В цьому році виповнюється рівно 100 років від початку будівництва колишнього Палацу-пам’ятника ім. Леніна, а нині комунального закладу культури «Бахмутський Міський Центр Культури та Дозвілля ім. Євгена Мартинова», проте бахмутяни звично називають цю будівлю «ДК» (рос. Дворец культуры). На мою думку, вона є єдиною у своєму роді спорудою Бахмута, всередині якої у різні періоди побували практично всі жителі нашого міста
За планом більшовиків
Історія будівництва Палацу-пам’ятника починається з моменту коли влітку 1924 року Донецький губернський виконком приймає рішення про будівництво в Артемівську на площі Свободи палацу-пам’ятника ім. т. Леніна. До складу зазначеного будинку мусив входити колишній Народний Дім, побудований на кошти Бахмутського земства у 1902 році. Його планували добудувати до висоти трьох поверхів і кардинально переробити всередині, також під будинок частково відійшла територія «пасажу» – колишніх кам’яних торгівельних рядів.
За планом більшовиків, споруда мала на меті стати культурним осередком м. Артемівська – «…достойным памяти великого народного вождя», а також ідеологічним центром поширення марксистсько-ленінської пропаганди.
Проект, за яким Палац-пам’ятник повинен був складатися із двох частин – клубу та театру, розробив архітектор М.І Рибкін, а вартість попереднього кошторису складала 225 тисяч радянських рублів (це без меблів та іншого обладнання), сума для 1924 року чимала! Наприклад, оптова вартість 1 кг свинини складала 7-8 рублів, мука пшенична 1 сорту – 3.30, а місячне «жаловонье» платного секретаря комсомольського осередка (ячейки) було всього 75 рублів.
Не так, як гадалося
Про те, як йшов хід робіт вже в жовтні 1924 року писав журнал «Забой»:
«В настоящее время оканчиваются работы по копке ям для подвалов и фундаментов и кладка стен таковых. Работы уже доведены до земли. Особенную трудность представляло устройство фундаментов, т. к. здание расположено частью на месте сломанных магазинов бывших каменных рядов с глубокими подвалами, а частью на месте бывших яров, засыпанных землёю около 200 лет тому назад. При копке фундаментов в некоторых местах, глубиною до семи аршин (5 м), находились старинные медные монеты, с надписью 1735 года и старее.
На означенной работе занято в настоящее время около 200 рабочих и подвод и заготовлено около одной трети всего количества материалов, потребных для продолжения постройки. В текущем году, до наступления морозов, решено ограничиться кладкой фундаментов подвалов и покрытием их железо-бетоном.
Дальнейшую постройку предположено продолжать с наступлением весны. Будущим летом постройка будет закончена».
Як зазначено в тексті, палац-пам’ятник планувалося відкрити вже в 1925 році, але, як завжди, сталося не так, як гадалося, і будівництво розтяглося майже на три роки.
Знакова подія для Бахмута
Чому так сталось? Насамперед, бракувало коштів, тому місцеве партійне керівництво організувало так званий фонд побудови палацу-пам’ятника, в який робочі та жителі міста могли вносити свої кошти. Все це висвітлювалось в газетах того часу, та створювало таку собі рекламу для заохочення підприємств брати участь в фінансуванні об’єкту.
Взагалі ж все будівництво палацу-пам’ятника обійшлося майже в 630 тис. радянських рублів. Для порівняння: у 1926-28 роках будівництво в Артемівську нового, двоповерхового хлібозаводу, коштувало трохи більше 100 тис. радянських рублів.
Відкривався палац поступово. В першу чергу в жовтні 1926 року відкрився для відвідувачів театр, а весною 1927 року відкрилась вже інша частина будівлі, але зовнішнє оздоблення фасаду будівлі закінчили тільки восени 1927 року.
Як би там не було, але для Артемівська зразку 1925-26 років відкриття Палацу було дуже знаковою подією. На той час, та й пізніше, він був єдиним місцем, де було зосереджено все культурне та політичне життя міста, а площа біля нового Палацу-пам’ятника перетворилась на місце вечірньої «штовханини» та прогулянок містян.
Відновлення після Другої світової
Під час нацистської окупації в кінці грудня 1941 року палац згорів. Імовірно, в цьому винні були самі окупанти, коли топили печі без «дотримання правил протипожежної безпеки», але, на жаль, за це відповіли ні в чому не винні 10 наших громадян, які були згодом страчені на площі біля палацу. Також унаслідок авіаційного або артилерійського бомбардування було зруйновано південну стіну клубу.
У мирний час
Майже відразу після звільнення Артемівська від нацистів силами громадськості міста почалось відновлення Палацу культури й вже восени 1945 року він був відкритим для відвідувачів. Під час відновлення було зроблено невеличку реконструкцію, а саме: змінено ступінчатий фронтон на лучковий та посилені колони перед центральним входом.
У повоєнні часи, в різні роки в приміщеннях будинку культури розташовувались народний музей, міський будинок піонерів, різні робітничі клуби, кінотеатр “Победа”, який пізніше мав назву “Пионер”. Після 1963 року Палац культури імені Леніна став відноситися до швейної фабрики імені 8 Березня.
У першій половині 1980-х років на будівлі встановили баштовий годинник. Відлік часу супроводжував дзвін і шахтарська пісня “В чистом небе донецком голубиную стаю обгоняет степной ветерок…”.
На початку 2000-х років будівля Палацу культури була капітально реконструйована: відремонтували фасад та внутрішнє оздоблення, а у 2013 році Палац культури імені Леніна був перейменований на честь нашого земляка, співака-композитора Євгена Мартинова.
Залишилися лише стіни
З початку повномасштабного вторгнення у будівлі Палацу культури працював Гуманітарний штаб, куди жителі міста приходили, щоб отримати продукти харчування, хліб та товари першої необхідності.
8 вересня 2022 року Палац культури імені Євгена Мартинова став жертвою чергового ворожого артилерійського обстрілу Бахмута. Загорілися верхні поверхи будівлі, проте постраждала і зала на першому поверсі. Після пожежі відносно вцілілими залишилися лише стіни.
2. Малюнок-креслення майбутнього палацу-пам’ятника, 1924 р.
3. Завершення будівництва палацу, 1926 рік. Фото з колекції Бахмутського краєзнавчого музею
1. Креслення палацу з колекції Бахмутського краєзнавчого музею
Григорій Соколовський, старший научний співробітник
Бахмутського краєзнавчого музею.
