Як же змінюється життя… Раніше місцем нашої зустрічі був фонтан на Топталівці, а зараз – Центри підтримки бахмутян, що відчинили свої двері для тимчасово переміщених осіб по всій Україні. Тетяну Мошегову я зустріла саме там, у Києві. Ми разом отримували гуманітарну допомогу. Мені її обличчя здалося дуже знайомим. І не дивно: мешкали у сусідніх будинках. Обійнялися, поспілкувалися до душі.
-Ви вже працюєте? – запитала я у вчительки географії загальноосвітньої школи №5.
-Завжди працювала і працюю, – з гордістю відповіла Тетяна Геннадіївна. – Ми з чоловіком трималися у Бахмуті до листопада 2022 року. Влітку з колегами я волонтерила у гуманітарному Центрі на базі нашої школи. Навіть, після влучання у будівлю, ми не припинили видавати людям хліб. Перейшли до майстерні, попри небезпеку чекали старих та малих, бо вони вірили в нашу допомогу. Коли бої були вже близько, то штаб перемістився до центру міста.
-Що змусило вас покинути рідний Бахмут?
-Хвороба чоловіка. Ми готувалися зимувати вдома. Наша багатоповерхівка, неподалік від пожежної частини, на той час ще трималася. Ми встановили буржуйку, підготували дрова. Був у нас і генератор.
Ще у жовтні 2022 року з нами залишалися сусіди – 54 людини. Активно та дружно наші хлопці збирали гілля після обстрілів, рубали пошкоджені дерева, разом готували їжу. У підвалі першого під’їзду облаштували піч, було тепло та безпечно.
-Розумієте, ми вірили, що Бахмут те лихо обійде, що трохи треба потерпіти, а далі і наша Перемога настане. Хіба ж ми знали, що місто перетвориться у фортецю? Що Бахмут буде палати та тремтіти?
-Тетяна Геннадіївно, ви сказали, що працювали. Як то було можливо в умовах війни?
-Дистанційно. Спочатку світло зникло на декілька днів, а потім надовго. Я зрозуміла, що проводити заняття з учнями у таких умовах проблемно. Придбала картку з покриттям Київстар. З нею зв’язок був кращим. Підіймалась у своєму будинку на 9-й поверх, де був Інтернет-зв’язок і я могла увійти на освітянську платформу.
Стріляли, вибухало, горіло… Але урок ніхто не відміняв. Пам’ятаю, як розповідала учням предмет і раптом як бабахне… Чесно кажучи, страшно стало навіть дітям по ту сторону екрану. Вони почали питати в мене, що відбулося, а хіба я знала? Тоді хтось із них дізнався із соціальних мереж, що підірвали Миколаївський міст.
Коли у центрі зв’язку зовсім не було, колеги мого чоловіка доставляли мене в інший куточок Бахмуту. Так і працювала.
-Декілька разів ми з родиною потрапляли під обстріли. Пригадую, як евакуювали мою матусю з району Собачівки. Прийшли у двір нашого будинку, і раптово почався обстріл. На «повітряних крилах» нас внесло у під’їзд. І таке не налякало. Ми ще ходили на небезпечну територію, годували кота та песиків, що залишилися у матінки вдома. Можливо, отакі потряссіння і підкосили стан здоров’я мого Віктора. Він дуже мужній чоловік, пройшов Афганістан, але такі навантаження на організм не переніс. Дякувати медику Роману, нашому сусіду, він першим побачив симптоми захворювання та посприяв, щоб чоловіка доправили до лікарні Костянтинівки.
Як тільки чоловік відійшов від лікарняного ліжка, ми прийняли рішення евакуюватися до Києва. Дуже сумуємо за Бахмутом, але віримо, що незабаром повернемося, щоб дуже багато працювати.
Тетяна ПОСТОЄВА.
