Ще рік тому рятувальники гасили пожежі, діставали кошенят з високих дерев чи песиків з глибоких ям або крижаної води. В умовах війни мужні хлопці рятують людей, що опинилися заблокованими у підвалах, дістають з під завалів живих, інколи, нажаль, і бездиханних. Буває, що рятувальники не мають змоги навіть просушити одяг та взуття, тому, що треба знову бігти у пекло.
Висока нагорода
Про те, що у грудні 2022 року водій рятувального загону ДСНС Едуард Геращенко був нагороджений відзнакою Державної служби України з надзвичайних ситуацій “За відвагу”, я дізналася від його матусі. Вона розповіла, що її 46-річний син не вважає себе героєм, а просто вже багато років поспіль служить українському народові.
Мені пощастило поспілкуватися з Едуардом Леонідовичем саме тоді, коли він пішов у відпустку та приїхав до неньки погостити.
– Крім мене, нагороду отримав і фельдшер нашої рятувальної бригади Вадим Масний, – почав розмову рятувальвик. – Це дуже приємно, що наша праця високо оцінена, але найголовніше, коли ми даруємо постраждалим шанс на життя. Ото і є найвища нагорода.
Я вже 25 років ношу погони. Починав зі служби у підрозділі Міністерства внутрішніх справ. Потім перейшов до рятувальної служби. Увесь час знаходився у Бахмуті. Якщо раніше бригада виїжджала тільки на аварії, щоб діставати постраждалих з побитих автівок, то під час війни наша місія змінилась: ми рятуємо всіх, хто попав під обстріли, хто опинився заблокованим у зруйнованому будинку чи знаходиться під обламками будівлі. З початком бойових дій взяли на себе ще й функції «Швидкої допомоги». Наш екіпаж у складі фельдшера, рятувальника і мене, водія, поспішає туди, де чекають допомоги, навіть під обстрілами.
– Едуарде, чи був у вас вибір: залишатися у пекельному Бахмуті або виїхати і продовжити службу у іншому місті?
– Усі, хто залишився у нашому загоні у Бахмуті, зробили свій вибір. До того ж, наше керівництво теж прийняло рішення залишатися там, де гаряче. Разом ми працюємо, готуємо їжу, відпочиваємо, якщо є коли. Ви ж розумієте, що зараз наше місто – справжня фортеця для ворога.
– А як дістається до служби?
– Раніше їздив на веломашині із західної частини міста до центру. Тепер ситуація змінилася, але чергування добу через добу ніхто не відміняв. Коли до нас доходить інформація, що десь палає будинок чи когось привалило, мусимо тієї ж миті виїздити на допомогу. Нажаль, у деякі райони Бахмута ми вже не можемо приїхати…
На виклик – під кулями та обстрілами
– Мені відомо, що зв’язку у місті практично немає. Як вас сповіщають, де коїться лихо?
– Буває, люди самі приходять до нас. А частіш за все, виходять на дорогу, чекають яку-небудь автівку, розповідають, що трапилося, щоб інформацію передали рятувальникам. І тоді наша бригада виїжджає на виклик. Під кулями, під вибухами добираємося до місця трагедії.
– Вам страшно?
– А як же. Я водій, і на мені велика відповідальність і за хлопців, що поруч, і за тих, кого ми рятуємо. Бувало, вивозили цивільних поранених з відірваними руками і ногами, дуже складними травмами. Фельдшер мені дає команди їхати швидко чи повільно… А поруч із нашою автівкою лягають снаряди. Приходиться ризикувати кожної хвилини.
Пам’ятаю, ми везли дівчину з Соледару. Вона була вагітна. Нам треба було швидко дістатися лікарні у Костянтинівці. І тут ми потрапили під обстріл. Можете уявити, що робилося у мене на душі. Дякувати Богу, все обійшлося. Майбутня матуся вчасно була доставлена до лікарні.
До хвилювань звикнути неможна. До вибухів теж. Я гадаю, що після війни усім, хто залишався у Бахмуті, потрібна буде реабілітація.
Мені завжди страшно не встигнути туди, де нас чекають. А ще страшно опинитися на місці постраждалих. Десь пару місяців потому одна жіночка у районі п’ятої школи вийшла у двір погодувати котиків. Бідолазі снарядом відірвало голову. Таке навіть уявити страшно.
Нас вчили бути вольовими та сильними, ми ходили на розтин тіла, практикувалися надавати долікарняну поміч, але все, що коїться на війні, сприймати дуже тяжко.
Якщо прийняв рішення, то остаточно
– Чи не було у вас моментів слабкості, коли хотілося все залишити і виїхати з міста?
– Я чоловік. Якщо прийняв рішення, то буду виконувати свою місію до кінця. Матуся хвилюється дуже, постійно плаче, жінка теж не знаходить собі місця. Але я повинен йти до кінця. Мій родинний будинок зруйновано. Бахмут майже весь у руїнах. Як можна все це забути?
Я ще до війни працював у поліції. Був конвоіром. Доставляв до суду тих, хто за гратами чекав вироку.
– То було у 90-х?
– Так. Було діло, привозили банду з 20 осіб. Вони тоді дуже багато лиха у місті накоїли. А ще до мене був прикутий наручниками ґвалтівник. Пам’ятаєте, трагедію, яка трапилася у Бахмуті? Тоді зникла дівчинка, потім ще одна. Їх довго розшукували. А потім з’ясувалося, що їх зґвалтував і вбив той виродок. Я разом з ним був на слідчому експерименті. Він поруч стояв і розповідав, як убивав, куди тіло ховав. Злодій утопив тих дівчаток… Малий такий, худий, а скільки горя людям приніс. У моєму житті були різні ситуації. Таку службу я обрав.
Не ризикуйте своїм життям!
– А де ви були, коли почалася війна?
– 23 лютого 2022 року я чергував у Майорську. Коли вночі почався масштабний потужній обстріл зі сторони Горлівки, ми ще не знали, що почалася війна. А вже 24-го все з’ясувалося. Скільки ще будуть страждати люди, тільки Богу відомо, але Перемога буде за Україною. Це наша земля, наша ненька.
– Едуарде, прийміть наші привітання з почесною нагородою. Зичимо вам міцного здоров’ я, безпечних доріг, миру та щастя в особистому житті.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
