Відверта розмова про біль втрати, залізний характер та музику, що стала єдиною опорою.
Бувають люди, які дивовижним чином заряджають енергією, дарують віру в те, що вистояти можна за будь-яких обставин, і стають тією самою опорою, коли земля тікає з-під ніг.
Саме така — моя сьогоднішня співрозмовниця. Молода, витончена, красива та затята дівчина із сильним характером — Вікторія Кунєва.
Її життя завжди було переплетене з музикою. Талановита скрипалька, яка закінчила Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця, вона дарувала свій талант вихованцям Бахмутської школи мистецтв, навчаючи дітей чути красу цього світу.
Але війна безжально втрутилася в цю гармонію. Вона принесла біль втрат і змусила пройти через складні випробування, які важко навіть уявити. Про біль, який загартував, про силу музики під час війни та про те, де шукати натхнення, коли навколо руїни — наша відверта розмова з Вікторією.
Батьківський наказ
— Вікторіє, з чого для тебе почалася ця війна?
— Вона увірвалася в моє життя звуками, які неможливо забути чи з чимось переплутати. Я жила на Забахмутці, і коли почалися перші потужні обстріли, здавалося, що здригається сама земля. Найстрашніший спогад тих перших днів — це коли на моїх очах загорівся завод шампанських вин. Ти стоїш, дивишся на все і не віриш, що це відбувається з твоїм рідним, затишним Бахмутом, з твоїм життям.
— У такий момент важко опанувати себе й ухвалити рішення. Хто допоміг тобі зорієнтуватися в цьому хаосі?
— Мій тато. На той момент він уже був військовим і боронив рідну землю. Кожне його сповіщення чи дзвінок були на вагу золота. І ось цей дзвінок від нього… Його голос, зазвичай спокійний, був суворим і чітким: «Потрібно негайно виїжджати. Евакуюйтеся з міста терміново». Сперечатися з батьком-військовим не було сенсу, та й загроза ставала дедалі ближчою.
Новий прихисток і повернення до життя
— Зібрати все життя в одну валізу й поїхати в невідомість — це величезне випробування. Куди проліг ваш шлях?
— Ми з матусею швидко зібрали найнеобхідніші речі й рушили на Одещину, де жила моя бабуся. Спочатку ми тулилися всі разом в одній хаті. Було важко морально, адже ти думками постійно вдома, постійно чекаєш новин від тата з фронту. Згодом ми зрозуміли, що треба якось облаштовувати побут на новому місці, пускати коріння, хоч як би боляче це не було. Ми знайшли й придбали невеличку хатинку в селі на тій же Одещині. Вона стала нашим тихим куточком, де ми вчилися жити заново, з нуля.
— Коли втрачаєш дім, здається, що разом із ним зникає і твоя професія, твій сенс життя. Як у твоєму прихистку знову зазвучала скрипка?
— Це справжнє диво, і подарувала мені його моя мама. Сама доля вела її в той день. Якось вона поїхала до Болграда за гуманітарною допомогою від волонтерів і випадково потрапила на концерт. Там виступали місцеві таланти. Мама стояла, слухала цю музику, і в неї перехопило подих — це було настільки красиво й життєствердно! Захоплена їхньою грою, вона просто не змогла змовчати. Підійшла до організаторів і з гордістю розповіла про мене: «А у мене донька — теж творча людина, вона скрипалька!».
Кохання на уламках долі
— І як відреагувала Болградська громада? Не побоялися взяти незнайому дівчину-переселенку до свого кола?
— Навпаки! Вони миттєво загорілися, мною щиро зацікавилися. Мене не просто прийняли на роботу — мене впустили в дивовижну, теплу музикальну родину Болграда. Вони так обійняли мене своїм теплом, так пригорнули й полюбили, що весь мій внутрішній лід почав танути. Скрипалі зрозуміють: після всього пережитого жаху війни взяти інструмент до рук психологічно дуже важко. Але завдяки мамі, яка фактично дала мені другий шанс повернутися до улюбленої справи, і завдяки цим неймовірним людям моя скрипка знову зазвучала.
— Вікторіє, кажуть, що музика лікує душі. Але у твоєму випадку вона, здається, зробила ще більше — подарувала доленосну зустріч?
— Це дивовижно, але саме тут, на чужині, коли моє життя було розбите на друзки, я зустріла своє справжнє кохання. Мій теперішній чоловік побачив мене на просторах інтернету — його зачепило те, що я роблю, як граю. Почалося спілкування. Я довго вагалася, але коли нарешті погодилася зустрітися з ним особисто, клянуся, це було кохання з першого погляду. В один момент я відчула, що це моя людина. Невдовзі ми одружилися.
Найчорніші дні
— Твоя історія схожа на казку. Але я знаю, що доля підготувала для тебе нові, неймовірно жорстокі випробування. Тобі довелося пережити найстрашніші втрати, які тільки можуть випасти на долю людини…
— Так. Війна забрала у мене найдорожче. Мій тато… Владислав Ільчук із позивним «Кеп». Він був капітаном, командиром мінометного взводу, справжнім воїном і моєю головною гордістю. Тато загинув 22 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Сіверська, захищаючи наш рідний Донбас до останнього подиху.
— Вікторіє, втрата батьків — це найстрашніший рубіж, після якого життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Як ти дізналася про те, що тата більше немає?
— Це був найчорніший день, коли біда вдарила з двох боків одночасно. Поки тато воював, у нас удома тривала інша важка війна — моя матуся мужньо боролася з онкологією. На той момент вона якраз перебувала в Болградській лікарні, проходила черговий виснажливий курс лікування. І тут тато зник зі зв’язку. День, другий… Наше занепокоєння переростало в справжню паніку, серце було не на місці. Зрештою, не витримавши невідомості, ми самі зателефонували його командиру. Ці слова досі звучать у мене в голові… Командир відповів, що тата опізнали. Він загинув.
Для матусі, яка була виснажена хворобою, цей удар став смертельним. Новина про загибель коханого чоловіка просто розірвала її зсередини, забрала останні сили для боротьби. Організм, підкошений онкологією та невимовним горем, не витримав. Невдовзі після тата не стало й мами… Вона пішла слідом за ним, бо їхній зв’язок був надто сильним.
Війна забрала їх обох, одного за одним, залишивши в моїй душі величезну пустку, яку тепер я вчуся заповнювати пам’яттю. Я залишилася сиротою.
Порятунок у дитячих очах
— Навіть уявити важко цей розпач. Хто допоміг тобі знайти сили жити далі й дихати?
— Мій коханий чоловік. Він став для мене не просто опорою — він став моєю стіною, моїм порятунком. Коли весь мій світ рухнув, коли земля пішла з-під ніг, він тримав мене щосили. Його любов, терпіння й турбота допомогли мені вистояти, коли хотілося просто закрити очі й не прокидатися. Тато й мама назавжди в моєму серці, і я знаю, що вони дивилися б на мене й хотіли б, щоб я була щасливою, щоб я продовжувала грати. І я граю — заради них і завдяки тій підтримці, яку маю зараз у своїй новій родині.
— Вікторіє, після таких страшних втрат повернутися до життя здається чимось неможливим.
— Якось я дізналася, що в Болградській музичній школі захворіла викладачка. Їм терміново потрібна була допомога, і потрібна була саме я — людина з професійною освітою та досвідом викладання. Я без вагань погодилася й приступила до обов’язків. На жаль, та вчителька померла… І я залишилася з її вихованцями.
Ці діти… вони стали моїм порятунком. У кожного з них свої тривоги, свій страх перед війною, і я зрозуміла, що мушу бути для них опорою. Ми підтримували одне одного щодня. Знаєш, у якийсь момент я відчула себе справжньою багатодітною матусею! Вони стали мені рідними, моєю великою творчою родиною. Коли я бачу їхні очі, їхні старання — я просто не маю права здаватися.
Мелодія надії
— Твоя скрипка сьогодні — яка вона? Про що вона грає після всього, що ти пережила?
— Моя скрипка тепер і плаче, і сміється. У її звуках — і весь мій біль, і моя безмежна любов до тих, кого вже немає поруч, і водночас — надія на майбутнє. Музика допомагає виплакати те, що неможливо сказати словами, але вона ж і повертає до життя. Опускати руки не можна в жодному разі. Заради пам’яті батьків, заради мого чоловіка, заради моїх учнів.
У День Європи на центральній площі Болграда наживо прозвучав офіційний гімн Європейського Союзу — «Ода до радості». Я стала ініціаторкою цього масштабного музичного проєкту, об’єднавши на сцені учнів та викладачів Болградської школи мистецтв імені Данила Крижанівського. На сцені разом грали виконавці різного віку — від наймолодших до досвідчених педагогів. Моя ідея — не просто виконати гімн, а передати через дітей його сенс і характер. Бо саме вони — наше майбутнє.
— Ти — людина з Бахмута, міста, якого зараз фактично не існує через російські обстріли. Що для тебе означає твій дім сьогодні?
— Нашого Бахмута фізично немає, це суцільна руїна. Але він назавжди живий у моєму серці. Його неможливо стерти чи відібрати в нас. Життя триває, і нам, бахмутянам, потрібно релокуватися в інші громади, інтегруватися, пускати нове коріння, і, головне, бути корисними. Потрібно віддавати свій талант, свої знання там, де ти зараз є, і тримати свій культурний фронт. Тільки так ми вистоїмо.
— Вікторіє, триває літо. Чи маєш ти якісь особливі плани на ці теплі місяці?
— О так, я маю одну велику мрію, яка, сподіваюся, обов’язково здійсниться. Мені неймовірно хочеться поїхати різними містами України. Не з офіційними гастролями чи пишними концертами, ні. Я хочу просто виходити в парки, на площі, на затишні українські вулиці й грати на скрипці. Просто так, від щирого серця.
Хочеться дарувати людям живу музику, ділитися теплом і підтримувати тих, кому зараз теж важко. Музика не має кордонів, вона єднає нас, де б ми не були. І якщо моя скрипка зможе подарувати комусь бодай кілька хвилин спокою, розради чи просто викликати усмішку на обличчі перехожого в іншому куточку нашої країни — я буду безмежно щасливою.
Олександра МИРНА. Фото з особистого архіву героїні матеріалу.
