Бахмутянин Олексій Клочко – гіпнолог, гіпнотизер, психотерапевт – один з останніх залишив палаюче місто. Він, як і багато інших містян, мав надію, що Бахмут не зачепить те лихо, та відважно чекав, що настане мир…
З земляком ми зустрілися у Києві мов рідні. Відтепер бахмутяни, опалені війною, стали ще ближчими та дружнішими. Олексій розповів мені, як вижив у справжньому пеклі.
– Тільки зараз, у травні місяці, я відновив свої сили. Навіть зумів переплисти Дніпро, – розповів Олексій. – Вдома я моржував, почував себе бадьоро. Але війна все зіпсувала. З Бахмута мені вдалося евакуюватися наприкінці березня цього року. До того часу я залишався у місті, перейшов жити до своїх батьків у приватний сектор. Там можна було ховатися від обстрілів.
Спочатку, ще у минулому році, я займався волонтерством. Допомагав полякам вивозити хворих містян, прикутих до ліжка. Ми познайомилися з молодим журналістом із Польщі, який евакуював бахмутян. У нас з ним тепер дружні стосунки.
Одного разу мій батько приніс додому польські продукти. Так, шукаючи донорів, череез нього я натрапив на дуже гарних людей. Вони доставляли гуманітарну допомогу до центра міста. Ми домовилися, що я буду отримувати продукти на 35 сусідських подвір’їв. Так влітку 2022 року я почав привозити та роздавати гуманітарну допомогу у нашому районі.
У Бахмут приїжджали іноземні журналісти зі Швеції, Норвегії. Вони питали у мене та матусі, як нам живеться у місті, яке цілодобово обстрілює ворог. Потім ми з ними під кулями їздили до мало мобільних бахмутян, інвалідів, пенсіонерів, які все ще залишалися у підвалах. Я показував їм зруйновані багатоповерхівки. Вони були у шоці…
– Олексію, а що саме вас тримало у тому пеклі? Чому терпіли?
– По-перше, я не міг залишити батьків. По-друге, кожен з нас дуже переймався за будинок, майно… Все, що мали, ми купували на протязі всього життя, тому дуже боляче було кидати рідне гніздо… До того ж, я сподівався на свою інтуїцію.
-У листопаді минулого року я вивіз батьків на більш безпечну територію. Наступного дня снаряд потрапив до нас у город. А коли прилетіло у дах мого будинку…
– Як то було?
– Вранці я вирішив розтопити піч. Тільки дим повалив з труби, як почався обстріл. Подивився у вікно, а там сніг летить… Виявилося, що то вітер розвіював попіл, бо зайнявся дах будинку. Я почав самостійно рятувати житло. Полум’я гасив то водою, то вогнегасниками… Нічого не допомагало. Пожежа перекинулася на сарай.
От тоді я на власні очі побачив диво… У куточку кімнати стояла ікона Божої Матері, відома як Неопалима Купина. Перед іконою моляться про позбавлення від пожежі та ураження блискавкою, від лютих бід, про зцілення недуг. Вода у мене закінчилася, тому я почав молитися. І, дякувати Богу, пожежа згасла.
– Як вирішили рятуватися?
– Поміркував та вирішив йти до волонтерського центру, що працював на залізничному вокзалі. До того часу я вже не міг приносити собі навіть воду, бо повсюди можна було потрапити під кулю снайпера.
Коли я дізнався, що ситуація настільки складна, що місто закрили і евакуація практично зупинилася, то вирішив зателефонувати польському товаришу, щоб він допоміг мені виїхати з Бахмута. Волонтер сказав, щоб я збирав охочих покинути місто.
Літаки бомбили місто, а ми чекали…
Я розповів сусідам про евакуацію. П’ятеро зраділи, що нас вивезуть. На жаль, не всім вдалося до того часу дожити…
Залишився я з пораненою сусідкою. Подзвонив поляку, але він не відповідав – зник зв’язок. Було дуже прикро. Але потім він написав, щоб ми чекали…
Кулі свистіли над головою, літаки бомбили місто, а ми чекали…
І тут я побачив, що привезли хліб. Мені було цікаво, хто саме ризикнув це зробити. То були бахмутські хлопці-волонтери. Я став їх просити, щоб мене з пораненою довезли до Костянтинівки. Олексій та Вадим погодилися.
Сіли ми з жіночкою у побиті «Жигулі», без вікон та сидінь. Було це біля залізничного вокзалу. Тільки почали їхати, як заглух двигун. Що робити? А тут ще обстріл триває. Нас штовхають, але все даремно. Нарешті хлопці виштовхали машину на перехрестя. Кулі свистять, земля гудить, а ми як на долоні.
Поранена жінка почала репетувати, що хоче жити, боїться. А я її вмовляю, що Бог з нами, бо ми мали б вже давно загинути…
І тут сталося неймовірне: двигун завівся, а коли ми заїхали на гору, настала тиша… Бог почув мої молитви.
Поки їхали, я дивився на зруйнований та спалений Бахмут. Серце ледве не стало. Я бачив старих людей, вони йшли пішки до Часового Яру. Вони у мене досі перед очима.
– Куди вас евакуювали?
– Ми доправили поранену до лікарні у Костянтинівці. А я з іншими волонтерами доїхав до Покровська, звідти – до Дніпра, а потім до Києва. В дорозі мене всі розпитували, що коїться у Бахмуті. Добрі люди дали трохи грошей, нагодували… Я в свою чергу допомагав їм здолати страх, відчуття неспокою в душі.
– Що вас здивувало на більш мирній території?
– У Костянтинівці ввечері я побачив світло у під’їздах. Після Бахмуту то було неймовірно.
– Чи були у вас психологічні проблеми після евакуації?
– Були, але я сам себе вилікував. У Києві, наприклад, я боляче реагував на вітер. Мені здавалося, що то прильот. Якщо співав якийсь птах, я думав, що працює снайпер…
Переселенцям потрібна психологічна допомога. Я як гіпнолог, психотерапевт себе вже вилікував, зараз можу працювати з військовослужбовцями, переселенцями та діточками, у яких психологічні травми. Досвід у мене є. Ще займаюся масажем, костоправством, мануальною терапією.
– Олексію, дякую вам за відверту розмову. Що підказує ваша інтуїція щодо нашої Перемоги та повернення додому?
– Треба працювати багато, щоб відновити наше місто-герой. Перемога довгоочікувана, вона буде дуже Великою!
Тетяна ПОСТОЄВА.
Читайте також:
Район Літачка. Апокаліпсіс. Відео
У Бахмуті тривають бої на одному з клаптиків руїн
Читайте нас у Facebook та Telegram
