Вже майже два з половиною роки ми вимушені жити в далечі від рідного дома. Щодо мене, я часто у своїх мріях гуляю парком, ходжу по Топталівці та відпочиваю біля фонтану…
На жаль, війна змінила наші долі, знищила плани. Але життя триває. Хтось з моїх знайомих народив дитину, дехто оженився, когось вже немає…
Я адаптуюся на новому місці нешвидко. Уявляєте, вже пройшло майже три роки, як я орендую квартиру, а ще й досі не можу спокійно засинати на чужому ліжку, пити місцеву воду, бо наша була найкраща, готовити страви без соледарської солі, святкувати день народження без шампанського, яке грало бульбашками на склянці. Головне – я намагаюся знайти знайомі обличчя серед мешканців громади, а зі мною ніхто не вітається та не питає про справи…
Всі думки про Бахмут. Я дуже сумую за рідним містом.
Цікаво, а чи вдалося вам, любі читачі, адаптуватися на новому місці?
– Ми з жінкою на пенсії. У Бахмуті мали будинок, авто, клаптик землі, садочок з фруктами. Клята війна перекреслила минуле та не дала майбутнього.
Після страшної пожежі, що знищила наш дім та речі, з дружиною поспіхом поїхали з міста дитинства, юності та всього життя. Дісталися до Костянтинівки, ледь оговтались від стресу, поїхали далі на Львів. То був не вибір, а втеча від пекла. Навіть там на нас чекали різні випробування, але ми не здалися.
На запрошення мало знайомих людей, рушили до Чернівців. Оселилися у будиночку, господарі якого перебувають у Німеччини. Дбаємо про їх садок та майно. Сказати, що адаптувалися легко не відважуся. Бо все було: і сльози, і розчарування. Хоча… Люди крізь однакові. Складно поки що з українською мовою, але вчимося спілкуватися. З сусідами ще не налагодили зв’язок. Різні вікові категорії та захоплення.
А як гарно було у Бахмуті! Ми збиралися з сусідами, грали в карти, співали пісні після медовухи, обмінювалися фірмовими стравами. Взагалі земляки-бахмутяни то щедрий, душевний народ.
Що буде далі? Не знаємо, але благаємо з Іринкою Бога, щоб один одного не втратити.
– У 2014 році моя родина переїхала з Горлівки до Бахмута. Знайшли прихисток у тітки.
Адаптувалася швидко. Бо Бахмут та Горлівка майже брат та сестра. Нас розуміли, підтримували, допомагали. Я влаштувалася на роботу продавчинею. Працювала у магазині. Відразу стала співрозмовницею для багатьох покупців. Синок ходив до школи №9.
Матеріально не шикували, але завжди було що поїсти, попити та за що ліки купити.
У 2022 році досиділися до того, що уламками пошкодило вікна, а потужною хвилею зірвало двері у кімнатах. З рідними тікали до Харкова. Досі мешкаємо на Олексіївці. Вже вчетверте міняємо квартиру. Раніше платили лише за комунальні послуги, а тепер ще три тисячі гривень за оренду.
У Харкові жити складно, але можливо, ми ж терплячі.
Поки що я працюю у супермаркеті. Це дозволяє нам з сином та тіткою повноцінно харчуватися.
Ми всі однакові, бо українці. По всій країні йде війна, треба дочекатися повернення додому.
– Я народилася у Макіївці. У 2013 році вийшла заміж. Чоловік – бахмутянин. Придбали однокімнатну квартиру у Бахмуті. Наче й адаптувалися вже. Робота була поруч, всі зручності – неподалік. Було спокійно. Народила дитинку. Але після лютого 2022 року все змінилося. Намагалися продати своє житло, але охочих не знайшлося. Зачинили двері та подалися в пошуках іншої долі.
На цей час мешкаємо у Слов’янську. Тут також неспокійно. Плануємо поїхати до Тернополя. Але де брати кошти?
Адаптуватися до нових умов життя складно. Люди емоційні, нетерплячі, потребують уваги. Доводиться працювати у складних умовах.
– Вдвох з чоловіком ми тікали з Бахмута у вересні 2022 року. Син знайшов перевізника за оголошенням. На збори дали лише 5 годин. Сльози та розпач заважали діяти. В першу чергу ми спіймали домашніх тварин до переносок. Рюкзак з документами вже був напоготові. В цей час над містом лунала повітряна тривога. За кілька годин приїхала й газелька.
Добрі люди, в яких ми питали житло, самі дзвонили своїм знайомим та турбувалися про нас. Так ми й оселилися в п’ятиповерхівці на лівому березі Дніпра. Кімнатка маленька, без ремонту. Старі шпалери всюди, навіть на кухні, стара сантехніка, старі душова кабінка та пральна машинка з холодильником.
Боляче… Намагаємося навіть не порівнювати з нашим попереднім житлом. Все стало для нас інакшим.
За проживання віддали наперед за два місяці додатково рієлторські послуги – 50% від місячної оплати. Це велика сума для пенсіонерів. Але син допоміг розрахуватися.
Знову треба було адаптуватися до нових вулиць, магазинів та району.
Багато незручностей і в самій квартирі. Непрактично мати шпалери біля газової плити, де готується їжа, не відчиняються вікна для провітрювання, погано працює вентиляція. Це вже інші проблеми, які стали нашими.
– Я жила біля Північного ставка, недалеко від Алеї троянд. З Бахмута довелося виїхати терміново, адже мені потрібна була складна операція на шлунку.
У квітні 2022 року я переїхала до Краматорська. Після операції, у травні 2023 року, проходила реабілітацію в Трускавці. Там познайомилася з чоловіком з Кропивницького. Він також потребував уваги та допомоги.
Євген Дмитрович на п’ять років молодший за мене, але це не завадило нам об’єднатися, щоб разом долати випробування війни під одним дахом.
На дві пенсії, загалом 12 тисяч гривень, ми плануємо наш бюджет.
Адаптуватися до життя в іншому місті, в іншому куточку країни з чоловіком, якого я знала лише місяць, було складно. Я помічала косі погляди сусідів з осудом, які мене ігнорували та навіть не вітались.
Але допомогла віра в Бога. Перш за все я знайшла храм та почала ходити туди молитися. В цьому мене підтримав Євген Дмитрович. Згодом і його дорослий син з дружиною стали тепло мене сприймати.
Дякувати Богу, я знайшла свій затишок.
У червні 2022 року ми з дружиною виїхали до Київської області. Відразу ж стали на облік переселенців.
Дістатися до нового місця було нелегко. Під час пошуку житла більшість орендодавців відмовлялися здавати квартиру людям з тваринами. Їхні правила та особисті інтереси можна зрозуміти, але ж наші домашні улюбленці вже немолоді й не мають зубів, щоб завдати шкоди.
Близько тижня ми з речами жили біля церкви, відпочивали у небайдужих парафіян. Нарешті, на п’ятий день нам таки пощастило: знайшли квартиру, де дозволили жити з песиком та котиком.
Орендуємо одну кімнатку за 9,5 тисяч гривень на місяць. Опалення та плита для приготування їжі в квартирі електричні. Це дуже незручно, адже ми повністю залежимо від подачі електроенергії, а зараз з технічних причин трапляються тривалі перебої.
На щастя, ми знайшли дешеві магазини торгової мережі “Аврора”, де купуємо посуд, шкарпетки та продукти. Хоча якість цих продуктів невисока, але їх купують й інші переселенці.
Адаптувалися швидко. У перший день переїзду сусідка принесла нам вареників з чорницею, розуміючи, як ми стомилися. Це було щиро й душевно. Ми дуже вдячні за таку увагу та піклування. Ми відчули справжню підтримку.
Ми щиро чекаємо та сподіваємося, що війна скоро закінчиться та життя знову набуде яскравих фарб. Ми цього варті.
Олександра МИРНА.
