Передмова
Якщо вірити одному історичному документу, то давним-давно, у 1701 році, торські жителі знайшли місце на річці Бахмут, «де сіль варити вигідніше Торського», й з того міста Тору (нині — Слов’янськ) без дозволу «Нашого Великого Государя» (Петра І) перейшли туди жити, не несучи жодної служби та «чинячись царю неслухняними».
Інакше кажучи, 325 років тому на території майбутнього міста Бахмут розпочався промисловий видобуток солі, який уже у другій половині XVIII ст. сягав близько двох тонн вивареної кухонної солі на добу.
У зв’язку з 325-річним ювілеєм промислового видобутку солі, що розпочався саме на території Бахмута, ми вирішили започаткувати цикл публікацій, присвячених соляним копальням, які функціонували у Бахмутському краї ще з минулих століть, але, на жаль, припинили своє існування в першій половині ХХ ст.
Сьогодні ж перша стаття буде присвячена голландській соляній копальні «Петро Великий».
Як голландці видобували сіль у Бахмуті
Історія соляної шахти «Петро Великий» розпочинається у 1884 році, коли було створено акціонерне товариство під назвою «Голландське товариство з розробки кам’яної солі в Росії», засновниками якого стали 13 громадян Нідерландів та Австрії. У статуті товариства були визначені цілі — розробка покладів солі, що знаходилися на південній околиці Бахмута, в селах Ступки та Іллінівка (нині — територія міста Бахмут).
У 1885 році на відстані 7 км від центру Бахмута, біля станції «Ступки» Курсько-Харківсько-Лозово-Севастопольської залізниці, на орендованій землі Надії Іллівни Станкович-Груберт голландцями було розпочато будівництво соляної шахти «Петро Великий». Свою назву шахта отримала на честь московського царя, який бував у Нідерландах у 1697 році та висловлював щире захоплення цією країною.
Будівництво копальні тривало два роки, і вже в січні 1887 року «на-гора» було видано першу партію солі. До цього часу були виконані всі необхідні роботи: проходка шахти, будівництво приміщень для службовців і робітників, а також усіх виробничих будівель.
Поруч із соляною шахтою у 1885 році було засновано невеличку європейську колонію, де проживали родини керівників і співробітників шахти, які приїхали з Нідерландів.
Більшість будівель довкола шахти були зведені в стилі Dutch Waterstraat (буквально — «голландська водна лінія»). Ця назва, ймовірно, пов’язана з лінійною забудовою набережних і берегів каналів, коли всі будинки виконувалися в одному стилі, були зблоковані між собою та утворювали суцільний ряд забудови.
Окрім житла для голландців, на території Ступок було збудовано будинки для сімей робітників, школу для їхніх дітей, а для домогосподарок навіть організовувалися щотижневі поїздки зі Ступок на ринки та ярмарки Бахмута. Це сприяло формуванню почуття гордості за свою працю й сумлінному ставленню до роботи.
Щодо технічних характеристик копальні, то на руднику розроблявся надбрянцевський пласт солі. Його було розкрито двома шахтами (стволами): головним та вентиляційним глибиною 210,2 м. Стволи розташовувалися на відстані 35 м один від одного й були закріплені: в нижній частині — дубовим лісом, у середній та верхній — цеглою.
Видобуток солі здійснювався в камерах шириною 10–12 м і висотою до 12 м. Під час експлуатації шахти проводився водовідлив у кількості від 16,8 до 96 кубічних метрів води на добу.
На самій шахті працювало близько 200 осіб, діяли чотири парові двигуни загальною потужністю 500 кінських сил, а кам’яної солі видобувалося в середньому до 5 мільйонів пудів на рік.
Після Жовтневого перевороту 1917 року та громадянської війни у 1920 році шахта була продана радянській владі за 1 рубль. Того ж року соляні шахти Бахмутського району увійшли до об’єднання «Південьсіль» («Югсоль»), а згодом їхнім власником став «Бахмутсільтрест». Шахта «Петро Великий» відтоді отримала нову назву — «Рудник № 1 імені Артема».
Однак уже в липні 1924 року, за рекомендацією професора Катеринославського гірничого інституту Льва Шевякова, «Рудник № 1 ім. Артема» було закрито, а з березня наступного року припинилося водовідведення й розпочалося повільне затоплення шахт прісною водою. Тривалий час причиною закриття вважалася нібито поява тріщин у міжкамерних ціликах. Проте вивчення матеріалів преси 1920-х років дозволило дослідникам з’ясувати зовсім іншу причину.
У 1924 році була створена комісія Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УРСР, яка прибула до Бахмутського соляного району для вирішення питання концентрації рудників «Укрсільтресту». До складу комісії входив і професор Л. Д. Шевяков. Комісія ухвалила рішення ліквідувати рудник Артема № 1, як і низку інших, через обмеженість ринку збуту солі та неможливість утримувати всі рудники, що існували до 1917 року.
Що ж до приміщень рудника та його обладнання, то у 1928 році організація «Укрутильзбір» придбала їх для розбору на металобрухт і будівельні матеріали. Демонтаж відбувався швидко й варварськи. Ламалися приміщення та ще цілком придатне технічне обладнання. Так, представник «Укрутильзбору» поставив робітникам чверть горілки, аби ті якнайшвидше розбили справну парову машину, яку ще можна було використати на будь-якому підприємстві.
Майже така сама доля спіткала й будинки, розташовані поблизу рудника. Після його закриття більшість робітників разом із родинами покинули домівки, і без догляду та під впливом атмосферних явищ будівлі почали руйнуватися.
У 1944 році, після двадцяти років затоплення, на місці головного ствола утворилося провалля діаметром близько 50 м і глибиною до 40 м. Стволи зруйнувалися, а згодом на місці колишнього рудника виникло невеличке соляне озеро.
Замість епілогу
Історія голландського соляного рудника «Петро Великий» є доволі відомою та детально викладена в книзі «Stoupky. Четвертое измерение (1881–2018)», яку за бажання легко знайти в інтернеті. Також збереглося чимало листівок із зображенням рудника та голландської колонії. Натомість предметів, безпосередньо пов’язаних із діяльністю підприємства, практично не залишилося.
Після закриття копальні у 1924 році вся документація була використана для розпалювання печей або здана на макулатуру, обладнання демонтовано й порізано на металобрухт, будівлі розібрані на будматеріали, а те, що вціліло, через двадцять років пішло під землю, залишивши по собі воронку, заповнену солоною водою.
Проте все ж вдалося відшукати невеликий, але надзвичайно вагомий предмет — свинцеву пломбу, яку, ймовірно, кріпили до мішків із сіллю для запобігання розкраданню.
Ця пломба зберігатиметься у фондах КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей».
Григорій Соколовський, старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
