Наші колеги із краснопільської газети “Перемога”, що на Сумщині, поспілкуватися з військовими про їх шлях до війська та значення в їх житті Бахмута. Ці відповіді в чомусь схожі, в
чомусь різні, але в одному однозначні – вони мають закінчити цю війну Перемогою, щоб не довелось її продовжувати їх дітям й онукам.
Олександру 38 років, його побратиму Володимиру – 52. До війни їх об’єднувало лише одне –
вони жили в одному місті, проте на хліб заробляли кардинально різними засобами – Олександр
встиг попрацювати реаніматологом і навіть консультантом з продажу велосипедів, Володимир
створив свій доволі успішний бізнес з обробки металу. Коли почалась війна – пішли захищати
спочатку своє місто, потім були неймовірно важкі бої на Красній Горі під Бахмутом, де вони й познайомились. Разом і погодились розповісти про свій бойовий шлях.
«РАКЕТА ВПАЛА ЗА ДВА МЕТРИ ВІД БАТЬКІВСЬКОГО БУДИНКУ. МАМА ВИЖИЛА, ТАТО – НІ»
Після закінчення медичного училища Олександра призвали на строкову службу, відслуживши яку уклав контракт. Повернувшись до цивільного життя пішов працювати реаніматологом у місцеву лікарню, якій віддав одинадцять з половиною років.
А потім вирішив круто змінити своє життя, ставши консультантом-продавцем, а ще й веломайстром у спеціалізованому магазині, – з усмішкою згадує те своє рішення мій співрозмовник. – А потім почалась війна. Взяв до рук зброю, із знайомими пішли в територіальну оборону, щоб не впустити ворога у наше місто. Сім’я моя категорично відмовилась евакуюватись, попри те, що у мене була можливість їх вивезти у безпечне місце, на всі умовляння дружина відповіла: «Раз ти залишаєшся, ми теж нікуди тікати не будемо». На позиціях стояли невеличкими групами, тоді й побачив, що таке справжня війна, працювали по нас міномети, артилерія, над нами літала російська авіація. Бомбили місто і околиці росіяни нещадно.
Одна з ракет впала за пару метрів від батьківської хати. Мама з татом були в одній кімнаті, їх
розділяло якихось півтора метри… Мама вижила, а тато ні… Від хати не залишилось нічого…
Олександр просить вибачення і перериває розмову. Ця хвилина, здається, тривала вічність. Але воїн опановує емоції і продовжує:
-А в сусідньому будинку перебувало сім чоловік, п’ять загинуло відразу, одна людина згодом померла в реанімації. Я навіть думки не допускаю, щоб ці нелюди, вбивці господарювали у моєму місті, в моїй державі. Я впевнений, що зброю треба брати до рук, якщо ти готовий до цього психологічно, маєш навички. Я маю, тому вже рік воюю.
Олександр каже, що морально був готовий і до ротації на схід, на Бахмутський напрямок, знав, що цього не уникнути, тому ретельно готувався.
-Я ж медик, у мене крім військового наплічника ще є багато медикаментів, все це займає багато місця, тому ламав голову, як підібрати екіпіровку, щоб нічого не заважало в бою, – ділиться Олександр і додає: – А бої були запеклими, інколи до «вагнерів» залишалось 25 метрів, це відстань кидка гранати. В запалі першого бою кричали їм здаватись. Що це саме «вагнери» було видно по їх
підготовці, екіпіруванню, але вони не очікували, що буде такий спротив, що наші хлопці стоятимуть на смерть.
Так сталось, що вже у першу ніч ми потрапили в оточення, але зуміли пробити «вікно» і вийти, наступного разу десь наші фланги не витримали, знову оточення. Обидва рази нас врятував наш ротний – молодий, але толковий офіцер, тільки йому відомо, де він знайшов танк і прийшов нам на допомогу. Якби не він, то 46 хлопців напевно б загинули, тим паче, що у нас на руках був важкий
«300»-й. Як медик, багато чого страшного, до чого не звичні звичайні люди, бачив і в цивільному житті, тому до поранень був готовий, знав, як реагувати, намагався не піддаватись емоціям, а просто робити свою роботу, виносити поранених або ж надавати їм допомогу безпосередньо на полі бою. Адреналін приходив вже потім, куди ж без нього.
Та не тільки «вагнери» дошкуляли нашим хлопцям, а й січневі морози, які сягали майже тридцяти градусів. Олександр з Володимиром демонструють відео, на яких з побратимами намагаються повечеряти тушонкою, яка перетворилась на цеглину, про воду мова теж не йшла, доводилось розтоплювати сніг і чашка окропу слугувала не лише гарячим напоєм, а й джерелом тепла, яким можна було бодай трохи зігріти руки.
-Всі ліки в ампулах замерзли миттєво і їх довелось викинути. На нашому крайньому виході з оточення стріляв вже великим пальцем правої руки, бо інших не відчував. Найдовший мій бій тривав чотири години. Зарядити магазин при такому морозі – ще те випробування, а їх в умовах тих боїв потрібно 5-7, набої швидко розходились, а вони все повзуть і повзуть… А взагалі, мабуть, нас там янголи оберігали, не інакше. То перед тобою за два метри падає міна і не вибухає, то авіація з артою не влучає, снайпер бачить тебе в приціл, як на долоні, але щось йому заважає. Можливо теж пальці заклякли від морозу… Одному нашому хлопчику мінометна міна прилетіла в ногу, зрикошетила від «дерев’яних» від морозу ватних штанів на кілька метрів і лише там вибухнула… Так рятувати своїх хлопців можуть лише їх янголи-охоронці, – переконаний Олександр.
А ще моїх співрозмовників, як і попередніх, приємно дивує ставлення до них жителів Сумщини і Краснопільщини. Медик переповідає історію, як після ротації з під Бахмута вони опинились на Сумщині. Зупинившись у незнайомому селищі він поцікавився у жіночки як знайти аптеку. Та провела його майже кілометр і пішки повернулась назад.
Приємно, коли їдеш селищем, а нас дітки вітають, розумієш, що це майбутнє України, яке ми сьогодні захищаємо зі зброєю в руках.
«ЗБИРАВСЯ ВИЇЖДЖАТИ, АЛЕ ПОБАЧИВ, ЯК ПАДАЮТЬ МІНИ НА НАШЕ МІСТО, І ПЕРЕДУМАВ»
Сьогодні про свою строкову службу 52-річний Володимир згадує з іронією:
– Служив у самому лігві ворогів, у Москві, в бригаді охорони центрального апарату Міністерства оборони. Дембель припав на розпад СРСР, звичайно, пропонували залишитись на росії, але повернувся в Україну. Чим тільки не займався, щоб утримувати сім’ю, зрештою розпочав власну справу, пов’язану з обробкою металу. Ось вже рік обладнання стоїть без роботи. А чому не передав бізнес комусь іншому? Хіба ж можна своє серце комусь віддати, – говорить Володимир і розповідає, як 24 лютого минулого року вивіз сина з невісткою у безпечне місце, як сам у паніці збирався залишити місто, як заїхав до знайомих, як вийшов на двір і побачив, як орки б’ють по його місту з мінометів та артилерії і зрозумів, що тікати він не буде. Сів у автівку і поїхав шукати зброю.
Скажу Вам, що оборона нашого міста була організована доволі серйозно, тисячі людей за лічені години отримали зброю і були готові до оборони, взагалі населення було налаштоване дуже патріотично, хто не міг воювати, той готував «коктейлі молотова». Хтось слідкував за переміщенням ворожої техніки і повідомляв координати, куди потрібно. Був випадок, як чоловік вийшов з мисливською рушницею проти окупантів, одного вбив, але й сам загинув, – розповідає чоловік. – Працювала по нам російська авіація серйозно. Взагалі найстрашніші, принаймні для мене, це танк і літак. Часу, щоб від них сховатись, практично немає. Бачу літак, бачу, як від крила відокремлюється ракета. Вибух. Вибухова хвиля б’є тобі в обличчя дрібними камінцями і в цей час ти ще встигаєш побачити, як друга ракета летить, як здається, точно тобі в лоба. Робиш лише кілька кроків, а далі
тебе підхоплює вибухова хвиля і буквально заносить у бліндаж. Розповідаю вам це значно довше, насправді – це секунди і диво, що після цього ти залишаєшся живим, особливо, коли виходиш із рятівного бліндажа і не впізнаєш краєвиду, який тут був кілька хвилин тому – ні деревця, ні будиночка. Якось після чергового авіаудару до нас підійшов чоловік і розповів, що в будинку,
який склався від вибуху, живе бабуся. Чесно, навіть не повірили, бо мешкали тут вже тиждень і жодного разу не бачили там ніякої бабусі. Взяли лопати, ломи, пішли дивитись. Справді, плита перекриття на піч вперлась, а під плитою лежить у ліжку бабуся років 90. Жива. Виносимо її, а вона сміється, мовляв, давно вже її молоді хлопці на руках не носили…
Оборону свого міста чоловіки втримали, а потім вирушили на Схід, на Красну Гору, де на той час точились страшні бої.
-Я старшина підрозділу і мені думати, хвилюватись, куди нас направляють, не було часу. Всі мої думки – це як доставити «господарство» до місця призначення. За два дні треба було все завантажити і доставити. Прийшов до тями лише на Красній Горі, коли побачив, що все озброєння прибуло. Почув канонаду: «О, значить на місці», – посміхається Володимир. – Бої були запеклими,
а ось морози стояли люті, ох і мерзли ми там, обморожень було багато, поранень, з оточень нас наш ротний виводив. Дякувати йому і Богу, конкретно наш підрозділ вийшов звідти без втрат. Росіяни не очікували від наших хлопців такого спротиву. Уявіть, вони за рік змогли просунутись лише на 70 кілометрів, і це при тому, що у них і артилерія, і танки, і авіація. А хлопці трималися. Ой,
змусили Ви мене все згадати, вибачте, розхвилювався. А ще Володимир теж просив через нашу газету подякувати жителям Краснопільщини, які, чим можуть, допомагають воїнам, що ми зараз із задоволенням робимо. До речі, нам вдалось поспілкуватись із тим самим героїчним
ротним, розповідь про якого читайте вже незабаром на сторінках «Перемоги».
Олександр МОЦНИЙ.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Наші, ЗАХИСНИКИ. НИЗЬКИЙ УКЛІН ДО НАШОЇ ЗЕМЛІ!!!! ТАК 💓 БОЛИТЬ ЗА ВАС, ЗА НАШ БАХМУТ!!!РУСНЯ ТОПЧЕ НАШУ ЗЕМЛЮ, КВІТУЧУ, РОДЮЧУ!!! НАШЕ, ТРОЯНДОВЕ МІСТО!!! НАШ БАХМУТ ТА ПРИФРОНТОВІ МІСТА, ЧЕКАЙТЕ!!!! ВСЕ БУДЕ , УКРАЇНА!!!!!