«Вранці росіяни скинули на місто 7 бомб «ФАБ-250». Внаслідок влучання у багатоквартирний будинок зруйновано квартири з 1 по 5 поверхи, багато руйнувань у приватному секторі. Серед загиблих – чоловіки віком 62 та 72 роки. Поранено трьох жінок віком 56, 61, 71 рік. Найстаршу постраждалу поліцейські парамедики евакуювали до лікарні у тяжкому стані. Серед поранених – переселенці з Бахмута.
За попередніми даними, руйнувань зазнали 66 цивільних об’єктів: 10 багатоквартирних і 21 приватний будинки, промислові об’єкти, магазин, автостоянки, 16 гаражів, 9 автомобілів, 2 ЛЕП і 2 газопроводи».
Це одне з повідомлень Головного управління Національної поліції в Донецькій області. Ми навмисне не пишемо коли саме це було. Мова йде про Костянтинівку. Але й це неважливо, бо подібні повідомлення з’являються кожного дня і стосуються будь яких міст в районі бойових дій.
Чому люди там залишаються, чому не реагують на наполегливі вмовляння евакуюватися? Давайте розбиратися.
Чи міг бути фальш-старт?
-30 березня 2022-го я поїхав з Бахмута, – розказує наш земляк Олександр Миколайович. – На той час мені здавалося, ще день-два і російська орда зайде у місто і можливості виїхати у мене вже не буде. Зараз я вважаю, що це був фальш-старт. Я міг ще і місяць, і два жити в Бахмуті, спокійно зібрати речі, принаймні забрати цінні для мене сімейні фото та архіви. Тепер я втратив свої спогади назавжди.
Почуття чоловіка зрозумілі, але погодитись з ним важко. Молода жінка-бахмутянка розказувала журналістам газети «Вперед» про те, як її мама у квітні 2022 року повернулася в місто за речами і згинула у власній квартирі від прямого влучання снаряда. Більш ніж впевнені, що такі випадки непоодинокі. Як упевнені і в тому, що ніякі речі не можуть бути ціннішими за людське життя.
…На той час пану Олександру було 65 років, зараз вже 68. До осені 2023-го він жив в Одесі. Витратив всі заощадження. Коштів винаймати житло у пенсіонера не стало, і він повернувся на Донеччину. Уже більше року живе у Миколаївці біля Слов’янська, у старенькому домі своїх батьків. До останнього там мешкала сім’я брата пана Олександра, яка потім виїхала за кордон.
-Звичайно, що тут небезпечно, – бідкається наш співрозмовник. – У багатьох сусідніх домах ні вікон, а в деяких і криш немає, шифер весь полетів. А наш якимось дивом, як заговорений, стоїть цілий. Правда, ми перед самою війною кришу ремонтували, укріпили її: чотири балки поміняли, металочерепицею перекрили.
– Буквально позавчора на сусідній вулиці загинув мій шкільний товариш. Прилетіло прямо в дім, там і згинув. Жив, як і я, самотньо. А у мене є якась віра, що мене омине. А взагалі-то, яка доля, так і буде. Я знаю випадки, коли люди евакуювалися і гинули від обстрілів на більш безпечній території, – таке враження, що намагається запевнити насамперед сам себе пан Олександр.
Якщо вам байдуже на себе…
«Ввечері ворог обстріляв з артилерії Рівне Мирноградської громади. Загинули двоє братів 11 і 13 років. Крім того, поранення отримав 14-річний хлопець — він перебуває у важкому стані. Це жахлива новина сама по собі, але ще жахливіше — що всіх трьох ще в серпні-вересні минулого року ми евакуювали на Дніпровщину. Рішення повернутися додому, очевидно, діти не приймали самі, але заплатили за це рішення найстрашнішу ціну , – написав днями на своїй сторінці у фейсбук голова Донецької облдержадміністрації Вадим Філашкін. – Я кожен день повторюю: евакуюйтесь! І кожен день доводиться писати страшні рядки про нових жертв.
Батьки, якщо вам байдуже на себе, то вбережіть хоча б своїх дітей! Їхнє життя — це ваша відповідальність!»
Дійсно, рішення про евакуацію – не з легких. Стати безхатьком, та ще й не маючі особливих коштів за душею, – це проблема. Але, погодьтеся, життя –важливіше. Будь які умови проживання можна витримати. А чи можна витримати смерть діток?
Шанс на порятунок
Біля 150 донеччан евакуювалися до більш безпечних регіонів України з початку березня.
Черговий евакуаційний рейс на Волинь вирушив 16 березня — ним скористалися 16 жителів Костянтинівської та Покровської громад.
На транзитному пункті евакуйовані отримали гуманітарну та психологічну допомогу, були забезпечені гарячим харчуванням. Міжнародні організації зареєстрували переселенців на одноразову грошову допомогу у розмірі 10800 грн на особу.
Донецька облдержадміністрація нагадує, що для евакуації необхідно:
– залишити заявку за телефонами: 0-800-500-121, +380730500121 (Viber, Whatsapp, Telegram, Signal);
– дістатися до місця збору у вашому населеному пункті, звідки буде безкоштовний підвіз до евакуаційного поїзду;
– оселитися — це безкоштовно.
Для евакуації тяжко хворих і осіб з інвалідністю телефонуйте за номером: 0800332614.
Не тільки потягом
У листопаді минулого року Олег Трухан отримав поранення в голову у рідному Часовому Ярі та потрапив до Костянтинівки.
-Привезли в лікарню, зашили голову. З Пункта незламності евакуювали волонтери «Проліски». Їду в Київ до доньки, – розказував пан Олег у транзитному пункті на Дніпропетровщині.
Там він отримав гуманітарну допомогу, його зареєстрували на грошову допомогу і купили квиток до Києва, де наступного дня дідуся зустріла донька.
Микола Кисельов, волонтер гуманітарної місії «Проліска» розказує, що з кожним днем евакуювати людей з прифронтових територій стає все складніше, але вони продовжують робити це, ризикуючи власним життям. У Костянтинівці пан Микола двічі потрапляв під обстріли. З багатьох населених пунктів зараз забирають тільки за дзвінком. Домовляються на певний час, заїзжають, забирають людину і швидко виїжджають.
Більше інформації про це у відео на офіційній сторінці голови Донецької облдержадміністрації Вадима Філашкіна у фейсбук. Дивіться відео за посиланням:
https://www.facebook.com/vadym.filashkin/videos/627372927120848
«Не реагую взагалі»
В Україні зараз немає місць повністю безпечних. Але погодьтеся, там, на лінії вогню, у вас майже немає шансів вижити: ви не управляєте своїм життям. На більш безпечних територіях – більше можливості контролювати ситуацію. Є попередження про повітряну тривогу, є укриття та бомбосховища. Але і тут не все так просто.
У своєму Телеграм-каналі газета «Вперед» провела серед бахмутян опитування «Як ви реагуєте на повітряну тривогу?».
Ось його результати:
Ми очікували, що в наших реаліях варіанти відповідей на «Одразу біжу в укриття» будуть близькими до «нуля», але 82 відсотка «Не реагую взагалі» – то занадто.
Зрозуміло, що на четвертому році повномасштабної війни всі ми втомлені і перебуваємо у хронічному стресі. Ймовірно, що оскільки не кожна тривога передбачає вибух, то й наша пильність починає послаблюватись. Ви, мабуть, помічали, як люди кепкують у соцмережах, що виходять на балкон подивитись, як збивають “шахеда” і навіть поки не почують кілька вибухів, не йдуть спати.
Чому люди звикають до тривог?
Психологиня Наталія Глинянюк пояснює:
-Якщо ми не реагуємо на тривогу, це не означає, що всередині немає напруги. Звісно, ми розуміємо, що сигнал тривоги дають через небезпеку, і, ймовірно, щось летить.
Але емоції, які мали б направляти нас на дії боротьби або в втечі (бий або біжи), потребують ресурсу, якого у нас вже немає.
Наталія нагадує, що люди різноманітні у своїх захистах від небезпеки.
Перший формат: жарти, які знецінюють небезпеку – анекдоти, меми, сміх без причини.
Другий: пошук логічного пояснення, чому не варто боятися. Психологиня розповіла, що чула, як люди ледве не математичними формулами доводили, що сусідній будинок – приречений, а інший – буде стояти цілим.
Її колега Альона Василига зазначає, є ще одна причина, чому люди ігнорують тривогу: вони не бачать вибухи на власні очі кожен раз.
-Але не варто упиватись ілюзією контролю, ніби моніторингові пабліки в Telegram можуть гарантувати, що ваш район чи місто омине, – застерігає вона.
Тому давайте все ж таки не будемо ігнорувати сигнали повітряної тривоги, адже кожна секунда може стати вирішальною для нашого життя. Не зволікайте, йдіть в укриття. Ймовірно, колись це врятує вас або ваших близьких.
Не підходь! Не чіпай!
Центр протимінної діяльності має таку статистику: з початку повномасштабного вторгнення серед населення в Україні відбулося більше 800 інцидентів, пов’язаних з мінами та вибухонебезпечними залишками війни. 335 людей загинули і 834 отримали травми.
Це ставалося де завгодно: в полях, на дорогах, на подвір’ях, і навіть більше 100 випадків у приміщеннях. Сапери постійно нас закликають: «Не підходь! Не чіпай! Зателефонуй 112 або 101!». Давайте прислухатися і до них!
Світлана Овчаренко.
Фото: Після авіаційного удару по центру Краматорська. Парамедики надають допомогу пораненій жінці.
