Цю зворушливу історію про бахмутську собаку мені розповіла киянка Карина Кононова.
– Я завжди опікуюся тваринами, – почала Карина. – У мене вдома й раніше жили песики, але шарпея не було. Одного разу я зустріла на прогулянці знайомого. Він займався розведенням собак, але після влучання снаряда в його домівку, був вимушений переїхати до друга у Київ. З його вихованців залишилися живими лише декілька тварин. Разом з ними він й евакуювався у столицю. Чоловік розповів мені, що хазяйка шарпея Рокі – мешканка Ірпеня, на жаль, перебуває в реанімації в лікарні. Він тимчасово доглядає за її хвостатим другом. Не приведи, Боже, жіночка не одужає, тоді собака залишиться без даху над головою. Я з зацікавленням дивилася на нову для мене породу собаки та дивувалася його характеру.
–Коли наступного разу я зустріла знайомого, він сповістив, що жіночка померла, Рокі тепер безхатько. Моє серце стислося, я запропонувала свої послуги. Таким чином, хлопчик став жити разом з моєю родиною. Чесно кажучи, таких розумних, кмітливих та гарних песиків я ще не бачила. Я була дуже вдячна долі, що він у нас з’явився.
Десь через два місяці знайомі відправили мені на мобільний телефон скрін оголошення. В ньому було написано, що собака з Бахмута шукає прихисток. Військові врятували її життя та хочуть знайти для неї хазяїна. Коли на світлині я побачила руденького шарпея, умилася сльозами. То була любов з першого погляду. Я сказала собі, що собака моя, її не покину.
Зателефонувала за номером, вказаним в оголошенні. Мене з’єднали з військовим. Так ми почали спілкуватися з Ігорем, який годував Бахмутку, так назвали дівчинку, рятував від куль в окопах та дуже хотів передати її на виховання на більш мирну територію.
-Багатодітний батько, який залишився після смерті дружини один, на війні з 2014 року. Одного разу, коли вони знаходилися у самому Бахмуті, по бійцях ВСУ почався обстріл. Ворог наносив авіа удари, працювала артилерія. Ігор разом з побратимами забіг у приватний будинок, відкрив підвал, а там… На мотузці була припнута собака. Поруч стояла собача миска з кормом та тазик з водою. Судячи з того, що тварина поруч справляла природні потреби, можна було сказати, що сидів шарпей у заточенні вже давно. Ігор швидко знайшов з покинутою дівчинкою спільну мову. Після обстрілів забрав її з собою в окопи на «нуль». Бахмутка стала для нього бойовою подругою. Але турботливий чоловік не переставав шукати для неї хазяїна.
Пам’ятаю, як він подзвонив нам по відео, була страшна злива, він ховався в окопі, на руках тримав собаку та розповідав, що в них все гаразд. Його очі горіли, коли він говорив, що з’їла Бахмутка, як почуває себе, який в неї настрій. У нас були плани, що під час ротації Ігор передасть собаку мені. Але сталося несподіване…
Дзвонить він мені та тремтячим голосом говорить про те, що собака вагітна та буде ось-ось народжувати. Ми були шоковані. Я передала цю новину своєму чоловікові, він прийняв рішення терміново їхати за собакою. У нас є власне авто, ми зібралися та направилися до Кривого Рогу. Так сказав Ігор. Він мав довести собаку до міста. Але знову трапилося надзвичайне. Військових відвели від Бахмута, але недалеко. Вони залишилися у селі Бахмутського району. Iгор не зміг попасти на зустріч.
– Поміркували ми з чоловіком та поїхали далі… на Донеччину. Треба було рятувати майбутню матусю. На календарі грудень 2022 року. У напрямку Бахмутського району не відважувалися їхати навіть волонтери. Командир Ігоря теж сумнівався в тому, що хтось із Києва буде ризикувати життям, щоб забрати собаку з Бахмута. Вони навіть посперечалися…
У нас зворотного шляху не було. Вирішили – треба робити.
Що ми побачили по дорозі, то справжній жах. Села Бахмутського району знищені, каменя на камені не залишилося, згоріло все… Тільки ми їхали в тому напрямку. Коли подзвонили Ігорю та сказали де ми, він з першого разу не повірив. А як на нас дивилися військові та командир… То незабутнє. Дякувати Богу, ми змогли вивезти Бахмутку з пекла війни. Ігоря теж забрали з собою, бо його відпустили додому. Поки їхли, з’ясувалося, що він мешкає недалеко від нас.
Добралися вчасно, бо через кілька днів, 26 грудня, наша собачка почала народжувати. То вже окрема історія, дуже боляча. Вона приклала багато зусиль, щоб дати життя трьом цуценяткам. Першого та останнього народила швидко, а с другим, котрий багато важив, ледве не померла. Ми зверталися за допомогою до ветеринарів, лікували її.
Одного цуценя віддали військовим, другий теж попав у добрі руки, а найпершу дівчинку, дуже образили. Коли її від нас забирали, ми мали надію, що все буде гаразд, її стерилізують. Але все сталося інакше. Коли вона у віці 7 місяців завагітніла, то від неї вирішили позбавитися. Подзвонили мені та сказали, що треба її забрати, якщо не погоджуся, то вони її виженуть на вулицю. Звичайно, ми забрали собаку, зробили операцію та шукаємо для неї порядних хазяїв. Ще нам треба пристроїти собак, врятованих з Херсона.
-Про все це дуже хотіла розповісти Ігорю. Але він не виходив на зв’язок. Коли нарешті я його почула, то військовий розповів мені, що насправді Бахмутка врятувала йому життя. Коли він повернувся, то дізнався, що його побратими загинули під час бою… Така доля. Він довго не міг оговтатися від цієї звістки, тому й не дзвонив… Бог зберіг Ігоря за його чуйне серце. Дуже боляче за наших героїв, що віддали життя заради Перемоги.
Не знаю, що сталося з бахмутянами, які виховували Бахмутку, а потім залишили її у підвалі. Можливо, їх більше немає. Знаю точно, що тепер я несу відповідальність за життя собаки.
А це інша історія. Її я почув від землячки з Бахмута, пенсіонерки Олени Сергіївни. Вона не стримувала сліз та ділилася своїми спогадами:
– В травні 2016 року моя донька вигулювала свого песика, французького бульдога. В місцевому парку він помітив невелику молоду собаку. Песики швидко привіталися та потім залюбки зустрічалися кожного дня. Одного разу руденька собачка не вийшла зі свого укриття. Не було її днів п’ять. Ми почали хвилюватися та з’ясовували причину її раптового зникнення. Пошуки тваринки, що стала вже такою бажаною знайомою, не зупинялися. Вона ж не пила й не їла…
І ось радість – її хвостик замайорів біля старої ялинки в парку. Цуценятко було втомлене, голодне та…поранене. Ми подзвонили до дівчат- зооволонтерок та негайно привезли руденьку до стерилізаційного майданчика. Вони надали пораненій першу допомогу та назвали її Євочкою. Ветеринар провів повну стерилізацію. Єва мужньо справлялася з біллю, віддано дивилася в очі рятівницям. Але для собаки треба було знайти хазяїна, залишатися на вулиці було небезпечно. Тоді й наважилися ми взяли Євочку під опіку.
-Єва швидко адаптувалася до життя в кімнаті на третьому поверсі. Засвоїла нові правила життя та прийняти статус кімнатного песика. Вона погодилася з тим, що треба мити лапки, чесати вовну та стригти кігті.
Багато чого вона спробувала своїми молоденькими зубами: гризла стільці, жувала ковдру, смакувала кімнатними черевиками… Але домашня улюбленка з віком виправилася, вже більше не робить шкоду, упродовж семи років виконує посильні завдання, здається, що розуміє розмову членів сім’ї. Вона знає, коли та хто повинен прийти, чекає гостей. Єва хвилюється, коли чує плач дітей та сама починає жалібно скиглити.
-Коли в Бахмуті почалися воєнні дії, наша Євочка першою відчула небезпеку та побігла до дверей. Разом з нами вона ночувала в підвалі. На вулиці майже не була, бо від страху тряслася мов ясеневий лист. Лежачі поруч на підлозі, рятуючись від обстрілів, вона зігрівала мені душу.
Одного разу артобстріл застав нас з нею на вулиці. Я впала біля будівлі міської ради. Мої спину та ногу пошкодило уламками покрівлі будинку та каменями. Від болю я знепритомніла. Єва вирвалася та побігла до під’їзду нашого будинку, щоб сповістити про нещасний випадок. Чоловік побачив хвилювання собаки, котра поведінкою демонструвала, що я в небезпеці. Так мене вдалося врятувати.
Після того випадку ми вирішили не ризикувати життям, швидко евакуюватися. Рюкзак, валізи, собака та два вуличних котики – все, що забрали з собою. Багатогодинний шлях наші улюбленці подолали кожен по-своєму: спали, нявкали, стогнали. Але доїхали до Київщини.
Знайти житло з тваринками було непросто та дорого. Ніхто не хотів здавати в оренду свою квартиру переселенцям з собаками та кішками. Досі не розумію, як можна покинути тварину, котра залежна від тебе, рідна та необхідна…
-Дякувати Богу, житло ми знайшли. Вже більше пів року живемо на новому місці. Коли лунає тривога, Єва перша чує загрозу та починає бігати по хаті. Коти відразу ховаються під ліжко. А ми з чоловіком молимося, щоб скоріше наступила Перемога. Коли у нас питають, що найголовніше ви врятували з рідного Бахмута, ми відповідаємо, що вусатих та хвостатих.
Ці історії відданості – доказ відповідального компаньйонства людини й тварини, які розчулюють. Людяність завжди на часі, і українці це довели.
Віктор ЗБРАТИМ.
