Як живеться її великій родині у Тернополі
Журналісти газети «Вперед» намагаються якомога більше дізнатися про життя бахмутян, які залишили рідне місто, дім та все, що нажили за всі роки. Дуже складно починати все спочатку, але треба.
З Галиною Юріївною ми поспілкувалися телефоном. Землячка дуже зраділа моєму дзвінку, бо тепер в далечі від бахмутської землі ми всі стали рідними один одному…
В пошуках іншої долі жінка переїхала до Тернополя. Знайшла свій прихисток у мальовничому місті.
Планувала повернутися додому через два тижні
– З Бахмута я евакуювалася 31 січня 2023 року, – згадує моя землячка. – Трималася до останнього. Мала надію, що бойові дії закінчаться, вже скоро ВСУ виженуть ворога з нашої країни. Але з кожним днем війна все більше набирала обертів. Тому, можна сказати, що я встигла вскочити в останній вагон…
– Чи пам`ятаєте ви ті страшні дні?
– Я мешкала у приватному секторі на Забахмутці. В домі підвалу не мала, бо поруч річка, під час обстрілів ховалася у кімнаті. Перевезла до себе з М`ясокомбінату 81-річну тітку. Топили дровами та вуглем, які залишилися з кращих часів. Дякувати колегам з комунального підприємства «БЖУК», отримали ще й палети для опалення. На той час міст через Бахмутку був вже зруйнований, тож прийшлося тягнути вантаж через тимчасову кладку.
На той час ще залишалися деякі сусіди. Ми годували всіх собак, які збіглися, мабуть, зі всього району. Одна жіночка зібрала із залишених домівок усі квіти, рятувала й їм життя.
До речі, саме ця сусідка виїхала з волонтерами з міста аж 22 лютого 2023 року. Пішла до пункту Незламності, зателефонувала доньці. Та почала її благати рятуватися. Саме в той час приїхали волонтери, запропонували виїжджати. В чому вона стояла, в тому й поїхала…
– А ви?
– А я в день евакуації зранку збігала на роботу, бо видавала гуманітарну допомогу тим, хто залишився, попередила колег, що відвезу тітку на більш безпечну територію країни й повернуся. Я не думала, що назавжди залишаю свій дім. Планувала, що через два тижні буду у Бахмуті.
Зібрала речі у пакет. Добралася до пункту Незламності. Звідти нас з тіткою й забрали герої-волонтери. Спочатку довезли до Слов`янська, потім – Покровська. Звідти ми приїхали у Тернопіль.
Хіба ж я знала, що через деякий час у мій рідний район міста увійдуть вороги…
Життя відмотати назад ми не в змозі
– За чим жалкуєте?
– Дуже засмучена, що не вдалося евакуювати світлини. То ж наша молодість… Все можна відновити, навіть, дім, але фото повернути неможливо. Життя відмотати назад ми не в змозі. Навіть ті фотокартки, що були в архіві телефону, зникли, бо стався збій. Так я залишилася без минулого.
Галина Юріївна розповіла, що разом з родичами (сім осіб) орендують двокімнатну квартиру в багатоповерховому будинку. В ній доводиться жити з онуками та сватами. Матеріальне становище не дозволяє шикувати в більш комфортних умовах.
Вони оселилися у кімнатах та на кухні. Отримані в хабі матраци, використовують повною мірою, бо на підлозі теж є спальні місця.
Взимку їм було занадто тепло, як то кажуть, надихали… А влітку може бути й гаряче. Кондиціонерів не мають.
Для приготування їжі використовують пароварки. Їх у великій сім`ї дві. Проблемно помитися зранку, бо треба трішечки постояти у черзі, охочих відвідати одну затребовану кімнату багато. Снідають теж у два етапи. Але тішить те, що втекли від постійних обстрілів та прильотів.
Опанувала нову професію
Вдень онуки залишаються з дідусем та бабусею, а дорослі працюють. Сама Галина Юріївна, хоча й на пенсії, знайшла собі роботу на швейному підприємстві. Це рятує її від депресії, відвертає від поганих думок. Отриманий заробіток скрутному становищі не зайвий.
Ніколи не думала жінка, що колись залишить кабінет, де працювала на різних інженерних посадах, та стане швачкою. Та так вже вийшло. Вона освоїла електричну швейну машинку та долучилася до роботи. Вже в конвеєрному потоці виконує наша Галина Юріївна важливі технологічні операції.
– Уявляєте, я ніколи не шила, – розповідає бахмутянка. – Сіла за машинку, спробувала, вийшло. Моя керівниця відмітила, що головне – я не боюся техніки. Спочатку мені давали легкі завдання. Дівчата допомагали. Серед нас є мешканки Харкова, Сватова, Вугледару, Покровського. Разом ми команда!
Галина Юріївна має надію, що це тимчасове життя на чужині обов`язково закінчиться, що з бахмутянами вона повернеться додому, де залишився рідний поріг. Разом із земляками почне ремонтувати зруйнований міст через Бахмутку, щоб швидше доїхати чи дійти, навіть, доповзти до рідного будиночку. Вистачило б терпіння, а сили знайдуться, бо є велике бажання.
Олександра МИРНА.
На фото: нове робоче місце бахмутянки.
