На цей час наше місто зруйноване та безлюдне. Бахмутяни, і це зрозуміло, неохоче спілкуються на тему життя під обстрілами, втрати житла чи, не приведи, Боже, рідних. Бо це боляче.
Цю сповідь я почула від немолодої мешканки Бахмута Людмили Семенівни.
– Ми евакуювалися з Бахмута наприкінці жовтня 2022 року. Вісім місяців жили в підвалі будинку, під обстрілами, спостерігаючи руйнування та пожежі поруч, – так почала свою розповідь мешканка центральної частини міста. – Боляче навіть згадувати ті страшні дні та ночі. Ще в травні можна було збігати до магазинів, аптек чи на сусідню вулицю, де я годувала вуличних собак та кішок.
Все частіше відбувалися перебої з електрикою. Газу вже не було та й воду збирали по краплях. Хоча комунальники ще намагалися рятувати ситуацію.
– Чоловіки з нашого під’їзду зробили на подвір’ї цегляну піч. Треба було добувати паливо для саморобних «буржуйок». Навіть під гучними обстрілами сусіди ходили пилити сухе гілля дерев.
Поступово в будинку залишалося все менш мешканців. Відновити по датах, коли та що саме було знищено чи зруйновано – тяжко. Стреси, постійні безсонні ночі та немолодий вік не дають повної відповіді. Але пам’ять навіки зафіксувала ті холодні та голодні ночі на підлозі на надувному матраці у квартирі та переховування від обстрілів на другому поверсі під’їзду. Рятуючись від небезпеки, до нас спускалися сусіди з 5-9 поверхів. Коли ми зрозуміли, що потужність обстрілів стає сильнішою, почали обживатися в підвалі будинку. Постійно там перебували 11-13 людей. Ще стільки сиділи по квартирах, бо їх стан здоров’я не дозволяв перебувати у вологому приміщенні.
Кожного дня ми вибирали відносне затишшя війни та йшли в пошуках дров. З центрального парку тягли сухі гілки, збирали шишки ялинок, спилювали старі сухі клени та дуби. Раділи, що буде чим топити в підвалі взимку. Ми тоді ще не знали, що міська влада буде забезпечувати нас паливом.
Сподівалися, що ось-ось все скінчиться. Але не судилося, на жаль. На наших очах помирали сусіди похилого віку. У дворі було поранено нашого головного помічника та завзятого до спільної праці Олександра. Все це тягарем лежить на душі…
– Сидячи у підвалі, кожен з нас згадував минуле, яке не можна було порівняти з тим небезпечним життям під обстрілами, холодними осінніми дощами. Сумували, страждали, але вірили, що вже зовсім поруч мирне життя.
Молоденька пара Володя та Юля, дізнавшись, що чекають на малятко, відразу евакуювалися. А ми замислилися, кому з нас тепер доведеться опановувати ази роботи на бензопилці. Адже Володя професійно працював з інструментом.
Вдень та вночі від «прильотів» та обстрілів становилось все гарячіше. Розруха та спалені будівлі не давали спокою.
Хоча й рідко, але до нас приїздили добродії з гуманітарною місією. Волонтери пропонували мешканцям евакуацію в безпечніші міста.
Потім наш дім прийняв тяжкий удар. Ми плакали та збирали цеглу, прибирали будівельні уламки, дуже сподівалися, що більше не буде тих пошкоджень. Але військові дії перемістились до центру міста. Триматися більше сил не було… З двома торбами та домашніми тваринами переїхали до Кривого Рогу.
Починати життя спочатку в немолодому віці нереально. Розпач та відчай супроводжують нас і досі. Хочеться додому, але немає вже нашого дому…
Ночами сняться чисті вулиці Бахмута, навіть мелодія годинника, що лунала над містом. Все рідне, тепле та спокійне. Але це лише сон.
Наше сиве місто й досі потерпає від снарядів та важкої техніки ворога. Тримайся, мій рідний незламний Бахмуте!
Записала Тетяна ГРОМОВА.
Читайте також:
– Виробництво безпілотних систем
– Стратегія відновлення Бахмута вже існує, плани будуються, кошториси прораховуються
Газета “Вперед” у соціальних мережах:
Facebook
Telegram
YouTube
