Народився Сергій Боярський у селищі Зайцеве, що біля Горлівки, але згодом сім’я переїхала до Кліщїївки, де хлопець закінчив місцеву школу. До Бахмута перебрався під час навчання в професійно-технічному училищі. З юності захоплювався технікою, тож професію обрав відповідну: став слюсарем-трактористом. Проходив строкову службу, був інструктором-водієм БМП. Усе життя теж присвятив техніці: працював у сфері сільського господарства, на комунальних підприємствах «Артемівськтепломережа», «Бахмут-вода» та в Бахмутському медичному училищі.
З початком повномасштабного вторгнення родина певний час залишалася у Бахмуті, бо син Роман працював у пенітенціарній системі. Сам Сергій Боярський був мобілізований в березні 2022 року в Бахмуті до лав місцевої ТРО, в складі якої воював біля Соледару та Кремінної. «Він сказав: треба так треба! Син у погонах, то і я буду тепер, – згадує син про події початку великої війни. – Взагалі, окрім техніки батько цікавився історією. Саме військовою – любив читати, дивитися фільми про Другу світову. Так вийшло, що довелося брати участь у війні особисто».
За понад рік служби Сергій мав кілька переведень, згодом потрапив у 107 бригаду територіальної оборони Маріуполя, у складі якої й загинув під час бойового чергування внаслідок авіаудару поблизу населеного пункту Суха Балка Донецької області. «Ми вдячні батьковим товаришам по службі з Маріупольської ТРО, які допомогли буквально з усім: від перевезення тіла до поховання з усіма військовими почестями, – каже Роман. – Поховати батька вирішили у Днiпрі на Краснопiльському кладовищі. Хотілося ближче до дому, але на Донеччині вже не було сенсу».
Сергій Боярський нагороджений медаллю «Незламним героям російсько-української війни» за оборону Соледара. У залишилися дружина, син та улюблений дев’ятирічний онук, які живуть в Києві.
Єлизавета Гончарова
