Останній день у рідному місті. Яким він був для неї, розповіла пенсіонерка Валентина Семенівна. Всі свої сімдесят вона віддала рідному місту.
– У кінці листопада мною було прийнято тверде рішення про переїзд з рідного Бахмута до іншого міста нашої країни, – згадує пенсіонерка. – Більше не змогла витримати цього пекла війни.
Збирала взуття та теплий одяг без світла, при свічках, бо вікна вже давно забиті шифером. Майже з усіх вікон скло вилетіло при обстрілах ще в серпні. Крім документів, з собою взяла світлини дітей та онуків, образи Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа.
Треба було також придбати ліки першої необхідності. Тому діждалась тимчасового затишшя гармат, поспішила до аптеки. Моє серце краєлося від страху та болю, коли бігла вулицею та наступала на каміння, будівельне сміття, що обвалилося від вибухових хвиль. На деяких розбитих вікнах стояли замерзлі квіти… Сльози текли по обличчю.
Придбати ліки не вдалося, бо аптека була зачинена. Я поверталася в свій дім, наче простившись з розстріляним містом мого дитинства, юності, зрілості… Дуже тяжкі спогади лишаються в моїй душі. Та картина буде перед очима до кінця мого життя.
На другий день, зранку я віднесла до підвалу свого будинку орхідеї, квіти, що були такими важливими в моєму житті. Кожен горщік мені дарували діти та колеги по роботі. Також не забула про чотирьох дворових пухнастиків – котиків, які є і будуть частиною мого життя. Для них залишила сусідам суху їжу.
Нарешті прибуло авто для евакуації. Добрі люди допомогли винести рюкзак та дорожню сумку. Хвилинка для обіймів, і я відправилася туди, де нікого не знала.
Досі перед очима – сусіди, що залишаються у Бахмуті… Хочеться вірити, що коли війна закінчиться, ми зустрінемося, посадимо багато дерев, квітів, відбудуємо наші дома. Ми всі будемо багато працювати, щоб квітло рідне місто Бахмут.
