як ви зараз, Валентино Леонідівно? Розкажіть, де вас прихистило життя?
— У Миргороді я… Волонтери привезли. Вивезли з палаючого Бахмута до Дніпра, а потім уже й далі. Живу в санаторії «Слава». Колись тут лікарі ходили, лікували, а тепер — гуртожиток. Триповерховий, з капітальним ремонтом, але людей — повно. Переселенців у місті вже більше, ніж місцевих. У нашому санаторії й бахмутян зустрічала. Дві жіночки тут у моєму корпусі живуть. Людмила Олександрівна Смоктій – її багато хто памʼятає, вона діток танцювати вчила, був колись у нас такий колектив, «Сонечко» називався. Потім жіночка, яка колись на заводі шампанських вин працювала. І чоловіка одного з Бахмута знаю, його Юрієм звати. Але він в іншому корпусі живе, у шестиповерховому.
Вона розповідає без надриву. Спокійно, ніби давно прийняла все, що сталося. Але кожне слово — як камінчик на серці.
— Як облаштовані умови?
— По двоє в кімнатах. Я живу з жіночкою зі Слов’янська. У них там теж гаряче, але дім, каже, ще цілий… У нас — триразове безкоштовне харчування, постіль чистенька, білизну міняють кожного тижня, мікрохвильовка на поверсі. Можна розігріти щось смачненьке, що купуємо в магазині поряд.
І тут вона усміхається — вперше за розмову.
— Продавчиня там така добра, по-домашньому готує. Я її варенички люблю, печінковий торт, котлети… Деруни — дуже смачні.
— А Бахмут? Ви думаєте про повернення?
Вона мовчить кілька секунд.
— Ні… Уже й сама б не хотіла. Місто зруйноване. Мій кооперативний дім на Ювілейній — провалився в тартарари. Та й земля там… вона ж кров’ю просочена. А ще кажуть, отруєна фосфорними бомбами. Я не уявляю, як там знову жити.
У цій відповіді я чую не зраду дому. У ній — втома і правда.
— Про що ви мрієте зараз?
— Залишитися тут, у Миргороді. Тут спокійніше. Приходили представники місцевої влади, казали, що будуватимуть модульне містечко для переселенців. Там у домиках будуть меблі й усе необхідне. Житло передадуть нам навічно, допоки ми живі, єдине, що неможна залишити його у спадок. Запропонували написати заяву, стати в чергу. Я написала. Днями піду в міську раду — щоб про мене не забули.
«Щоб не забули» — фраза, яка звучить гучніше за будь-які гасла.
Ми всі, бахмутяни, тепер бездомні. Розкидані по санаторіях, гуртожитках, чужих квартирах. Немає ні впевненості, ні чіткого «завтра». Є лише черги, заяви й надія, що держава колись почує.
Онлайн-чай добігає кінця. Ми прощаємося, але не кажемо «бувайте». Бо двері нашої редакції, як і раніше, відчинені — хай тепер і в екрані.
І поки Валентина Леонідівна збирається до міської ради, ми пишемо цю статтю. Щоб її не забули. Щоб не забули всіх нас.
Без адреси. Без завтра.
-Я прожила в Бахмуті майже 30 років, — згадує пані Тетяна. Разом із чоловіком ми будували свій дім усе життя — крок за кроком, цеглина за цеглиною. Тепер цього дому не існує.
Подружжя жило у Західному мікрорайоні Бахмута, який місцеві називали Літаком. Саме там тривали найзапекліші бої за Бахмут. Руйнування свого дому жінка бачила майже в «прямому етері» — у відео й фотографіях, які масово з’являлися в соцмережах і які бахмутяни відстежували й пересилали один одному.
— Ми дивилися, як наше місто знищують вулиця за вулицею. Весною 2022 року на одному з фото у Телеграмі я побачила свій дім з вибитими вікнами, крізь які замість мого затишного сімейного гніздечка зіяла якась зловіща чорна паща, було видно, що в середині все вигоріло. Я проплакала кілька днів. Згадувала кожну серветочку, що звʼязала своїми руками, кожну світлину на стіні. Десь у літку натрапила на фото з моїм і сусідськими домами. Там вже й стін тих не було. А восени — це була просто купа будівельного сміття…
Для Тетяни ця втрата — не лише про квадратні метри.
—Це все моє життя. Там були наші роки, наші плани, наші речі, фото моїх маленьких дітей, які неможливо відновити. Моя доросла донька плаче: «Мамо, коли у мене народяться діти, я ніколи не зможу їм показати, якою я була малою…». Наше місто стало містом-привидом. Я не хочу повертатися туди, бо там немає життя, але й тут, далеко від дому, я не знаю, як почати нове життя без даху над головою. Як жити по чужих кутках в постійній невизначеності, не знати, де ти будеш завтра, не мати змоги будувати плани. Я працюю, сплачую податки, але шансів заробити на житло “0”.
Такі історії, коли мова йде про Бахмут, болять тисячами імен.
Як я живу? Чесно — не знаю
Нещодавно жителька Соледару Наталія Качур написала у соцмережах: «Пішов п’ятий рік, як у мене немає житла. Ні будинку. Ні квартири. Все знищено. Пішов третій рік, як у мене немає жодної реальної допомоги від держави. Як я живу? Чесно — не знаю. Тепер у мене: знищене житло, зламані нерви, хвороби, які вже не лікуються і дуже маленький відсоток надії. Я не впевнена, що держава колись згадає про мене…»
Теоретично про нас мов би й не забувають. Приймаються закони й постанови щодо житла на окупованих територіях. Детально ми «пройшлися» по них у матеріалах «Коли дім у руїнах, а надія ледь жевріє» та «Чи дочекаємось?». Читайте тут:
Скільки триватиме «старт»?
Нещасні люди, навчені гірким досвідом багатьох обіцянок, сьогодні дуже обережно і критично сприймають будь-які «нові» програми допомоги від держави. Наша землячка Наталія Мовсесян так відреагувала на новину про запуск механізму компенсацій для ВПО з тимчасово окупованих територій:
«Я не відчуваю полегшення від новини про “старт механізму компенсацій для ВПО з ТОТ”. Уряд заявляє, що на старті програма діятиме для ВПО зі статусом УБД та людей з інвалідністю внаслідок війни. Безперечно, це справедливо. Але особисто мій вогник надії згас саме на цій фразі — “на старті”. Що це означає? Скільки триватиме цей старт?
Уряд наголошує, що це лише перший етап. Я добре пам’ятаю, як у 2022 році обіцяли виплачувати 2000 гривень усім ВПО до кінця війни. А потім гроші закінчилися — і все. Далі самі.
Де гарантія, що цього разу не буде так само? Кажуть, що завдяки міжнародним партнерам планують залучити близько 180 мільйонів гривень для перших 3700 сімей. А переселенців в Україні — близько 5 мільйонів. Я навіть не уявляю, яким має бути фінансування цієї програми, щоб компенсувати втрати всім. І боюся, що це може розтягнутися на десятки років».
Під цими словами може підписатися кожен бахмутянин. Понад 90 процентів із нас змушені винаймати житло самостійно, на ринку, де оренда за час війни в окремих містах зросла майже вдвічі. Допомога в 2 000 грн на людину для більшості з нас скасована. Що відбувається? Якщо людина змогла переселитися й оплачувати оренду, комусь здається, що вона «влаштувалася»? Якщо виживає — начебто система спрацювала?
19 грудня 2024 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт №11161. Він є чітким механізмом компенсацій для людей, чиє майно залишилось на тимчасово окупованих територіях. Однак закон так і не запрацював. Президент України досі його не підписав. Крім того, було створено петицію з проханням до голови держави підписати закон. Вона набрала 25 необхідних тисяч голосів, але також досі не розглянута.
Чому? Очільниця партії «Слуга народу» Олена Шуляк вважає, що головна причина цьому – відсутність фінансування. Для виконання цього закону потрібні трильйони гривень, наразі у держави їх немає. Тому людям, чиє майно лишилось в окупації, на її думку, не хочуть давати марних надій.
Що робити?
Все це дуже сумно. Але сидіти склавши руки – теж не вихід. Колись і для нас будуть розроблені діючі схеми відшкодування. А поки що збирайте всі необхідні документи, подавайте заяви до Міжнародного реєстру збитків у Гаазі. Для багатьох бахмутян це наразі єдиний міжнародно визнаний шлях зафіксувати втрату свого дому. Це, на жаль, справа не близького майбутнього. Але будемо сподіватися. Зробити це можна через «Дію».
Ставайте у черги на житло в тих громадах, де ви зараз мешкаєте. Дива трапляються.
У квітні 2024 -го газета «Вперед» розповідала про бахмутянку Тетяну Ялову, яка разом з сином і онуком отримала ключі від новенької квартири з меблями, сучасним обладнанням та навіть посудом у Ковелі. У минулому році, пані Тетяна, на жаль, пішла з життя. Ми висловлюємо співчуття її родині. А тоді Тетяна Павлівна нам розказувала, що коли почула навіщо її запрошують у мерію, мало не зомліла. А сталося ось що. У Ковелі вирішили реконстувати дві нежитлові будівлі, перетворивши їх на багатоквартирні житлові будинки для переселенців. А в чергу на житло у Ковельській міськраді Тетяна Ялова стала, як тільки евакуювалась туди з Бахмута. Тож, як бачите, варто дізнатися про місцеві програми підтримки переселенців у тих громадах, куди занесла вас доля. А раптом?
Слідкуйте за інформацією про будівництво модульних містечок для переселенців. Як приклад, у першій черзі «Чудо-містечка», що побудував американський мільйонер Делл Лой Хансен на Київщині, з жовтня 2023 року проживає понад 160 осіб пенсійного віку, з яких 70% це наші бахмутяни. Вони потрапили туди, бо повірили і вчасно написали заяви.
Ремонтуються гуртожитки, є програми по соціальному житлу. Дуже сподіваємось, що колись зʼявиться квартал у Гощі «Сталева мрія Бахмута».
Із останніх новин: у межах раніше досягнутих домовленостей між Кропивницькою міською радою, NEFCO та Бахмутською МВА розпочато реконструкцію п’ятиповерхового гуртожитку в селищі Нове Кропивницької громади. Після модернізації будівля стане соціальним житлом для переселенців, зокрема й з Бахмутської громади
А як вам така інформація? У день народження співзасновника ГО «ВПО Україна» Максима Ткаченка партнери та компанія KADORR GROUP ухвалили неймовірне рішення — подарувати п’ять квартир для внутрішньо переміщених з окупованих територій родин з дітьми. Ці квартири в Одесі у новобудові. Вони повністю готові до проживання – з ремонтом, меблями та оснащенням.
Час ще є. Зареєструватися можна до 4 березня включно. Умови дивіться тут:
https://t.me/vpoukraine24/12065З
Ми — без дому, але не без голосу
Звичайно, що все це – точкові рішення. Мова може йти лише про сотні «щасливчиків» із десятків тисяч наших земляків. Це крапля в морі.
Сьогодні нас, спільноту людей без міста, об’єднує спільна біда, яка дає нам спільне право вимагати справедливості. Нас мають почути. Ці слова — таке саме свідчення, як і спокійний голос Валентини Леонідівни з Миргорода, яка йде до міської ради, щоб «про неї не забули»…
Світлана Овчаренко.
Фото редакції та з відкритих джерел.
