Продовжуємо публікувати нариси із «Книги Пам’яті» Бахмута.
Старший солдат Олександр Іванович Легуцький, позивний «Моджахед»
21.05.1975 – 24.02.2022
Олександр Легуцький народився в селі Верхньокам’янське Бахмутського району. Після закінчення неповної середньої школи пішов до училища № 145 міста Сіверська. Проходив строкову службу, працював в КСП «Дружба» в рідному селі, на фірмі «Спектрстрой» у Лисичанську, в «Укрнафтогазбуді». Певний час працював на заводі Ілліча в Маріуполі – його запросили, як зварника найвищого розряду.
У 2015 році добровільно пішов до ЗСУ, служив рік, після невеликої перерви підписав контракт. Довше за все проходив службу у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Був поранений, отримав контузію. У січні 2021 року демобілізувався, повернувся до сім’ї, але в серпні того ж року знов повернувся до лав ЗСУ у рідну бригаду.
На початок повномасштабного вторгнення знаходився на передовій на Волноваському напрямку.
-Ми з ним обов’язково були на зв’язку, навіть якщо ворог був за сотню метрів від нього, – згадує кохана Марися. – Одного разу він спеціально пішов до болота, через яке вже були окупанти, бо там був зв’язок. Ми розмовляли, і я чула, як квакають жаби, і вмовляла швидко йти звідти, поки його не почули вороги. А з 20-х чисел лютого 2022 року писав, що посилилися обстріли, тому попереджав, що зі зв’язком може бути гірше.
23 лютого Олександр зателефонував коханій та попередив, що може не вийти на зв’язок, бо в них нема вже, де заряджати мобільний.
-Тому я просто чекала. Але вранці 24 лютого не було навіть смс, яке він завжди надсилав мені вранці. З того часу я більше не чула свого чоловіка, – каже Марися. – Але я точно знаю, що він дуже любив Батьківщину, з гордістю стояв на її захисті, був патріотом та шанував побратимів.
За офіційними документами, які надала військова частина, Олександр Легуцький отримав вибухове-уламкове поранення, несумісне з життям. І хоча він визнаний загиблим, кохана досі шукає інформацію і не вірить, що чоловіка немає: тіла для поховання з окупованої території не було передано, а покази свідків, які бачили, як Олександра було поранено, різняться.
-У групах Волновахи в соціальних мережах я читала про різні випадки порятунку військових, місцеві розповідають, як вони переховували бійців, як допомагали вибратися. Тому я сподіваюсь, що мій Олександр все ж виживий, – каже Марися.
Єлизавета Гончарова
