Нещодавно в соцмережах з’явилося відео, як муфтій Саїд Ісмагілов читає на бахмутських руїнах на тлі недобудованої через повномасштабне вторгнення мечеті у Західному мікрорайоні нашого міста Суру 48 Аль-Фатх – одну з глав Корану, присвячену перемозі…
Спогади річної давнини
… Морозній сніжний січень 2022-го. Над великою будівлею на вулиці Студентській біля гуртожитку індустріального коледжу (місцеві все гадали, що ж там буде) засяяв золотистий купол із півмісяцем. Все одразу стало зрозумілим: представники народів, які традиційно сповідують ісламську віру, будують у Бахмуті мечеть, культову споруду, де вони могли би збиратися для молитви та відзначати свої свята.
Ми як журналісти не могли пропустити таку подію, і відразу ж вирушили туди. Керівник бахмутської ісламської громади Алан Карібов тепло зустрів нашого кореспондента, наголосивши, що в мечеті, яку вони будують для себе і майбутніх поколінь, раді бачити кожного, хто приходить туди з добрими намірами.
У той час всі ми були в паніці та страхах перед ковідом, вважали його найстрашнішим іспитом для людства. Природно, що поцікавилися думкою нашого співрозмовника з цього приводу. Якими ж пророчими виявилися слова Алана, які він тоді сказав нашому журналісту: «У многих сейчас стал появляться страх перед этой болезнью. Впрочем, нужно понимать, что ковид – не единственное испытание. Закончится он, и случится что-либо еще. Всевышний сказал, что такие испытания будут у людей до самого судного дня».
Розлогий матеріал під заголовком «Живущие по заветам Пророка строят мечеть» вийшов на двох сторінках газети «Вперед» 2 лютого 2022 року. Ще два випуски газети побачили світ після цього. А далі – вісім місяців вимушеної перерви. Але це вже інша історія…
І ось тепер волею долі біля цієї мечеті з’явився інший мусульманин – Саїд Ісмагілов. Хто він такий, і чому він в Бахмуті? Про це ми дізналися з інтерв’ю Саїда «Українській правді», в якому він розповів про очі поранених у Бахмуті, мотивацію українців на цій війні та найпотужнішу зброю людини.
44-річний Саїд Ісмагілов, уродженець Донецька, був муфтієм Духовного управління мусульман України “УММА”. Після 24 лютого пішов добровольцем на фронт та тепер воює в одній із бригад парамедиків у Бахмуті.
Далі – пряма мова, витяги з інтерв’ю «Українській правді».
З’ясувалось, що можу
В очах поранених переважно біль. Люди страждають, стогнуть, кричать. Ті, у кого тиск взагалі поганий, кричати не можуть. Бувають такі, хто каже: “Не треба мене в шпиталь. Повертайте на позиції”. Моє завдання – швидко довести до стабпункту, уважно дивитися на дорогу. Я за кермом, тому майже не бачу очі поранених.
До 24 лютого я уявити не міг, що буду холоднокровно до всього цього ставитися. Не знав, що можу так спокійно дивитися на важкопоранених, на відірвані кінцівки. На те, як щось вибухає поруч, горить. Але з’ясувалось, що можу. Можу… Це було для мене відкриттям.
До війни я був муфтієм, розумієте? Зустрічався з королями, президентами, міністрами, депутатами. Зараз я, виявляється, можу спокійно жити в холоді, без опалення, електрики. В багнюці по коліно.
Я ніколи не був у такій, як то кажуть, м’ясорубці. Коли потрапляєш на війну, одразу важко спрогнозувати, як себе поведеш. Багато людей панікують. Хтось розгублений, інші, навпаки, максимально сконцентровані та якісно виконують роботу.
На щастя, в нашому екіпажі жоден поранений не помер. Кілька разів до цього було близько, але кожного разу з милості Божої довозили людину живою. Хоча, звісно, бувало таке, що потім уже, в шпиталі, важкопораненого, якого ми евакуювали, реанімувати лікарям не вдалося.
Кажуть, Путіну обіцяли взяти Бахмут до Нового року. Вони кинули всі сили та ресурси саме туди. Пруть як божевільні, не рахуючись із втратами. Це якесь абсолютно фанатичне бажання захопити Бахмут. Як, знаєте, хрестоносці перли постійно з Європи на Близький Схід, щоб захопити Єрусалим заради якоїсь ідеї.
Мене вражає аморальність ворога, вони тупо обстрілюють житлові квартали з цивільними, які, на жаль, там ще залишились та чомусь не хочуть евакуюватися. Щодня ми вивозимо містян з важкими пораненнями, блін. Сьогодні була літня жінка, їй уламком від снаряда просто відірвало ногу.
Чи сумую за Донецьком? Ні.
Мій батько був шахтарем. Мати спочатку працювала на заводі гумово-технічних виробів, а потім на хлібозаводі №5 біля донецького ЦУМу. Хоча всі мої рідні вважають себе мусульманами, але тоді були радянськими людьми. Їхня релігійність була номінальна: так, ми – мусульмани, але нічого не знаємо, нічого не практикуємо. Мене це не задовольняло.
Я закінчив технікум, хоча і не дуже хотів. Потім поїхав навчатися в Московський ісламський вищий духовний коледж, який потім перейменували на університет.
Моє дитинство припало переважно на роки Перебудови. Це були важкі часи. Я жив у Куйбишевському районі Донецька, на Смолянці. Пам’ятаю тотальний дефіцит, коли мати брала нас, дітей, зранку, щоб стоять у чергах. Більшість моїх згадок з дитинства – це дуже мало їжі, особливо якісної та смачної. І це дуже великі черги.
Я тренувався у секції вільної боротьби в місцевому ДК імені Куйбишева. На старий стадіон “Шахтар” у дитинстві ми ходили пішки через шахту імені Горького. Якщо були гроші, купували квитки та заходили на перший тайм. Якщо грошей не було, першу половину гри дивилися з терикону, а вже на другу можна було зайти вільно.
Я виїхав з Донецька вісім років тому. Чи сумую за ним? Ні.
Тоді, у вересні 2014-го, я міг опинитися “на підвалі”, але мене попередив покійний Олександр Хомченко (пастор протестантської церкви “Слово життя” – УП). Він був учасником Революції гідності та молитовного марафону. Його катували, а коли відпустили, Олександр прийшов у мечеть, сказав, що я у “розстрільних списках” і що мені треба ховатися…
Перемога починається в голові і серці
Наявність зброї не дає гарантій перемоги. Сильніше за зброю – дух. Якщо немає хоробрості, спокою, впевненості, високих моральних якостей, жодна зброя не допоможе.
Іракська армія, наприклад, кидала гармати перед “ігілівцями”, які наступали на пікапах, та тікала. Під час Шестиденної війни араби були дуже потужно запаковані радянською технікою, але це не допомогло їм виграти в Ізраїля. Окупанти на Харківщині в цю війну під час втечі теж кидали танки та безліч БК.
Високий моральний дух базується на різних речах. У когось мотивація патріотична, у інших – релігійна, духовна. Хтось мотивований прагненням до справедливості та покарання ворога. Хтось втратив дім, близьких або просто цивільне, спокійне життя.
У мене на цій війні багато власних мотивів. Головний полягає в тому, що мусульмани України не хочуть російської окупації. Росія не дружня, не толерантна до ісламу держава.
Мені іноді здається, що до деяких людей досі не доходить, що у нас в країні страшна війна. Мене це дивує та обурює.
В чаті мого ЖЕКу люди по сто разів на день обговорюють, коли увімкнуть світло, чому немає води. В цей час всі ці хлопці, яких ми евакуюємо, отримують страшні поранення, щоб хтось сидів у тилу та скиглив, що у нього немає електрики? Це страшенно вкурвлює.
На фронті немає тепла, води, в кращому випадку є генератор. Багнюки по коліно в окопах. В цих умовах наші героїчні військові роблять все можливе й неможливе, щоб захистити життя в Україні.
Я намагався донести: якщо кожного дня вам на голову не падають ракети, це не означає, що війни вже немає. Вас багато разів попереджали, що ворог навмисно атакує і буде атакувати енергетичну інфраструктуру.
Всі ми маємо зрозуміти: Україна переможе виключно за рахунок нашої єдності, усвідомлення, хто ми, за що боремося. Дуже важливо, щоб після війни цей дух братерства, цінності демократичних свобод, моральних принципів залишився.
Не кожний може бути воїном, але кожний має допомагати Україні
Після війни нам ще довго доведеться жити з тим, що ми подолали. У нас будуть великі моральні, етичні проблеми між тими, хто був на війні, та тими, хто пересидів у тилу або поїхав з країни, щоб повернутися потім. Головне, щоб ці протиріччя не стали приводом для внутрішніх конфліктів. Тому після перемоги нам потрібен національний діалог.
Треба розуміти, що не кожний чоловік може бути воїном. Це я точно знаю після того, як опинився на фронті. Буває навіть таке, що чоловік впевнений, що впорається, але коли попадає під обстріли, в нього починається паніка, гострий стрес. Він трясеться, плаче та нічого взагалі не може зробити.
Треба усвідомити: всі люди різні, не кожний може бути воїном. Але кожний з нас має допомагати Україні в міру своїх сил та можливостей.
В мене немає жодних сумнівів у нашій перемозі. Всім воїнам, захисникам та захисницям, волонтерам, тим, хто так чи інакше працює на Україну, хочу сказати, що перемога починається не зі зброї. Вона починається завжди в голові і серці.
Коли ти впевнений у собі та країні, коли розумієш, за що борешся, а не бідкаєшся на відсутність світла, ти вже переможець.
Фото з ФБ Саїда Ісмагілова
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
