Наш рідний Бахмут, на жаль, розтрощений війною. Окупанти прийшли сюди, мов чорні хмари, знищили все на своєму шляху. Місто перетворилося на блискавку, що вдарила в душу кожного бахмутянина. Ми всі змушені покинути нашу землю. Але життя після евакуації триває. І я переконуюсь у цьому, дивлячись на бахмутянок, які змогли зібратися силами, піднятися на ноги та перемогти, незалежно від долі. Вони втратили все: домівки, мрії, навіть рідних. Але їхні історії життя – це справжнє джерело натхнення. Там, де інші бачать тільки біду та страждання, вони побачили можливість та надію.
Родину Єлисея Зеленського з Бахмута знає весь світ. Він бореться зі страшною хворобою СМА (Спінальна м’язова атрофія – рідкісне генетичне захворювання). Ми розповідали читачам про те, що маленький бахмутянин отримав найдорожчий укол у світі, який коштував більше мільйона доларів і дав змогу хлопчику почати нове життя.
Його батьки роблять все можливе, щоб синочок став таким, як і всі малюки. Родина поліціантів Карини та Олександра з початком війни негайно переселилася до Польщі. Саме там їх єдина дитина може отримувати належне лікування. Як змінилося їх життя в евакуації та де бере сили молода геройка-матуся, про це наша з нею бесіда.
– Єлисею вже 3 роки 9 місяців, – розповідає Карина. – Ми втратили житло у Бахмуті, про нього залишилися тільки спогади. З початком війни оселилися у Варшаві. Чоловік змінив форму поліціанта на спецодяг будівельника, щоб оплачувати податки та отримати страховий поліс для нашого синочка. Кожного разу я розповідаю про нові досягнення Єлисея, бо для нас кожен новий рух – перемога. Його ніжки стали сильнішими, він впевненіше тримає голову, на жаль, самостійно він ще не ковтає їжу, годуємо через зонд, але навчився випльовувати слину, кашляти. Одночасно з цим з’явився сколіоз та інші супутні захворювання. Дитина потребує постійного догляду, довічної реабілітації, фінансових вкладень.
Нам дуже хочеться потрапити на реабілітацію до Словаччини. Коли допомагали різні благодійні фонди, ми возили туди Єлисея, отримували гарні результати. Але на цей час не можемо оплатити 500 Євро за двотижневий курс. Тому проходимо реабілітацію у Варшаві через свої можливості та доходи. З нами займаються спеціалісти від одного до трьох разів на тиждень. Одне заняття коштує 200 злотих.
Щоб подолати хворобу, треба не тільки сила, віра, надія, треба ще й гроші. Дитина підключається до апаратів, котрі підтримують його життєдіяльність. А витратні матеріали теж коштовні. Для реабілітації потрібні тейпи, електроди тощо. Тому працювати будемо довго та наполегливо. Розумію, що моя дитина особлива, потребує постійної уваги, залишити надовго я його не можу. Перебуваючи за кордоном, я спочатку спробувала себе у ролі блогерки. Коли синочок відпочивав, заходила в соціальні мережі, розповідала, показувала, рекламувала. Я й досі відкрита для всіх мам, хто стикнувся з таким лихом як СМА. Вивчаю польську мову. Нещодавно вирішила опанувати нову для себе професію косметолога. Пройшла спеціальні курси з нарощення вій, отримала диплом. Наводжу красу дівчатам та жінкам. Планую займатися цим професійно. Вважаю, що очі – дзеркало душі.
Життя після евакуації триває, обіцяючи нові випробування, перемоги та надії. Історія Карини Зеленської – то втіленням мужності, сили духу та безмежної любові матері.
Бахмутянка Наталя Зубар понад двадцять років пересувається на інвалідному візку. Але це не зламало її, навпаки, наша землячка веде активне життя, займається спортом, піклується про осіб з інвалідністю. Вона членкиня Громадської ради Бахмута, представниця ГО «Бахмутське міське об’єднання інвалідів «Надія»», волонтерка, неодноразова чемпіонка України з настільного тенісу.
– Війна застала мене у Карпатах, – розповідає землячка. – Я вперше попала на спортивні збори з настільного тенісу. Були великі плани, але… Організатори сказали повертатися додому. Ми з чоловіком спочатку думали їхати до сина в Київ, але, коли наш потяг туди прибув і ми побачили літаки, виходити не зважилися. Попереду нас чекав обстріляний Харків, розгублені люди, паніка. Доїхали до Костянтинівки, де нас зустрів бахмутський таксист. Поки їхали додому, бачили колону машин, які рухалися у зворотному напрямку, покидаючи місто.
В Бахмуті було відносно спокійно, але новина про те, що мій старенький свекор захворів на ковід, додала проблем. Бог дав, ми його вилікували. Мали надію, що клята війна обійде стороною наше місто. В перервах між обстрілами я ходила на тренування, видавала гуманітарну допомогу для членів громадської організації осіб з інвалідністю. До мене приходили ті, хто бажав отримати допомогу у центрі міста. До того ж моя квартира мала окремий вхід та пандус, що дуже зручно. Так жили до квітня 2022 року, поки під час видачі гуманітарки поруч з будинком не розірвався снаряд. Вибуховою хвилею нас внесло з вулиці до кімнати. То був справжній жах.
Після того випадку ми з родиною вирішили евакуюватися до сина. Було тяжко відважитися, але… Нас було семеро, ще й два коти. Орендували за великі гроші автомобіль, за добу зібрали речі на три тижні, гадали на той час, що їдемо пересидіти недовго й повернутися. Поїздка видалася складною: обстріли, аварії, ніч у темному лісі… Я ледве висиділа. Але й ці перешкоди подолали. На жаль, додому у запланований час не повернулися…
– Про що жалкуєте?
– Жалкую про світлини з сімейного альбому, про деякі документи, які забула забрати. Квартира наша згоріла десь на початку березня 2023 року. Так розповіли сусіди. До того сусідній під’їзд обвалився після влучання снаряда… Бахмутяни втратили все, що мали.
– Як вам живеться у серці України, наскільки Київ доступний для вас?
– Місто гарне, красиве, люди в ньому гостинні. Але прижитися мені важко. По-перше, горбиста місцевість не дає нормально пересуватися на інвалідному візку, а по-друге, з пандусами не все гаразд. Не вистачає Києву інклюзивності. Мені є з чим порівнювати.
Деякий час ми шукали таку квартиру, щоб я могла в неї увійти. Знайшли. Але самостійно мандрувати я не можу. Громадський транспорт у столиці низькопідлоговий, це чудово. Але він не зупиняється близько до тротуару, не відкриває спеціальний пандус. Тому я не ризикую.
– Знаю, що в Бахмуті ви завжди піклувалися про осіб з інвалідністю, відстоювали їх права.
– Так. Я вже написала листа Кличку, подзвонила у відповідні організації. Отримала навіть відповідь. З водіями громадського транспорту буде проведена бесіда на цю тему, а правоохоронцям рекомендовано звільняти місця на зупинках, слідкувати, щоб не паркували автомобілі.
– Наталя, яке воно, ваше життя, в евакуації?
– Коли ми втратили житло, зрозуміли, що треба існувати тут та зараз. Війна закінчиться, ми повернемося та будемо працювати. А поки, коли мій чоловік вихідний, гуляємо по Києву. Обійшли вже багато цікавих місць. Знайшли спортивний клуб з пандусом, що дуже проблематично, тепер маю змогу тренуватися. Навчила чоловіка грати у настільний теніс, бо не було партнера. Вдома ми змагалися та тренувалися з Артуром Радковським.
Взяла участь у благодійному турнірі по настільному тенісу для осіб з інвалідністю опорно-рухового апарату, який відбувся у Києві наприкінці травня 2023 року. Приїжджав й Артур. Бахмут отримав «золото» та «срібло».
А ще, коли мені син подарував комп’ютер, я засвоїла онлайн – репетиторство. Вчу дітей українській мові, займаюся їх підготовкою до іспитів. Вірю та надіюся на Перемогу.
Час зробить свою роботу, наш Бахмут знову перетвориться на найкраще місто на Землі. Впевнена, що одного дня ми повернемось додому, створивши нові сторінки історії нашого міста. Доки є такі жінки, як наші бахмутянки, життя після евакуації продовжуватиметься.
Тетяна ПОСТОЄВА.
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації, що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Дуже-дуже поважаю Наталочку та всю сім’ю! Це родина, де один за всіх та всі за одного!
Сил, терпіння нам усім! Сім’єю Наталії і Максима пишаюся- ось які ми, українці, сильні духом, дружні, талановиті! Виростили такого сина, справжнього патріота та опору для батьків!