Бахмут нині асоціюється з незламністю та героїчною обороною. Але історія його синів має й інші сторінки, наповнені не меншим подвигом, хоча й іншого, невидимого ворога. Одним із таких героїв є Сергій Миколайович Дяченко, бахмутянин, водій, а згодом — ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції 1-ї категорії.
Він жив звичайним життям, крутив кермо міського автобуса у рідному Бахмуті ( тоді ще Артемівську), аж доки серпневого дня 1987 року повістка з військкомату не змінила його маршрут, спрямувавши до пекла, оповитого невидимою радіацією. Ми зателефонували пану Сергію, щоб почути його історію про борг, страх, товариство і незламну пам’ять, що досі живе у його очах.
Від Бахмута до Київщини
— Сергію Миколайовичу, дякую, що погодилися на цю розмову. Ваш шлях до Чорнобиля розпочався у Бахмуті. Як ви пригадуєте той день?
— Ви знаєте, тоді ж ніхто не питав, хочеш ти чи ні. Прийшла повістка, значить, треба. Я працював водієм автобуса. Нормальне, мирне життя… А тут — викликають. З’явився з речами 7 серпня 1987 року. У військкоматі вже зібралася ціла група наших хлопців. Я пам’ятаю, що хоч ми й знали, куди нас везуть — про Чорнобиль вже говорили по всій країні — до кінця ніхто не усвідомлював, що на нас там чекає. Це було відчуття неминучого обов’язку. Просто борг.
— І як все відбувалося?
— Спочатку нас посадили на звичайний потяг — довезли до Донецька. А вже звідти була пересадка, і ми поїхали далі, на Київщину. Прибули до Білої Церкви. Ось там вже почалася справжня історія. Нас переодягли в офіційну військову форму, пройшло розподілення по командах.
— Ви пам’ятаєте мить, коли зрозуміли: «Ось воно, ми в «зоні»»?
— Нас направили в село Оране. Це зовсім недалеко від Прип’яті, вже близько до епіцентру, до самої станції. Там розташовувалася військова частина. Я пам’ятаю, як ми приїхали в Оране… Сонце світить, але тиша… Така моторошна, неприродна тиша. Села були покинуті, природа ніби застигла. Ми жили в польових умовах, у наметах, але робота була, як то кажуть, «під графік». Ти відчуваєш себе маленькою шестернею у величезній машині, яка намагається зупинити невидиму біду.
— Яку саме роботу ви виконували у зоні відчуження?
— Моя основна робота була водійська. Наша частина базувалася у селі Оране, але ми мали філію прямо у Прип’яті, на території хлібзаводу. Там були обладнані пральні. Моє завдання було логістичним, але важливим: я мав відвезти хлопців на зміну в зону, а потім, що найголовніше, забрати у мішках їхній заражений одяг та відвезти до пральні.
Радіаційний кур’єр
— Тобто ви постійно курсували між відносно «чистим» селом і радіоактивною Прип’яттю?
— Саме так. По шість годин у чотири зміни. Це була безперервна робота. Я привозив особовий склад, доставляв їх на об’єкти, а потім забирав їхню білизну та одяг — усе це вже було «фоняще» — і віз на прання. Можна сказати, я був радіаційним кур’єром. Я так пропрацював понад два місяці, щоденно.
— Як пройшла ваша адаптація?
— Нас захищали… ну, як захищали. Наша «броня» була чисто символічною. На роботі я був у марлевій пов’язці. Ви уявляєте, марлева пов’язка проти невидимих радіонуклідів? Це був самообман. Але потім, після кількох тижнів постійного перебування в зоні, почало відчуватися. З’явився постійний ком у горлі, першіння. Це було перше, фізичне нагадування, що радіація працює, що вона вже всередині. Ти дихаєш цим.
Повернувся додому я 8 жовтня 1987 року. Ці два місяці здалися вічністю, але водночас пролетіли миттєво. Було неймовірне полегшення, але водночас — дивна спустошеність. Ти виконав свій борг, але заплатив за нього своїм здоров’ям. Відтоді маю третю групу інвалідності.
Тиша, яка кричить
— Сергію Миколайовичу, які моменти найбільше врізалися у вашу пам’ять у Прип’яті?
— У Прип’яті вражала саме тиша. Не природна тиша, а тиша, яка кричить. Ти заїжджаєш у місто, а там — ні душі. Це було місто, яке зупинилося на середині життя. Це моторошно. Ми бачили, як намагалися дезактивувати техніку, знімали шар ґрунту, валили рудий ліс, але це все здавалося боротьбою з привидом.
— Вас якось відзначили за цю роботу?
— Світових медалей чи орденів ми тоді не отримали. Нам дали подяку. Подяку від військової частини на моє підприємство. Папірець про те, що водій Сергій Дяченко чесно виконував свій обов’язок.
— Чи змогли ви відразу повернутися до мирного життя?
— Звичайно, у військкоматі все оформили, я повернувся до свого автобуса. Спочатку працював на місцевих маршрутах: 6-й, 12-й, 2-й, 14-й. Возив бахмутян. Потім перейшов на приміські маршрути. Так було до 1995 року. Коли почалася економічна криза, на автотранспорті стало складно. Я мусив шукати іншу роботу. Перейшов на трубний завод, потім на завод кольорових металів. Ліквідатори не жили в «золотих» умовах. Працював, доки міг.
Друга війна: Евакуація з Бахмута
— Де застало вас повномасштабне вторгнення росії?
— Я жив у будинку по вулиці Чайковського, якраз навпроти магазину «50». Мама у районі міського ставка, по вулиці Левченка. Спочатку, коли почалися сильні обстріли, ми намагалися триматися. Але потім прилетіло. У мій дім влучив снаряд і розбив усе. Усе, що було надбано, усе, що було рідне, в одну мить зникло. Після цього я перебрався до мами, до будинку батьків. Ми ховалися у підвалі, це стало нашим єдиним притулком. У тих обставинах ти вже не думаєш про радіацію, ти думаєш про уламки, про те, чи доживеш до ранку.
— Коли ви зрозуміли, що залишатися більше не можна?
— Це сталося після чергового страшного обстрілу. Був зруйнований сусідський будинок. Я швидко зібрав маму та наших сусідів. Вони були голі та босі після обстрілу, шоковані. Посадив усіх у машину і ми поїхали. Як і більшість бахмутян, ми попрямували до Дніпра. Але там просили за житло 11 тисяч гривень. Це занадто дорого, коли ти практично без грошей. Тож ми поїхали далі. Зараз ми орендуємо житло у Жовтих Водах.
Найважче зараз — це мама. Їй понад 90 років. Вона завжди була мобільна. Навіть тут вийшла на город посапати. Голова закрутилася — вона впала і зламала стегно. Тепер вона лежача. Я її годую, доглядаю. Мама — моя відповідальність.
— Чи підтримуєте ви зв’язок з побратимами-ліквідаторами?
— Так, ми спілкувалися. Але знаєте… війна зробила те, що не зробила радіація. Війна розкидала всіх по світу. Зараз, на жаль, немає зв’язку, немає контактів. Ми тепер наодинці зі своєю пам’яттю.
— Наостанок: як ви ставитеся до блогерів, які збирають гриби у Чорнобильському лісі, а потім розповідають про це на своїх сторінках в інтернеті?
— Це безглуздя. Повна відсутність розуміння того, що таке радіація і що таке насправді зона. Вони думають, що це атракціон, який можна зняти на телефон. Вони не бачили, як змінюються показники дозиметра після одного дня роботи. Вони не розуміють, що радіація у грибах накопичується і б’є вже через роки.
Історія Сергія Дяченка — страшне свідчення ціни, яку українці платять за існування. Ліквідатор 1-ї категорії, який втратив здоров’я, зупиняв ядерну катастрофу, був змушений тікати від російської агресії.
Але навіть у вимушеній евакуації, у віці за 60, він продовжує свій найважливіший обов’язок — цілодобову турботу про 90-річну матір. Життя Сергія Миколайовича — постійна боротьба, гідна глибокої шани.
Записала Олександра МИРНА.
Фото з відкритих джерел
