Три історії про те, що життя не зупиняється навіть тоді, коли зупиняється годинник у твоїй зруйнованій квартирі
Кажуть, що дім — це там, де твоє серце. Але що робити, коли твоє серце залишилося в затишних двориках Бахмута, а ключі від квартири стали просто шматками металу, який більше нічого не відкриває?
Життя тисяч наших земляків війна розділила на мирне «до» та болюче «після». На жаль, у той момент, коли над містом здійнявся дим, час для багатьох із нас зупинився. У довгих чергах за гуманітаркою, у тихих сльозах на орендованих кухнях, у нескінченному перегляді стрічок новин.
Але ця стаття — про інше, вона про неймовірну силу жити всупереч усьому.
Як знайти в собі цей внутрішній двигун, коли навколо темрява? Чому одні опускають руки, а інші будують фундамент на попелищі? Разом із героями нашої публікації ми спробуємо зрозуміти, як виглядає справжня українська незламність.
Бахмутська енергія в серці Києва
Журналістська вдача — штука примхлива, але іноді вона дарує зустрічі, які міняють твій власний погляд на світ. Так сталося і в мене.
Довго стежила в соцмережах за яскравою, енергійною бізнесвумен, яка «пакує» бренди під ключ, веде за собою тисячі підписників і виглядає так, ніби щойно зійшла з обкладинки модного журналу.
Олена Хизуненко — відверта, відкрита, «своя». Вона створила себе сама, сьогодні її запрошують як топ-коуча навіть за кордон, щоб вона реанімувала бізнеси та ставила їх на ноги. І яка ж була моя гордість, коли я дізналася, що ця зірка — наша, бахмутська!
Від «ЛіЛі» до «Pravda Label»
Шлях Олени у світ моди почався не з подіумів, а з центрального ринку Бахмута. У 19 років, маючи маленького сина на руках, вона вже знала: жінка має право бути красивою навіть тоді, коли приміряє сукню, стоячи в мороз на картонці. Потім був універмаг «Астрон», де вона відкрила сім точок, привчаючи місто до європейського стилю. Багато хто з нас пам’ятає її магазин «ЛіЛі», який став символом жіночого щастя.
Вона завжди була на крок попереду. Ось і зараз «дівчина із Забахмутки» відкрила магазин одягу в серці столиці.
Війна змусила Олену перероджуватися двічі. У 2016-му — переїзд до Києва, а у 2022-му — евакуація до Франції. Вона, успішна бізнесвумен, стала переселенкою, яка втратила все. Але Париж не став для неї домом. Через пів року повернулася до Києва, щоб відродити свій бренд «Pravda Label». Бо її правда — тут, в Україні.
Тил для своїх
Олена стала й надійним тилом для своїх. Закупала речі для нужденних за оптовими цінами, безкоштовно одягала бахмутянок, які виїхали з пекла з однією сумкою, збирала донати. А в одному з найбільших ТЦ столиці відкрила «Маркет Незламних», об’єднавши українських виробників, які, як і вона, відмовилися здаватися.
Сьогодні Олена працює як бізнес-коуч та консалтер: створює бренди під ключ, проводить майстер-класи та вчить інших, як будувати персональний бренд у соцмережах.
— Якщо вас немає в соцмережах — вас немає ніде, — впевнена жінка.
Але за цією залізною витримкою ховається глибокий біль. Родинне гніздо в Бахмуті знищене… Олена відтепер ще й активний голос громади. Її запрошують як спікера на центральні телевізійні канали, вона активно долучилася до збору підписів під петицією до Президента про надання Бахмуту звання міста-Героя, закликаючи людей не стояти осторонь.
— Приймайте нове життя. Зберігайте пам’ять, але живіть тут і зараз, — надихає нас усіх Олена.
Коли зцілення стає новою молитвою
Війна — це великий «переселенець». Вона виштовхує людей із зони комфорту, змушуючи змінювати фах, звички та навіть життєву філософію. Доля Костянтина Лісняка — приклад того, як професійний шлях може зробити крутий віраж, не втративши при цьому головного сенсу — служіння людям.
До війни він був протоієреєм та настоятелем Соледарського Свято-Преображенського храму. Сьогодні ж у Дніпрі його знають як майстерного масажиста та реабілітолога. Рясу замінила медична форма, а церковне приміщення — сучасний кабінет, де він щодня бореться з людським болем.
Сьогодні Костянтин Лісняк — спеціаліст із лікування хвороб спини в одній із клінік Дніпра. Насправді медична форма завжди була його рідною, адже профільну освіту він здобув ще до навчання в семінарії. У мирний час ці знання допомагали консультувати парафіян, а тепер вони стали основою його нового життя.
Зараз замість кадила в його руках — досвід реабілітолога. Костянтин професійно працює з грижами, протрузіями тощо — проблемами, які війна лише загострила в багатьох із нас.
Він більше не стоїть біля вівтаря, але продовжує виконувати свою місію. Сьогодні Костянтин допомагає людям позбутися фізичних страждань, і цей шлях виявився не менш духовним. Кожного разу, заступаючи на зміну, він починає свою нову молитву — молитву ділом, повертаючи людям здоров’я та надію на те, що життя, попри все, триває.
Якби не евакуація, мрія залишилася б пилом на заводських полицях
В котрий раз переконуюсь, що доля — це невидимий режисер, який пише наші сценарії. Для Ігоря Зеленого, депутата Соледарської міської ради, цей сценарій виявився настільки заплутаним, що в ньому знайшлося місце і для політики, і для волонтерства під обстрілами, і для великої акторської мрії, яка роками чекала свого часу в тихому Соледарі.
З перших днів війни Ігор змінив своє депутатське крісло на підвали Соледара та розбиті дороги Донеччини. Разом із командою розвозив допомогу для малозабезпечених та пенсіонерів, тягав дерев’яні піддони в укриття та купував дроти, щоб провести світло туди, де люди ховалися від смерті. Потім був Нікополь, де він розвантажував гуманітарку, та небезпечні рейси до рідної громади з ліками для ТРО.
У листопаді 2022 року будинок його мами розстріляли з танка, в його власній оселі, де він тільки-но закінчив ремонт, вибуховою хвилею заклинило двері, а рідне місто перетворилося в одну з найгарячіших точок цієї війни. Так Ігор опинився в Києві. З одним наплічником і великою жагою до життя.
Але саме в гамірному Києві збулося те, про що молодий чоловік із маленького промислового містечка навіть не смів мріяти вголос.
— Я завжди хотів бути актором, але в Соледарі це здавалося чимось нереальним. Яка там сцена, коли ти працюєш на заводі? — згадує Ігор.
Усе змінив випадок. Подруга порадила податися на кастинги. Ігор почав розсилати анкети, ходити на проби — і закрутилося. Його фактурна зовнішність стала в нагоді. Спочатку були участь у рекламах, другорядні ролі в серіалах – охоронців, військових та поліціянтів. Ігор встиг засвітитися в фільмах «Жіночий лікар», «Таксист», «Учениця мольфара», «Код Сікора», «Код», «Песики», «Потяг у 31 січня», «АТП», «Коп з минулого», «Навіщо я вбив Бандеру», «Killhouse», «Містик», «Суперкоп», «Сестри» та інших.
Але справжній вогонь запалав, коли він потрапив на театральну сцену.
Гоголь та містика долі
Найбільшим викликом стала роль Миколи Гоголя у виставі «Вій». Саме цей досвід дав Ігорю зрозуміти: він нарешті на своєму місці. Хоча постановка була по-справжньому містичною: почалася з того, що в нього раптом зламався натільний хрестик, а автівку забрав евакуатор…
Сьогодні Ігор Зелений як може, продовжує гуртувати земляків у Києві. Він працює позмінно в ТОВ «Кнауф Гіпс Донбас», вдень може крутити кермо таксі, а ввечері та у вільний час — перевтілюватися та вживатися в інші ролі.
Якби не евакуація, ця мрія так і залишилася б пилом на заводських полицях. Як би дивно це не звучало, війна забрала в нього місто, але повернула йому самого себе. І хоча будинок закритий заклиненими дверима, двері в нове життя для нього тепер відчинені навстіж.
Чому ми стаємо сильнішими на попелищі?
Після таких історій виникає закономірне питання: звідки береться цей ресурс? Як люди, втративши все, не просто виживають, а розквітають у нових іпостасях? Наш експерт пояснює цей феномен «посттравматичного зростання».
— Те, що ми бачимо у героїв статті — здатність психіки відновлюватися після важких випробувань, — розказує практична психологиня Олександра Шевченко. — Коли звичний світ руйнується, людина опиняється в точці «нуля». Для багатьох це стає шансом скинути старі соціальні ролі й нарешті реалізувати те, що роками пригнічувалося. Екстремальні умови знімають страх перед невдачею: якщо я вижив під обстрілами, то кастинг чи новий бізнес — це вже не страшно. Головне тут — соціальна підтримка та дія. А ще не забувайте -допомагаючи іншим, ми лікуємо власну травму.
Ці три історії — лише крапля в морі незламності. Усім нам треба памʼятати, що життя не зупиняється навіть тоді, коли зупиняється годинник у твоїй покинутій квартирі. Якщо ми не змогли забрати з собою меблі, то вже точно вивезли свій талант, свою віру і свою несамовиту жагу до перемоги.
Олександра МИРНА.
Фото з власних архівів наших героїв.
