До Бахмута прийшла весна, на жаль, гаряча, запекла, бойова… Як же хочеться додому… Чи ви, наші дорогі читачі, так само, як і я, реагуєте на звістки про рідну хату? В мене біжать сльози по обличчю, коли у відео чи фото, котрі з’являються у соціальних мережах, я впізнаю свою вулицю чи пошкоджену вогнем школу…
Нещодавно я декілька разів передивилася одне відео, зроблене на Забахмутці, та була шокована. Перервалося воно гучним пострілом… Чесно кажучи, не могла знайти собі місця. Чи жива та людина? Хто той герой, який, ризикуючи своїм життям, ходив у різні куточки нашого Бахмута, щоб зробити відео покинутих будинків та поділитися тими кадрами у мережах.
І що ви думаєте? Завдяки одній хорошій людині мені вдалося не тільки з’ясувати, а навіть поспілкуватися із земляком, в якого влучила куля снайпера під час зйомки того відео. Правда, Юрій Глущай був ще слабким, бо поранення він отримав досить серйозне, але все, що з ним трапилося, пригадав з самого початку.
Мій співрозмовник себе героєм не відчуває, вважаючи, що робив саме те, чого не вистачало, на його погляд, бахмутянам. У Бахмуті його багато хто знає.
– Юрію, ким ви працювали до війни?
– До війни я був торговим представником компанії. Розвозив товари по крамницях міста та Бахмутського району. Коли почалися бойові дії, я працював до останнього, доки вдавалося доставляти продукцію бахмутянам. Тепер я у вимушеній тимчасовій відпустці, самі розумієте… Та ще й отримав поранення.
– Чи можна вас називати волонтером?
– Чесно кажучи, ніхто мені такого почесного звання не надавав, то я все робив від душі та на особистому ентузіазмі.
– Як все почалося? Навіщо ви робили відео та фото нашого міста?
– Все почалося з того, що я часто їздив вулицями Бахмута, особисто збирав замовлення, привозив необхідні товари до крамниць. Експедитори вже на той час неохоче відправлялися у дорогу через постійні обстріли. Багато моїх друзів та знайомих виїхали з небезпечного Бахмута, тому просили мене, за можливістю, подивитися на їх будинки, сфотографувати чи навіть переслати поштою майно, котре вони залишили. Не всі мали змогу зібрати речі, бо поспішали втекти з того пекла. Коли я приїздив до того чи іншого району, то робив відео. Коли ситуація погіршилася, люди просили мене навідатися до їх рідних, передати їм їжу чи необхідні ліки. На той час я мешкав у Бахмуті. Так було до кінця листопада 2022 року.
– Потім я переїхав до Костянтинівки, але постійно вертався до Бахмута, щоб перевірити стан житла, привезти харчі, пігулки, воду та готівку для тих, кому це було потрібно. Находячись у тому чи іншому районі, знов таки, знімав відоси про наше місто, публікував їх у соціальних мережах. У різних групах та чатах я читав про таку необхідність. Бахмутянам було дуже цікаво подивитися на їх будинки, вулиці, почути звуки рідного міста… Надалі прохань зробити відео Бахмута було все більше і більше. А ще мені доводилося розшукувати рідних тих, хто загинув, бо інколи тіла померлих лежали посеред вулиць…
– Я чула, що ви годували покинутих безпритульних тварин?
– Разом із моєю дівчиною Тетяною ми приїздили до Бахмута та привозили харчі не тільки людям, а й собакам та котикам. Коли ми діставалися до віддалених куточків нашого міста, зустрічали дуже багато голодних тварин. Тому вже знали, що треба накормити і братів наших менших. Хочу подякувати всім бахмутянам, які мені в якості вдячності пересилали або передавали кошти. Саме за них я постійно купляв корм та декілька разів пальне.
– Так сталося, що мої сусіди, які мешкали на Забахмутці, не залишили домівку, ховалися у підвалі. Кожного разу я поспішав саме до них, бо обстріли того району були настільки активними, що ніхто не ризикував туди і носа сунути. Коли діставався до району, обов’язково знімав на відео все, що бачив. Але я не очікував, чесно, що одного разу потраплю під приціл снайпера.
– Юрію, чи то правда, що у вас уже було поранення?
– Правда. Вперше у житті я отримав поранення 31 липня минулого року. У той страшний день ми облаштовували підвал у будинку моєї матусі. Раптом почався обстріл Забахмутки. Одна з касет розірвалася у нашому дворі, у трьох метрах від мене. Уламки пробили наскрізь мою праву ногу, один застряг у лівій нозі, також зачепило ребро… Дуже сильно постраждала тоді і автівка: повилітало скло, пробило в багатьох місцях кузов.
– І після того ви все одно не залишили свою справу? Хіба вам не було страшно?
– Було. А як же! Я не розумію, кому може бути не страшно, коли поруч розривається снаряд і ти бачиш, яке лихо він приносить. Друзі багато разів питали, яка у мене місія та чому я ризикую своїм життям?
– І яка ваша місія?
– Чіткої місії немає, за виключенням того, щоб не загинути. Хоча мої дії говорять про інше, правда? Я просто хочу бути потрібним. Якщо можу, то чому б не допомогти?
– Розумію, що фізичний біль вас ще не відпустив, до того ж пригадувати чому ви опинилися на лікарняному ліжку не дуже приємно, але… Що з вами трапилося?
– Саме у лікарні я замислився над тим, що історія полювання на мене снайпера могла бути останньою у моєму житті. Трапилося те жахіття на Забахмутці. Ми були разом з Тетяною. Я знімав вулиці, домівки… Раптом відчув дуже сильний удар у шию. Здалося, що хтось врізав кувалдою по голові… Спочатку я нічого не зрозумів. За секунду пробігла купа думок. Болю не було, тільки сильно оніміла частина голови, я майже нічого не чув. В одну мить підкосилися ноги і я впав. То було як у кіно. Мені здалося, що час зупинився.
– Перший постріл я зовсім не почув. Але на відео він звучить дуже чітко. Мабуть, куля долетіла значно швидше, ніж звук. Снайпер зробив другий постріл по мені. Зачепив край плеча та зіпсував одяг, гад… Саме тоді я зрозумів, що на мене полює снайпер. Через контузію постріли відчувалися як клацання. Я спробував підвестися, але мої ноги заплуталися, мов у п’яного. Я не міг оцінити ступень поранення. Крові було небагато, куля сильно припалила рану. Але мені вдалось якось доповзти до найближчого будинку. Снайпер ще декілька разів стріляв по мені. Більше не влучив.
– Я згадав про Тетяну. У нас з нею була домовленість: якщо стріляють, то треба падати на землю. З’ясувалося, з нею було все гаразд. Нам треба було дістатися до центру Бахмута, там ми залишили машину. Бігли максимально швидко, наскільки мені то було можливим, притискаючись до будинків. І знов не пощастило: де взялася та дошка з цвяхами?! Пробив ще й ногу. Не мій той день був, не мій…
– Добігли ми до провулку, щоб зустрітися з сусідами, котрі ховалися у підвалі. В моєму рюкзаку для них були ліки та харчі. Саме через те ми з Тетяною і прийшли у небезпечний район, куди інші забули дорогу.
– На той час мене вже нудило, кидало, темніло в очах, паморочилося в голові… Частина черепа оніміла.
Але нам ще потрібно було дістатися до машини. Там на нас чекав друг.
– І ви знов йшли під кулями?
– Почало темніти, постріли зменшилися, то ми змогли знайти сили і дійшли. Друг був шокований, але я самостійно сів за кермо, бо ніхто, крім мене, не вмів керувати автомобілем. Потихеньку, через Часів Яр, доїхав до Костянтинівки. Вже там викликали «швидку», яка привезла мене у лікарню. Чесно кажучи, лікарі були здивовані, як мені вдалося з таким пораненням ще й керувати автомобілем.
– Як ви себе почуваєте?
– У цілому нормально. Вже зняли шви, одужую.
– Чи вам не привиділося у страшному сні все те, що з вами трапилося?
– Кожного разу щось сниться. Але я постійно відганяю погані думки. Близькі питають, скільки ще життів у мене залишилося? Скільки я буду повертатися у саме пекло?
– І скільки?
– Зараз одужаю, а потім відповім. Я дуже дякую всім, хто молився за моє здоров’я, моє спасіння. Люди пишуть, що вдячні за мою діяльність. Мені здається, що саме завдяки підтримці земляків я залишаюся на цьому світі, відповідаю на ваші питання. Хай буде мир, Бахмут чекає своїх мешканців.
– Бережіть себе, дякую, що у ваші відео потрапляли і віконця редакції нашої газети «Вперед».
Тетяна ГРОМОВА.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
