Коли бойові дії наближаються впритул і з’являється загроза окупації — або вона вже стає реальністю, — людям доводиться ухвалювати одне з найскладніших рішень у своєму житті: залишати дім і їхати в безпечніше місце.
Часто це означає буквально починати життя спочатку. Залишати квартиру, роботу, школу дітей, друзів, звичний побут і їхати в невідомість, не маючи жодного розуміння, що буде далі й коли взагалі можна буде повернутися додому.
Історія Валентини Молдавчук — це історія про те, як багатодітна родина двічі ставала переселенцями: спочатку у 2014 році, коли через бойові дії довелося виїхати з Донецька, а потім — після початку повномасштабного вторгнення у 2022-му. Це історія про страх, невідомість, життя «на валізах», пошук нового дому, адаптацію дітей, побутові труднощі й про те, як навіть після кількох утрат людина все одно намагається заново будувати своє життя.
Також у матеріалі проєкту Dovidka.info — практичні коментарі юристки Орисі Підвальної про те, на яку допомогу можуть розраховувати переселенці та що важливо зробити після переїзду.
— Валентино, давайте повернемося у 2014 рік. Ви тоді жили в Донецьку. Яким був той день, коли почалися активні бойові дії? Що ви пам’ятаєте найкраще?
— Рішення про виїзд формувалося поступово. Але найкритичніший момент настав саме тоді, коли почалася атака на Донецький аеропорт. Ми жили зовсім поруч — приблизно за півтора кілометра від самого аеропорту.
Якщо зараз дивитися на це з перспективи сьогодення, коли є повітряні тривоги, укриття, коли люди вже хоча б приблизно знають алгоритм своїх дій, то Донецьк 2014 року був абсолютно не готовий до такого. Ні морально, ні технічно.
Я дуже добре пам’ятаю себе в той момент. Я сиділа на кухні, була вагітна третьою дитиною, на сьомому місяці. Старшим дітям тоді було п’ять і два роки, вони були в садочку. Чоловік перебував на добовому чергуванні — він працював досить далеко від нас.
О першій дня починаються вибухи. Ми бачимо літаки в небі. І те, що тоді відбувалося навколо, я до того бачила лише у фільмах про війну. Люди вибігали на вулиці, хапали дітей із майданчиків, ніхто не розумів, що відбувається, бо ніхто не був до цього готовий. Не було жодних пояснень, жодних інструкцій, жодного розуміння, як діяти. Це дуже підсилювало паніку.
Я пам’ятаю, що миттєво схопила сумку. У нас уже була маленька тривожна валіза — ще після Майдану з’явилося якесь внутрішнє відчуття неспокою. Там лежали документи, готівка, банківські картки — тобто не одяг або побутові речі, а саме те, що є критично необхідним.
Я схопила цю сумку й побігла в садок. І в цей же момент повністю зник зв’язок. Не працював інтернет, не працювали телефони. Мій чоловік не міг додзвонитися нам, я — йому. Я прибігла в садочок, а діти в цей момент спали. І вихователі просто не знали, що з ними робити.
Я забрала дітей. Добре, що садочок був поруч, тому що ті батьки, які були на роботі, бігли пішки через усе місто. Транспорт зупинився. Це був абсолютний колапс. Навіть зараз, після всього пережитого, я можу сказати: тоді це був якийсь первинний, тваринний страх, коли ти взагалі не розумієш, що відбувається та що буде далі.
Ми повернулися додому. Ховатися було ніде. Ми просто сиділи вдома. Чоловік так і не зміг додзвонитися. І тільки наступного ранку він просто прийшов додому.
А ввечері почалися вже дуже сильні обстріли, тому що стартувала активна атака на аеропорт. Це вже, мабуть, були російські військові або найманці — я не можу сказати точно. Але саме ці постріли стали апогеєм.
Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли мій дворічний син сів під дверима, схопився руками за голову — і тоді я зрозуміла, що ми не можемо тут залишатися. Ми швидко зібрали речі й виїхали до моїх батьків.
— Це теж була Донецька область?
— Так. Це був Добропільський напрямок, майже під Харківщиною. Це моя мала батьківщина, я там народилася. Для дітей це було знайоме середовище, ми часто там бували. І там тоді була абсолютна тиша й спокій.
Ми переїхали туди, але чоловік повернувся до Донецька, тому що в нього була робота, виробництво, люди, за яких він відповідав. Ми періодично ще поверталися до Донецька — через документи, через лікаря. Я до останнього не розуміла, де буду народжувати.
Усе літо ми прожили в батьків і чекали моменту, коли, як нам тоді здавалося, ось-ось Донецьк звільнять. Але коли стався Іловайський котел, а мені залишалося два тижні до пологів, мама просто сказала: «Ти будеш народжувати тут. Це вже зрозуміло».
І тоді ми почали потроху облаштовувати кімнату, шукати ліжечко, перевозити якісь речі. А все, що я підготувала для дитини в донецькій квартирі, так і простояло там ще два роки — аж поки ми не приїхали остаточно забирати речі у 2016 році.
— Ну, і далі відбувається переселення вдруге. Це вже 2022 рік, повномасштабне вторгнення. Було відчуття повторення того, що ви вже пережили у 2014-му? Чи це вже були зовсім інші емоції?
— Як вам пояснити… Це навіть не повторення в чистому вигляді.
2014 рік залишив у мені дуже сильну травму. Це була моральна і психологічна травма, що переживалася роками. І тільки з часом, коли це більш-менш почало гоїтися, коли ти ніби вже навчився жити далі, на місці старої травми формується нова — ще більша.
За цей час у нас повністю змінилося життя. Змінилося оточення, робота, саме відчуття себе. Не тільки в мене, а й у чоловіка. Він переїхав до нас, отримав другу освіту, пішов працювати в ДСНС.
Сказати, що життя перевернулося з ніг на голову — це нічого не сказати.
І ось 2022 рік. Ситуація так само починала поступово нагнітатися. Було внутрішнє відчуття, що щось станеться. У мене воно було стовідсотковим. Мені здавалося, що це буде продовження нашої донецької історії. Що це може загостритися десь там, на сході, але не в таких масштабах. Масштаби стали для мене шоком.
І так збіглося, що в ніч на 24 лютого чоловік був на чергуванні. Я була вдома сама з чотирма дітьми. І о п’ятій ранку мене розбудив його дзвінок. Одночасно дзвонив телефон — і стукали у двері. Я беру слухавку, а він кричить: «Відкрий мені двері».
Відчиняю двері, а там цей лютневий холод. І перше, що я чую: «Почалось». Це було єдине слово, яке він сказав. І в мене було таке відчуття, ніби я піднялася над підлогою. Він стояв із тривожною валізкою.
— Тривожна валіза у вас уже була готова?
— У чоловіка вона завжди готова, бо він військовий, був на контракті. На той момент у нього вже був статус учасника бойових дій. Ще за тиждень до цього він повністю підготував підвал, щоб ми могли там сховатися, бо в нас уже було чітке відчуття, що щось буде.
І це дуже відрізняло нас від більшості людей навколо. Більшість місцевих, навіть попри те, що це була Донецька область, не мали такого досвіду, який був у нас після 2014 року. Ті люди, які теж були переселенцями, як і ми, вони це відчували. Було якесь внутрішнє передчуття. А ті, хто не проживав такого досвіду, переважно ставилися до останніх тижнів перед вторгненням досить спокійно.
Я навіть пам’ятаю, як на роботі — а я працювала в позашкіллі й відповідала за дітей — питала: «А що робити, якщо щось почнеться?». Мені відповідали: «Не нагнітай». А я кажу: «У мене діти. В один момент може зникнути зв’язок, і я буду за них відповідати». Тобто люди не до кінця вірили, що це можливо.
Коли чоловік прибіг додому, він сказав: «Якщо що, ідіть у підвал. Там усе готово». І я пам’ятаю, як піднімалася сходами назад. У мене було відчуття, що я не відчуваю ніг. Це був такий рівень стресу, коли організм просто перестає нормально реагувати.
Я переодягнулася, вже не лягала спати, і в цей момент мені почали масово писати люди — підписники, клієнти з роботи, знайомі, які знали про мій досвід 2014 року. І ось тоді всі різко «протверезіли». І в усіх було одне питання: «Валя, що робити? Куди бігти?» А я сиділа і думала: а куди бігти тепер? У 2014 році я прибігла до батьків. А тепер куди? Коли летить уже з усіх сторін.
І це була велика різниця між 2014-м і 2022-м роком. Тоді хоча б було відчуття, що можна кудись виїхати в межах області. А тут було відчуття, що ховатися ніде. І в перші години ти взагалі нічого не можеш виправити.
Потім настав ще один дуже важкий момент: треба було сказати про все дітям. Я спеціально їх не будила. Але прокинувся син і з обуренням каже: «А чого ти нас не будиш? Ми ж до школи запізнилися». І ось у цей момент мені довелося сказати, що почалася війна. І саме тоді я вперше заплакала. У мене почалася справжня істерика. Та після того, як ніби все вийшло назовні, я змогла зібратися. Можна сказати, що я ніби обнулилася.
Після цього я почала діяти вже більш механічно: дзвонила чоловіку, намагалася зрозуміти, що робити далі. Їх перші три доби взагалі не відпускали додому. І я просто занурилася в побут. Мені треба було готувати чоловікові їжу, передавати її, організовувати дітей, думати про батьків, про роботу, про якісь базові речі. На вулицях почався хаос: черги, банкомати, люди скуповували все. Але я ще трохи раніше підготувалася — у нас була готівка, були документи. Я буквально завантажила собі голову побутом, щоб не з’їхати з глузду.
Кілька днів це життя виглядало постійною спробою менше панікувати й хоч якось координувати свої дії. А потім на роботу до чоловіка приїхало командування й усім дали примусові рапорти на виїзд сімей.
Мій чоловік — учасник бойових дій, у нас донецька прописка. Коли росіяни зайшли у Волноваху, стало зрозуміло, що в них є певні списки. І хлопці з донецькою пропискою, особливо учасники бойових дій, були для них окремою категорією. Тому ми вирішили виїжджати.
Речі на той момент уже були зібрані. Я ще за кілька днів до вторгнення записувала в Instagram відео про тривожну валізу — пояснювала людям, що в ній має бути.
Бо документи — це те, що може відновлюватися тижнями або місяцями. А зубну щітку або одяг можна купити. Тому я завжди казала: не концентруйтеся на дрібницях, думайте про те, що допоможе вам вижити, ідентифікувати себе і адаптуватися на новому місці.
Нам дуже допомогли родичі чоловіка із Заходу України — вони запросили нас до себе. Ми сіли й поїхали. І я дуже добре пам’ятаю цей момент, коли ти закриваєш двері квартири й не знаєш, чи повернешся сюди взагалі.
Але, на відміну від 2014 року, у мене не було істерики. Було дуже чітке розуміння: нам треба виїхати, щоб залишитися живими. Бо ніхто не знає, який буде сценарій далі.
— Але по суті всю евакуацію ви організовували самі?
— Так. Усю логістику, усі рішення ти приймаєш сам. Чоловік підготував документи, ми виїхали. Дороги були повністю забиті машинами, їхати швидко було неможливо.
І тут мене дуже виручила знайома з Донецька, з нашого двору. Вони вже виїхали з Дніпра ближче до кордону, але залишили ключі сусідам. Вона сказала: «Заїжджайте, переночуйте, відпочиньте і думайте, що робити далі».
І ми так і зробили. Ми їхали буквально етапами. Спочатку — Дніпро, потім Вінниця, де жив мій брат із родиною. Ми навіть ночували просто в машині, бо дороги були переповнені. У Вінниці ми навіть думали залишитися, але місць уже не було — усе було максимально заповнене.
Тому ми поїхали далі — на Захід України. Чотири місяці ми прожили в Рахівській громаді. А потім чоловіку дали рапорт на переведення до Києва — і влітку ми переїхали.
— Переходячи до питання облаштування на новому місці: зазвичай людям здається, що якщо документи є, то найскладніше вже позаду. Але насправді після переїзду починається інший етап: потрібно знову ідентифікувати себе, оформлювати виплати, влаштовувати дітей у школи й садочки, шукати роботу. Як у вас проходив цей період адаптації?
— Якщо чесно, то з літа 2022 року і десь до осені наше життя складалося переважно з вирішення документальних питань.
Враховуючи масштаби того, що тоді відбувалося, усі ці процеси забирали дуже багато часу. Картка переоформлювалася довго, документи розглядалися довго, і весь цей період ти фактично залишаєшся без частини фінансової підтримки.
Те саме було і з виплатами ВПО. Вони теж певний час не надходили, бо все впиралося в документи, перевірки, черги, якісь внутрішні процедури.
І тут я дуже чітко зрозуміла одну річ: якщо ти сам не займаєшся цими питаннями, не контролюєш їх і не «штовхаєш цей потяг», то він просто стоїть на місці.
Тому треба бути готовим до того, що протягом певного періоду — і досить довгого — державної підтримки може фактично не бути. Так, потім усе нарахували заднім числом, усе прийшло, але саме в моменті цей період був важким.
Перший місяць у Києві я взагалі не працювала. Але потім зрозуміла, що треба якось організовувати саму себе, бо якщо просто сидіти й чекати — стане ще гірше психологічно. До цього я працювала тренером і фахівцем із рухової терапії, тому почала переглядати вакансії, шукати щось через соціальні мережі. Я почала їздити, спілкуватися, ходити на співбесіди — і так поступово влаштувалася працювати у фітнес-клуб. Чоловік продовжив працювати у пожежній службі, як і раніше.
А от адаптація дітей — це окрема історія. На початку ми не змінювали їм школу. Вони дистанційно навчалися у своїй школі на Донеччині. І це тривало довго. По-перше, тому що була віра: ось-ось усе закінчиться, ми переможемо, і можна буде повернутися. А по-друге — у мене був дуже сильний внутрішній страх. Ми приїхали з маленького міста у великий Київ. І я постійно думала: а як вони тут будуть? Чи не буде булінгу? Чи не почуватимуться вони чужими? Чи не буде їм складно адаптуватися?
Але з часом я почала бачити, що діти нормально входять у нове середовище. Вони почали ходити на спортивні гуртки, знайомитися з іншими дітьми. І тоді ми з чоловіком вирішили, що треба повертати їм максимально нормальне життя. Тобто не просто дистанційне існування вдома, а реальний режим: школа, спілкування, адаптація до нового середовища.
І тоді я вирішила: треба, щоб вони вчилися жити в цих реаліях разом з усіма. І насправді все пройшло набагато краще, ніж я собі уявляла.
— Ви пам’ятаєте той момент, коли вперше з’явилося відчуття, що ви вже більш-менш облаштувалися на новому місці? Навіть попри повномасштабну війну, сирени та постійний стрес?
— Мабуть, це була весна 2023 року. Тому що перший рік — це було скоріше виживання, ніж життя. Ти постійно перебуваєш у режимі реакції: документи, переїзди, робота, діти, тривоги, новини. І в тебе немає часу навіть усвідомити, що з тобою відбувається. А потім поступово починає з’являтися відчуття певної стабільності.
Я вже більш-менш облаштувалася на роботі, почала розуміти ритм міста, людей, запити, як тут усе працює. І десь ближче до літа 2023 року я вперше зловила себе на думці, що ми вже не просто «тимчасово перечікуємо», а справді починаємо будувати тут життя. Не тому, що війна закінчилася або стало спокійно. Ні. Просто всередині з’явилося відчуття, що ми вже можемо рухатися далі.
_____________________________________
«Після евакуації дуже важливо взяти з собою всі основні документи: паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтва про народження дітей, власні документи, а також правовстановлюючі документи на майно.
Коли внутрішньо переміщені особи прибувають на нове місце проживання, першим кроком має бути оформлення статусу ВПО. Для цього потрібно звернутися до ЦНАПу або до управління соціального захисту населення та подати документи для отримання довідки внутрішньо переміщеної особи.
Саме ця довідка надалі дає можливість отримувати медичні послуги, влаштовувати дітей у навчальні заклади, оформлювати допомогу та користуватися іншими державними сервісами.
Окремо варто пам’ятати і про житло. Після оформлення статусу ВПО важливо ставати на квартирний облік — тобто на чергу осіб, які потребують житла. Для цього необхідно звертатися до органів місцевого самоврядування», — пояснює юристка Орися Підвальна.
_____________________________________
— Якщо зараз говорити про людей, які тільки наважуються переселятися або вже перебувають у процесі евакуації, які б ви дали їм поради, практичні й емоційно-психологічні?
— Треба зрозуміти: коли ви тягнете до останнього, ви самі собі обрізаєте можливості, що можуть підтримати вас ментально, фізично й матеріально.
Потрібно максимально тверезо дивитися на ситуацію, відкинути всі «рожеві хмаринки» і взяти себе в руки. Є поширене відчуття: «мені повинні допомогти», «мені винна держава». Але в критичний момент найважливіше зрозуміти, що ви самі повинні врятувати себе, своє життя й здоров’я.
Далі треба просто діяти крок за кроком. Якщо складно охопити все одразу, пишіть план. Що взяти, куди їхати, кому телефонувати, де можна зупинитися.
Обов’язково має бути зібрана тривожна валіза — документи, гроші, речі першої необхідності. І якщо є люди, що можуть хоча б тимчасово підтримати — родичі, друзі, знайомі — обов’язково користуйтеся цією підтримкою.
Бо навіть дуже сильна людина в якийсь момент може психологічно «провалитися». Тому не нехтуйте жодною допомогою. І якщо ситуація ще більш-менш контрольована, краще звертатися по допомогу заздалегідь, а не чекати останнього моменту.
— Якщо говорити про допомогу з боку держави, то на що ви могли розраховувати? Чи вдалося скористатися якимись державними програмами підтримки?
— У 2018 році мій чоловік навчався в Харківському університеті цивільного захисту, і там один із його друзів випадково згадав про так звану 280-ту постанову.
Це програма для пожежних та інших учасників бойових дій, які втратили житло на окупованій території. По суті — механізм компенсації втраченого житла для захисників незалежності та суверенітету України.
На той момент програма вже діяла певний час, але чоловік про неї навіть не чув. І це, мені здається, велика проблема: інформація про такі можливості дуже погано доходить до людей, які реально мають право ними скористатися.
Чоловік приїхав додому, розповів мені про цю програму і каже: «Може, спробуємо?» Я відповіла: «Ми нічого не втрачаємо, давай». І далі почався дуже довгий процес — кабінети, документи, довідки, постійні звернення.
І завдяки цій програмі тепер маємо власне житло. Звісно, там дуже багато нюансів, усе не так просто. Але це реальна можливість не залишитися без дому.
Та важливо розуміти: ця програма саме для учасників бойових дій, які втратили житло на окупованих територіях. Для переселенців, які не мають статусу УБД, є інші програми — наприклад, «єОселя». Але там теж свої умови й нюанси.
_____________________________
«Постанова №280 регулює порядок забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Вона була ухвалена ще у 2018 році й визначає порядок та підстави для надання житлових ваучерів для таких категорій громадян», — пояснює юристка Орися Підвальна.
За її словами, постанова також визначає умови надання державної субвенції на придбання житла, перелік необхідних документів та порядок отримання сертифіката на житло.
«Якщо люди втратили житло на тимчасово окупованій території або воно було зруйноване чи знищене, можна скористатися програмою “єВідновлення”. Заявка подається через “Дію”, але дуже важливо, щоб у людини були правовстановлюючі документи на житло і щоб право власності було внесене до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», — зазначає вона.
Юристка наголошує: якщо право власності набували ще до 2013 року і воно не було внесене до реєстру, тоді може виникнути необхідність визнавати право власності через суд.
«Внутрішньо переміщені особи мають право на безоплатну правничу допомогу. Вони можуть звернутися до бюро правничої допомоги, де їм допоможуть оформити звернення, а за потреби — адвокат допоможе підготувати позов і визнати право власності в судовому порядку», — додає Орися Підвальна.
______________
Війна стала великим викликом і для людей, і для держави загалом. Мільйони українців, які сьогодні стоять за короткою абревіатурою «ВПО», змушені тікати від бойових дій, окупації та постійної небезпеки. І дуже часто — буквально починати життя з чистого аркуша.
Саме тому підтримка переселенців сьогодні є критично важливою. З одного боку, держава намагається створювати програми допомоги, житлові механізми та соціальну підтримку для людей, які втратили дім. З іншого — повномасштабна війна створила настільки великий обсяг потреб, що ресурсів часто бракує, щоб швидко й повноцінно забезпечити допомогою всіх, хто її потребує.
Але навіть за таких умов історії людей, які змогли пройти через втрату дому, кілька евакуацій і поступово знову облаштувати своє життя, показують: почати спочатку можливо. Навіть якщо для цього потрібні роки терпіння, підтримка близьких і щоденна боротьба за нормальне життя.
