Художника бахмутської газети «Вперед» Олександра Ковтуна війна закинула до Німеччини. Як творча натура він і там не може сидіти склавши руки, малює, займається різьбленням по дереву. Ця скульптура – одна із недавніх робіт. Це його версія біженства: тіло – у безпеці, у затишку й комфорті, а душа…
А душа у руїнах…
– Душа без тіла – привид, тіло без душі – або труп, або зомбі, , – міркує майстер. – Фігура, що стоїть у розпачі, уособлює тіло, фігура під завалами – душу. В якийсь стресовий момент, під час вибуху чи обвалення, відбулося їх розділення. Далі тіло перемістилося в зону безпеки, а душа залишилася під завалами в руїнах. Відтепер, хоч де б тіло не перебувало, воно чує поклик душі з руїн рідної домівки й не знаходить спокою ні вдень, ні особливо вночі…
Ще одна моя знайома, яка вивезла маленьких дітей, до речі, теж у Німеччину, розказує, що душею все одно в Україні, і засинає, і прокидається з телефоном у руках, відслідковує у соцмережах ситуацію на батьківщині, сумує, телефонує приятелям, що залишилися тут. Але дуже часто у відповідь чує: «Ти своїх дітей вивезла, у шоколаді там живете. А наші по бомбосховищам сидять». «Я потім всю ніч ридма ридаю, – бідкається жінка. – Чому нас вважають зрадниками? Ми просто намагалися вижити…»
Наші за кордоном
“Зараз в Україні ніде не є безпечно. Але, тим не менш, вважаю, що не можна її покидати, потрібно залишатися, підтримувати свою країну, допомагати, чим можеш», – це слова однієї з героїнь лютневого випуску нашої газети. Автору цих строк доводилося чути від земляків і жорсткіше: «Ми тут під обстрілами, а вони десь в Європі каву п’ють. І це називається “свої”?», або й більш категоричне: «Хто виїхав – зрадив нас усіх.»
Шукати “винних” простіше
-Люди, які називають тих, хто виїхав із країни під час війни, “зрадниками”, зазвичай керуються нераціональними емоціями, страхами або відчуттям несправедливості, – пояснює психологиня Галина Нетлюх. – Війна триває довго, і люди втомлюються фізично та емоційно. У такому стані простіше шукати “винних” – навіть серед своїх співвітчизників. Ворогом стає не лише агресор, а й ті, кого можна легко звинуватити. Нам треба пам’ятати, не всі випадки однакові, кожна історія – унікальна, і у кожного своя причина. Хіба ми знаємо, через що пройшла та чи інша людина? Чи маємо ми право судити, не знаючи її обставин? Може, в неї не було вибору, або вона просто не витримала психічно? Може, їй зараз конче потрібна підтримка – хоча б моральна? Замість осуду, важливо виявляти емпатію, шукати єдність, а не розкол. Інакше ми втратимо одне одного, і можемо втратити країну.
А що ми знаємо насправді?
Українською дослідницькою компанією «Оперативна соціологія» за підтримки Fondation Hirondelle та Інституту регіональної преси та інформаці» (IRMI Ukraine) було проведене соціологічне дослідження. Воно включало 49 фокусованих групових інтерв’ю та опитування 2 391 респондента. Журналісти газети «Вперед» безпосередньо працювали з експертами «Оперативної соціології», тому опитування проводилось і серед мешканців Бахмутської громади. Тепер отримані результати дають нам цінні знання щодо нашої з вами соціальної згуртованості та нових інформаційних потреб. Виявилось, що третині наших читачів (33,3 відсотка) цікаві історії біженців із нашої громади, що поїхали за кордон.
Інтерв’ю, проведені соціологами з українськими біженцями, що перебувають за кордоном, засвідчили, що їхні історії життя та нагальні проблеми є далекими від ідеалізованих образів «гарного та спокійного життя», які інколи присутні в сприйнятті біженців українцями.
В рамках цього проєкту учасникам кількісного дослідження, які виїхали за кордон і там залишаються жити, було поставлене додаткове питання стосовно їхніх планів на майбутнє. Звичайно ж, що серед необхідних умов для повернення в Україну після завершення війни були згадані: перспективи гідної якості життя в Україні, безпека проживання і таке інше. Але, що нас вразило, для 8,5 відсотка опитаних важливою умовою повернення є відсутність осуду знайомими і близькими їхнього перебування за кордоном.
А що ми насправді знаємо про наших за кордоном? Вже четвертий рік ми з вами живемо під гаслом «Бахмут – там, де ми». А чи є Бахмут там? І, якщо є, то який він?..
Може, хоч фінансовий тягар зменшимо…
64-річна Ірина разом зі своєю донькою Оленою та онучкою змушена була покинути рідний Бахмут у березні 2022 року.
Спочатку вони знайшли прихисток у Полтаві, орендували житло, намагалися налагодити нове життя. Онучка ходила до школи, донька працювала. Але війна не знає жалю, і одного страшного дня жах прийшов і туди. Вони втратили найдорожчу людину, чоловіка Ірини та батька Олени. Охоплені пекучим болем, прийняли рішення – шукати тиші та безпечного майбутнього для онуки за межами рідної України.
Тимчасовим домом стала Чехія, де їх зустріла давня подруга Олени. Вона допомогла з орендою кімнати та адаптацією на новому місці.
– Зараз онучка ходить до чеської школи, – ділиться Ірина, – старанно вивчає чеську мову та продовжує займатися улюбленою хореографією. Родина отримує фінансову та харчову допомогу.
-Тут безпечно. Але все чуже, і мова, і традиції. Дуже сумуємо за Україною і віримо, що обов’язково повернемося, коли на нашій землі запанує мир, – з надією в голосі говорить Ірина. – А поки що намагаємося жити далі. Тішить єдине: може, наше перебування за кордоном зменшує хоча б фінансовий тягар на рідну країну, адже ми не потребуємо додаткової допомоги.
Збережемо майбутнє
2022-й рік став чорною сторінкою і в житті бахмутянки Світлани. Під гуркіт обстрілів вона залишила дім і рушила через всю країну – до Гамбурга.
– Сусіди виїхали першими, а я просто не знала, що робити… – пригадує жінка.
У безпеці на неї чекали нові випробування. Найперше – мова.
-Повна безпорадність: навіть хліба не купиш без перекладача… – з болем згадує жінка.
Світлана, якій 58, почала вивчати німецьку. Попри дві вищі освіти, тут її дипломи виявились нічого не вартими – без мови немає шансів на гідну роботу.
-Я намагалася здавати іспит і двічі, і тричі, але цей мовний бар’єр ніяк не піддається, – з гіркотою зізнається жінка.
Світлана зараз працює прибиральницею в приватному будинку.
– Тут мене розуміють, підтримують, довіряють. Але серце – там, у Бахмуті… – каже вона, стискаючи хустинку.
Щоночі вона слухає українські пісні й плаче. За небом, повітрям, людьми. За тим, чого вже нема.
-Кожен рятувався, як міг. Я не можу зрозуміти, як можна ховати дітей у підвалах. Україна має вижити – і ми збережемо її, зберігаючи її майбутнє тут, за кордоном, доки не повернемося будувати її знову, – говорить наша землячка.
«Пробачте за президента»
Юрій залишив рідний Бахмут одразу після школи, переїхавши з батьками до Сполучених Штатів. Там він знайшов свій дім, створив родину, виховує двох дітей. У 2020 році Юрій приїжджав до Бахмута, зустрічався з однокласниками, плекаючи мрію колись зібрати всіх друзів за своїм американським столом.
Коли в Україну прийшла війна, чоловік почав активно підтримувати українських військових фінансово, допомагати землякам. Новини з батьківщини стали його щоденною тривогою, він намагався осягнути причини цієї жахливої трагедії.
А після відомого епізода з зустрічі Дональда Трампа з Володимиром Зеленським, де президент США зробив зауваження щодо зовнішнього вигляду Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, Юрій взагалі був у шоці: «Пробачте мені, бахмутяни, за президента країни, громадянином якої я зараз є», – написав він у чаті своїм бахмутським друзям і запропонував стати голосом земляків за океаном: «Я готовий почути кожного з вас, хочу передати ваші слова через американські ЗМІ, що саме ви бажаєте відповісти Трампу. Як зупинити цю кляту війну?».
Руки й серця, що наближають мир
50-річна Олена з Бахмута вже довгий час мешкає у Швейцарії.
– Коли я дізналася, що моє рідне місто стогне від болю війни, а мої земляки вимушено переїхали до інших міст України, – розповідає Олена, – вирішила, що не залишу їх віч-на-віч з лихом. Запропонувала дівчатам з України прихисток у своєму домі.
Але на цьому не зупинилася – зібрала друзів і знайомих, аби допомагати більше. З подругами вони переказували кошти на евакуацію земляків і допомогу військовим. А коли до неї приїхала однокласниця Ірина, жінки започаткували маленьку справу: власноруч виготовляли гребінці та іграшки, продавали їх на аукціонах серед іноземців.
Кожна гривня йшла на підтримку ЗСУ, а кожен лот – ставав розповіддю про Україну та привертав увагу до цієї страшної війни.
– Ми хоч далеко, – каже Олена. -Кожен з нас робить, що може. І навіть дрібні речі тут можуть стати великим внеском у нашу перемогу. Бо українці за кордоном – це голоси, руки й серця, які можуть наблизити мир.
Стала моделлю
Бахмутянка Ганна нині живе та працює у Франції. Вона – людина творча, своє життя, досягнення, проєкти активно висвітлює у соціальних мережах, де зібрала понад 16 тисяч прихильників. Тут Ганна не лише ділиться власним досвідом життя за кордоном, а й активно долучається до благодійних ініціатив, спрямованих на підтримку України. Зокрема вона розповідала своїй аудиторії про запуск у Франції унікального проєкту – українсько-французького календаря, де Ганна стала однією з фотомоделей. Усі кошти від продажу календаря були направлені на допомогу постраждалим від війни українцям.
Ми маємо звучати
Софія Кобзар, студентка Бахмутського педагогічного фахового коледжу, живе в Нідерландах, але вчиться – в Україні. Онлайн.
– Я не вступала до нідерландської школи. Мені ближча наша освіта. Це щось таке, що тримає мене з Україною, – каже вона.
Нідерландська мова виявилася складною, тож спілкується англійською. Але справжнім викликом стала не мова – а порожнеча всередині. Її назва – «сум за домом».
Та Софія не з тих, хто чекає. Вона шукає. Можливості, волонтерство, способи бути корисною. Вона бере участь в опитуваннях про те, що для неї означає «дім», готує постери, долучається до заходів, де може представити Україну.
-Я ще неповнолітня, іноді це обмежує. Але коли з’являється шанс допомогти – я завжди кажу «так», – посміхається вона.
Кожна її розмова з нідерландцями – спроба пояснити, що за війна триває на карті її серця, як насправді виглядає ситуація і чим вони можуть допомогти. А ще Софія відкрила для себе світ безкоштовних курсів, музеїв, подій. Вона не просто вчиться – вона шукає, як у цих просторах знайти місце для України. І знаходить.
– Ми маємо не просто бути за кордоном. Ми маємо звучати. Навіть якщо нам шістнадцять або сімнадцять. Навіть якщо голос тремтить, – каже вона.
Софія обовʼязково повернеться додому. Але вже сьогодні вона – посол Бахмута у світі.
Голос України в Європі
Учениця 7 класу Бахмутської школи мистецтв і ЗОШ №24 13-річна Катерина Кравченко за останній рік стала лауреаткою понад 30 міжнародних, шести всеукраїнських та трьох обласних вокальних конкурсів, здобула престижну стипендію Донецької ОВА за високі творчі досягнення та продовжує активно виступати на європейських сценах. Її щире виконання українських народних пісень звучить у концертних залах Братислави, де вона зараз живе з родиною.
Катя не лише співає – вона говорить про Бахмут, про втрати й надії. Як учасниця Українського молодіжного парламенту в Словаччині, вона бере участь у культурних та громадських ініціативах.
Нещодавно дівчина отримала особисте запрошення від президента Словаччини Петера Пеллегріні на урочисту зустріч у Президентському палаці. Серед обраних гостей Катя була єдиною представницею України. Там вона співала, ділилася своєю історією евакуації, згадувала рідний Бахмут та давала інтерв’ю словацьким журналістам. І вкотре довела всім: навіть у такому юному віці, далеко від дому можна залишатися українкою – бути сильною, світлою і незламною.
Ворог у нас спільний
Багато українців, які зараз живуть за кордоном, регулярно донатять на ЗСУ, створюють волонтерські організації, купують дрони, автівки, медикаменти, спорядження. Завдяки активності діаспори українці за кордоном збирають сотні тисяч доларів на допомогу своїй країні. Вони виступають у місцевих медіа, беруть участь у протестах, організовують публічні акції, щоб не дати світові забути про Україну. Вони здобувають нові знання, досвід, професії і – рано чи пізно – багато хто з них повернеться з ними додому або буде допомагати дистанційно.
То може, варто сприймати їх як тил, який тримає фронт на іншому рівні? Війна зруйнувала не лише стіни — вона розкидала нас по світу. Нас відділяють тисячі кілометрів, але у нас залишилось те, що сильніше за кордони – любов до рідного міста, біль втрати і спільна надія. І незалежно від кілометрів зараз як ніколи важливо бути єдиними. А справжня єдність – це коли ми не судимо, а пробуємо зрозуміти одне одного. Бо ворог у нас спільний – і це точно не наші співвітчизники.
Світлана Овчаренко.
Олександра Мирна.
