На сторінках газети «Вперед», ми друкували багато інтерв’ю з волонтерами, які допомагають людям у Бахмуті. Спілкуючись з ними, дізнались про інших волонтерів, які також ризикуючи своїм життям, евакуюють бахмутян із зони бойових дій. Тож нам вдалось поспілкуватись з такою людиною. Знайомтесь. Оксана Волжина.
-Пані Оксано, хочемо познайомитись з вами, розкажіть, хто ви і чим займаєтесь під час війни?
– Я багатодітна мама, психолог, директорка та засновниця літнього безкоштовного психолого-відновлюючого проекту «7Fields” для дітей, постраждалих від російської агресії, а також доброволець ЗСУ з 24 лютого 2022 року. Ще голова громадської організації, що домогає дітям-переселенцям, які втратили свої домівки, переважно зі сходу країни. Ми організували прихисток для дітей у Броварському районі міста Києва. У цьому пансіонаті майже рік на постійній основі живуть близько сорока дітей. Вони тут навчаються та знаходяться у безпеці, в чудових умовах.
Діти місяцями не бачили сонця
– Ми знаємо, що ви займаєтесь евакуацією дорослих та дітей з Бахмута. Але зараз ситуація в місті дуже небезпечна, волонтери, які раніше евакуювали бахмутян, вже не їздять у місто. Чи вдається зараз вам когось врятувати?
– Так, ситуація критична, місто закрито на в’їзд для всіх. Та дорога, яка була дорогою життя та спасіння з пекла, може стати дорогою смерті для цивільних, які наважилися самостійно виїхати.
Я до Бахмуту їздила з літа і займалась евакуацією. Тиждень тому через соціальні мережі зі мною зв’язався родич людей похилого віку, які залишалися у зоні зіткнення, біля «літачка». Вони самостійно дійти до наших пунктів не могли, тому що дідусь дуже погано бачить. І коли я там була з завданням як воїн ЗСУ, вирішила допомогти витягнути їх з міста.
Ми п’ять днів спілкувалися з різними бригадами, як можна туди проїхати, чекали на броньовану машину (капсулу), шукали з місцевими шляхі на карті, тому що ворог був поряд. І ось коли підготувались, почали небезпечну операцію з порятунку уночі, тому що вдень постійні бої та обстріли. Темрява нам теж не дала суцільного захисту, по нам, хоч і була ніч, працювали мінометники, літали ворожі дрони, і це диво, що ми залишилися живими. Дякуючи Богу нам вдалося знайти і вивезти цих літніх людей.
Як потім з’ясувалося, живучи там, вони ще й допомагали нашим хлопцям із ЗСУ і волонтерам. Ми вивезли їх у хостел у Костянтинівці, де сталося диво – бабуся зустріла рідну сестру, зв’язок з якою більш ніж пів року було втрачено.
– Евакуація дітей також проходила так важко і небезпечно?
– Розумієте, зараз така ситуація у місті, що про безпечну евакуацію не йде мова. Кожного разу ми готувалися, і постійно був високий ризик небезпеки. Дорога з Бахмута прострілюється, і доводиться відволікати дітей, розказуючи їм казочки або вірші. Вони навіть дивувались сонечку, яке сідало, тому що пять місяців не бачили його, сидячі у підвалі. Це просто жах, немає слів. Їх батьки не завжди адекватні. Деяких з дітьми вивозили практично примусово.
–На вашу думку, чому вони відмовляються?
– Я не можу відповісти на це питання, і мабуть, вони теж не сможуть. Вони дуже налякані війною і тим, що пережили під час перебування у місті під обстрілами. Мабуть, бояться щось змінити, є страх того, що немає грошей і не зможуть існувати в іншому місці. Я їх кожен раз вмовляла, розказувала, що зможу безкоштовно поселити у помешкання з гарними умовами, де є навіть посудомийна машина, не кажучи вже за інший комфорт. Але кожного разу доводилось примусово саджати до машини і вивозити. Не можна залишати дітей у Бахмуті!
А от уже коли вони опиняються подалі від боїв, обстрілів і снарядів, приходять до тями, то розуміють, що це був важкий, але необхідний крок, який врятував життя їм та їх дітям. Зараз при зустрічі всі обіймають мене та не зупиняються дякувати.
Серед дітей було навіть немовля, десь півтора місяці. Уявляєте, воно народилося у зруйнованому Бахмуті.
За лютий змогли евакуювати 19 дорослих та 12 дітей, серед них багато дітей до п’яти років.
– Кожна ваша евакуація це небезпека, на яку ви наражаєте себе і свою команду. Що вас примушує це робити?
– Коли в місто можна було проїхати і було багато волонтерів, які займались евакуацією, я займалась іншими справами, піклувалась прихистком, виконувала обов’язки добровольця. Я розуміла, що є люди, які допомагають мешканцям у Бахмуті. А коли ситуація погіршилась і ніхто, окрім мене, туди не міг проїхати, а діти ще залишились в майже зруйнованому місті, я повинна була діяти.
Коли повертаюсь до своїх дітей і засинаю, мені сниться Бахмут, я постійно думаю про тих дітей, які залишаються там. Я постійно веду свій бій, але це бій за життя маленьких бахмутян, з можливістю їх евакуювати.
– З неофіційних джерел нам відом, що біля 30 дітей ще перебувають у Бахмуті. Це дійсно так?
– Нажаль не маю такої інформації, все дуже складно, тому що люди та діти ховаються у підвалах та будинках по всьому місту. У Бахмуті дуже складно знайти такі місця всі одразу. Було таке, вивозиш дорослих з однієї точки, влаштовуєш їх у безпечному місці, вони починають довіряти і розповідають, де бачили в місті дітей. Вивозиш наступних, ці теж розповідають де є люди з дітьми. Ось по такому ланцюжку доводилось розшукувати дітей, по-іншому ніяк, ні в кого немає точної інформації.
Іноді приїжджали вдень на адресу, все закрито, ніхто не виходить, не можна знайти. Тоді ми повертались вночі. Вони розпалюють буржуйки, і видно звідки йде дим, десь маленьке світло. Так знаходили та евакуювали цивільних. Кожен раз це боротьба, у них просто не буде іншого шансу виїхати. Тому про кількість та місця їх знаходження не маю інформації. Якщо б вона в мене була, то я б їх вивезла. На жаль, я не знаю де вони знаходяться, але якщо буде змога, то все зроблю, щоб евакуювати.
– Чи розуміють ваші діти чим ви займаєтесь?
– Вони звичайно знають, що я роблю, і впевнена, що зрозуміють, чому я так чинила, якщо щось станеться. Треба допомагати іншим, якщо є можливість!
Вкотре наша редакція дякує волонтерам, які не полишають наших бахмутян і вклоняє голову перед тими, хто рятує чужих дітей, ризикуючи своїм життям.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
