Як бахмутяни проростають у Вишневому
Колись ми вимірювали відстані кілометрами від соляної шахти чи квітучої Алеї троянд. Сьогодні наші люди розлетілися, мов насіння, і вони змушені проростати там, де їх закинула доля.
Вишневе. Нова адреса
Для бахмутської багатодітної родини Іванових новою домівкою стало Вишневе, що на Київщині. Максим, Кіра, троє їхніх дітей та батьки — це сім’я, яка на власному прикладі доводить: статус «ВПО» — не вирок, а новий, хоч і важкий, етап життя.
Кіра – педагог, і вона вже навчає дітей у місцевій школі. Максим також швидко знайшов роботу, бо характер не дозволяє сидіти склавши руки.
Дивовижно в цій родині переплітаються коріння та нові паростки. Старша донька Катерина, випускниця Бахмутського музичного фахового коледжу імені Івана Карабиця, зараз продовжує навчання в Харкові (онлайн). Середня, Настя, — справжня героїня освітнього фронту: вона паралельно вчиться в рідних бахмутських загальноосвітній та музичній школах (онлайн), а потім біжить на заняття до музичної школи вже у Вишневому. Найменший член родини вже впевнено тупає до місцевого дитячого садочка.
Вони пам’ятають свій дім, але відкривають серця для того міста, яке їх прихистило.
Бахмутяни у Вишневому не розчинилися в натовпі. Вони знайшли одне одного й гуртуються. Спочатку об’єдналися, щоб привітати ветеранів з Днем захисників і захисниць України. Разом із представниками Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради, які теж тимчасово мешкають на Київщині, родина Іванових та їхні земляки залучили місцеву владу й організували особливу зустріч — молоді Бахмута, яка сьогодні вчиться жити заново в евакуації, та ветеранів 28-го окремого стрілецького батальйону, які свого часу стояли на захисті міста-фортеці.
Тепер місцева влада вже сама запропонувала звозити бахмутських дітей до Києва в зоопарк, щоб хоч якось їх розрадити.
Історії з передової
Микола Осика, Володимир Солоденко, Ігор Легкий, Юрій Дяченко, Олександр Тимофеєв, Максим Близнюк та бойовий медик-хірург Сергій Кацарський — це люди, для яких Бахмут відтепер частина власної біографії. Вони згадували холодний та кривавий січень 2023-го, запеклі бої та бахмутян, які залишалися в місті під обстрілами. А бахмутяни розповідали про рідне місто та навіть показали фільм про нього. Талановиті сестри Катерина й Анастасія Іванови подарували присутнім пісні, написані нашою землячкою Юлією Романушою.
— Я ніколи не був у Бахмуті особисто, але сьогодні, дивлячись на кадри відео, відкрив його для себе, – поділився заступник міського голови Вишневої міської ради Олексій Поліщук. – Я побачив неймовірно красиве, квітуче, затишне європейське місто. Тепер я розумію, чому ви так сильно за ним сумуєте і чому за нього так боролися наші воїни. Я хочу, щоб ви знали, Вишнева громада — це ваш дім. Ми разом із вами чекаємо на перемогу, а поки ви тут — ми одна родина.
Спогади про перші дні
— Я поїхала сюди у 2022 році, бо тут уже оселилася моя сестра — це було єдине, що я знала про Вишневе на той момент, — підтверджує слова посадовця бахмутянка Олександра Петрівна.
Вона пам’ятає, як відразу пішла оформлювати довідку ВПО і як її вразила небайдужість місцевих.
— Я прийшла до місцевої школи. Там був пункт допомоги, і мені видали все необхідне для першого часу: постільну білизну, подушки, посуд… Але найціннішим було те, що всі ці речі принесли звичайні мешканці Вишневого. Вони віддавали своє, щоб підтримати нас, чужих людей, які в один момент втратили все.
Ці побутові дрібниці — тарілка, ковдра, щира посмішка волонтера — стали тим фундаментом, на якому почала будуватися нова сторінка життя бахмутян у цій громаді.
«Хай вашому батькові буде солодко!»
— Серпень 2022-го в моїй пам’яті назавжди залишиться розпеченим, як залізо, і гірким на смак, – ділиться наболілим наша землячка Олена. — Переїзд до Вишневого став для мене і порятунком, і викликом водночас.
Спочатку все тут здавалося чужим. Вулиці мали інші назви, будинки — інші кольори, навіть повітря пахло інакше. Найважче було звикнути до дрібниць, із яких складається затишок жінки. Треба було заново будувати свій мікросвіт: шукати «свого» перукаря, який зрозуміє з пів слова, майстра манікюру, лікаря, якому зможеш довірити тривоги…
Одного дня я пішла купити воду до невеличкого кіоску «Питна вода» поруч із будинком, де ми винайняли квартиру. Там я зустріла її — Надію.
Ми розговорилися. Слово за слово, і я зізналася, що з Бахмута. Надія просто відмовилася брати гроші за воду. Вже кілька років вона щоразу наповнює мої бутлі безплатно. Спочатку мені було ніяково, я намагалася сперечатися, але вона лише лагідно усміхалася: «Лєно, це найменше, що я можу зробити для вас».
Якось у розмові я згадала, що мій батько, який теж дуже сумує за домом, неймовірно любить мед. Наступного разу, коли я прийшла до Надії, вона простягнула мені баночку золотистого, духмяного меду. «Це з пасіки мого тата. Передайте вашому батькові, хай йому буде солодко», — сказала вона.
Відтоді цей мед став для нашої родини ліками проти туги.
«Бахмутський гарт» у кошику з квітами
Журналістам газети приємно було чути від мешканців Вишневого історії про бахмутян. Бо це історії не про «понаїхали», а про те, що нового вони привезли з собою.
— Коли я вперше побачила Ірину, — ділиться Оксана, хазяйка квіткової крамниці у Вишневому, – подумала: «Ну куди тобі, жінко? У тебе ж дім згорів, серце розбите, які там квіти?». Але взяла, бо шкода її стало.
Іра прийшла до мене в крамницю тихою тінню. У Бахмуті вона мала свій невеличкий бізнес, теж квіти. Я думала, вона буде просто допомагати: воду міняти, стебла підрізати. Але десь за тиждень Іра не витримала. Дивлюся — стоїть, перебирає мій фірмовий букет і так обережно каже: «Оксано, ви вибачте, але це вже вчорашній день. Треба екзотику додавати, грати на фактурах».
Чесно? Мене наче окропом обдало. Я в цій крамниці десять років господиня! Хотіла вже було сказати щось різке, мовляв, ми тут знаємо, що люди купують… А потім пересилила себе. Сказала: «Роби, як знаєш».
І вона зробила. Почала поєднувати польові квіти з дорогою екзотикою. Це було так сміливо. І що ви думаєте? Продажі зросли. Виявилося, людям давно хотілося чогось такого — з характером.
Іруся навчила мене не боятися нового. Іноді мені здається, що це не я її врятувала, давши роботу, а вона мене — від творчого застою.
Брейк-данс як терапія
— У кого є сини, той мене зрозуміє, — розказує молода мама Катерина з Крюківщини.—Моєму Артему — вісім років, і це не дитина, а суцільний згусток енергії. Йому весь час треба кудись бігти, стрибати, підкорювати вершини. Ми ходили на спорт, але я бачила: синові чогось не вистачає, якоїсь «іскри».
Коли почули, що в нашій громаді відкривається студія сучасного танцю, де викладатиме переселенець із Бахмута, пішли туди першими. Спочатку приглядалися: юнак пережив пекло, втратив усе, приїхав у чуже місто. Чи вистачить у нього сил на наших галасливих дітей? Але як тільки Віталій увімкнув біт і зробив перший рух — усі сумніви розвіялися. Як потім дізналася, у Бахмуті він працював з дітьми, їздив на чемпіонати, жив цим брейком. І тут, у Вишневому, на волонтерських засадах почав будувати все з нуля.
Це було круто. Мій Артем летів на заняття як на свято. Віталій став для наших дітей справжнім кумиром. Він учив їх не тільки крутитися на голові чи робити складні «фрізи», а й характеру — якщо впав, вставай і роби вихід ще раз, ще краще. Мабуть, це і є його життєве кредо, яке він привіз із собою з понівеченого Бахмута. Це дуже круто, коли людина привозить свій талант і віддає його твоїй дитині…
Звичайно, сказати, що все так просто й райдужно — дві громади обʼєдналися й пішли по життю єдиною сімʼєю, — було б неправдою. У кожного бахмутянина, який волею долі опинився у Вишневому, своя історія. Ми почули і про проблеми, непорозуміння й образи.
Як Наталя Геннадіївна виборювала право на дім для себе і своїх хвостиків
Наталя Геннадіївна приїхала з Бахмута не сама. У її невеликому «десанті» були найвірніші: старий кіт, який пережив усі обстріли, притиснувшись до її боку в підвалі, і маленький песик, що став її живою заспокійливою пігулкою. Гроші на оренду були — бахмутяни звикли працювати й мати копійчину на чорний день. Але виявилося, що по всій країні (бо це не тільки про Вишневе) твої гроші не завжди мають вагу, якщо в тебе є «лапи і хвости».
«Без тварин. Без дітей. Тільки для сімейних пар без шкідливих звичок», — ці оголошення читалися як вирок. Господарі квартир, немов змовившись, захищали свої ламінати та дивани так, ніби це музейні експонати.
— Я дивлюся в очі черговому орендодавцю і кажу: «Мій кіт тихіший за воду, він від вибухів забув, як нявкати. Мій собака не гризе меблі, він просто хоче спати в теплі», — розповідає Наталя Геннадіївна. — А мені у відповідь: «Ви ж розумієте, майно псується…».
Яке майно? Про яке майно ви кажете людям, у яких цілий світ розлетівся за одну мить?
Одного дня Наталя Геннадіївна прийшла дивитися чергове житло. Те, що вона побачила, викликало не просто сум, а справжню лють. Кімната була в жахливому стані: опалення не працювало, по кутках валялося сміття після попередніх мешканців — кажуть, там жили наркомани, які втекли, не заплативши.
Але власник, не кліпнувши оком, почав ту саму стару пісню: «Ну, я не знаю, чи пускати вас з тваринами… Це ж гігієна».
«Ви знаєте, — сказала жінка йому прямо в очі, — мої тваринки в Бахмуті жили в умовах, які вам і не снилися в цьому вашому занедбаному кутку. Тож це не вони не достойні вашої кімнати. Це ви не достойні таких мешканців, як ми».
Вона розвернулася й пішла. Того вечора вони спали ледь не на вокзалі, але Наталя Геннадіївна не почувалася переможеною. Вона зрозуміла важливу річ: війна навчила нас цінувати життя, а не речі. І якщо хтось ставить подряпану ніжку стола вище за живу істоту, яка пройшла через пекло, — то це проблема орендодавця, а не її.
Зрештою, вона знайшла свій куточок. Не відразу, через сльози та багато відмов, але знайшла людину, яка спочатку спитала: «Як звати вашого песика?», а вже потім — «Чи є у вас гроші?». Бо дім — це не дорогі шпалери. Дім там, де не виганяють твоїх друзів.
«Не хочу бути сильною»
Життя переселенця — далеко не завжди історія успіху, і далеко не завжди з першої спроби. Ми всі різні: хтось знаходить себе в динаміці міста, а хтось — у тиші маленького села з колодязною водою.
— Мені часто кажуть: «Ви тримайтеся, ви ж із Бахмута, ви сильні», – ледь не плаче Тамара Петрівна. – А я не хочу бути сильною. І жалісливих поглядів теж не хочу. Коли в серпні 2022-го зачиняла двері своєї квартири, знала: я не просто їду, я залишаю там своє серце.
Багато хто малює переїзд у маленьке місто як тиху гавань. Але для мене Вишневе, наприклад, стало холодним іспитом на виживання. Знаєте, що вразило найбільше? Не чужі вулиці, а ціни.
Здавалося б — невелика громада, передмістя. Але оренда тут б’є так само боляче, як у столиці. Дивишся на ціни в оголошеннях і не віриш своїм очам. Звідки в пенсіонерки чи переселенця такі гроші?
Стоїш перед рієлтором, у тебе в очах ще пожежі Бахмута не згасли, а тобі холодно виставляють рахунок: перший місяць, останній місяць (завдаток), комісія 50-100%, страхова сума — на випадок, якщо ти щось зламаєш. Звісно, ти для них звичайний клієнт, з якого треба витиснути максимум. Але ті «страхові суми» звучать як знущання. Що я можу зламати, коли не маю права навіть цвях у стіну вбити, бо це житло — не моє і ніколи моїм не буде.
Мені часто радять «інтегруватися», ходити на заходи, спілкуватися. А мені хочеться просто закрити очі. У великому місті є одна перевага — там ти можеш бути невидимою. У натовпі легше розчинитися і сховати свій розпач. Тут же, у маленькому місті, ти ніби на долоні.
Люди іноді намагаються заговорити, розпитати про Бахмут. Вони хочуть як краще, співчувають. А мені від того співчуття хочеться кричати, бо моя рана ще навіть не почала затягуватися.
Іноді я ловлю себе на думці, що в мегаполісі мені було б легше. Там нікому немає діла до твого минулого. Ти просто частина потоку. Вишневе гарне, квітуче… Але воно не моє. І, мабуть, уже ніщо ніколи не буде моїм. Я просто навчилася мовчати.
Як ми дізналися, коли матеріал уже був готовий до друку, пані Тамара таки поїхала шукати своєї долі до Києва.
Як родина Князєвих знайшла свій спокій на Рівненщині
А от історія родини Князєвих — навпаки шлях від задушливих кімнат в оренду до запаху свіжоспеченого хліба у власному дворі. Як і багато хто з нас, спочатку вони шукали прихистку ближче до столиці. Вишневе здавалося гарним варіантом: поруч робота, цивілізація, рух.
Вони орендували навіть не квартиру — лише кімнату. Але один з візитів власника закінчився словами: «Ціни ростуть, комуналка дорога, з наступного місяця — ще плюс дві тисячі».
Коли ціна за кімнату впритул наблизилася до вартості оренди цілого будинку в глибинці, Князєви зрозуміли, треба щось змінювати. Це не те життя, на яке вони сподівалися, тікаючи від війни.
Сьогодні Князєви живуть у невеличкому селі на Рівненщині. Вони обрали старенький будиночок з пічкою. Коли в країні то зникає світло, то вимикають опалення чи воду, вони лише спокійно підкидають дрова у вогонь.
Курчата та коза — це їхня фінансова незалежність. Свіжі яйця, домашнє молоко — маленькі перемоги над обставинами.
Подружжя Князєвих збирає гроші, щоб викупити будинок. Вони хочуть знати, що ця земля під ногами — їхня. Що ніхто не прийде завтра і не скаже збирати речі, бо «ринок змінився».
Для когось життя в селі — це крок назад. Для цієї родини з Бахмута — це крок до свободи. До дому, де тепло залежить від того, скільки дров ти приніс, а не від графіків чи настрою орендодавця. Вони обрали пічку замість київських хмарочосів і вперше за довгий час спокійні.
Але головне залишається незмінним: де б ми не оселилися, ми не втрачаємо зв’язку. Ми інтегруємося, вростаємо корінням у нові громади і… бережемо ключі, які, на жаль, уже ніколи не відімкнуть дверей у рідному Бахмуті. Бо немає вже ні тих квартир, ні тих дверей.
Немає вірних чи невірних шляхів
Для більшого розуміння того, що відбувається зараз з нами, ми попросили соціологиню доцентку ХНУ імені В.Н. Каразіна Олександру Дейнеко прокоментивати описані ситуації.
— Ці історії розкривають нам розуміння нової ідентичності, яку вимушено набули бахмутяни, так само як і колишні мешканці окупованих територій —«я-переселенка(нець)», — розмірковує пані Олександра. — Взаємодія з цією новою ідентичністю відбувається у всіх по-різному: хтось пробує її сховати, хтось швидко її позбавляється, а хтось робить її більш видимою. Важливу роль у цьому процесі відіграє соціальне середовище, де людина перебуває, і ставлення локальних спільнот. Як бачимо, комусь легше загубитись у великому місці і приховати свою ідентичність переселенця, а хтось знаходить нове життя в українських селах, де завжди люди знають звідки ти й як ся маєш. В цих процесах немає вірних чи невірних шляхів або рішень, люди розпочинать життя по-новому, тому підтримка і розуміння оточуючих відіграють важливу роль
Олександра МИРНА.
