Історія одного кохання
Інну Бережну в Бахмуті знають майже всі. Інна Костянтинівна керує творчим колективом «Ліцей», котрий за 35 років існування отримав почесне звання «народний». На бахмутській сцені МЦКД імені Євгена Мартинова ліцеїсти дарували нам свої творчі номери кожного свята. І хоча бахмутяни-танцюристи роз’їхалися різними куточками країни та світу, талант, як кажуть, не сховаєш.
Інна Бережна переселилася до Славутича, працює викладачем хореографічного відділення Бахмутського коледжу культури та мистецтв імені Івана Карабиця. А ще у Славутичі створила філіал «Ліцею». У колективі 15 дівчат, віком від 11 до 16 років. Є серед них і переселенці. Тепер з ними «запалює» Славутич, організовує там свята та виступи.
Нещодавно ми розмовляли з землячкою телефоном, і я дізналася, що в особистому житті Інни Костянтинівни теж відбулися зміни. Вона закохалася…
Своєю неймовірною історією кохання вона поділилася з нами.
– З моїм тепер вже чоловіком ми жили багато років на одній вулиці – Незалежності, і, уявіть собі, ніколи не зустрічалися, – розповідає молода дружина. – Мій будинок там, де була розташована піцерія, а квартира Олександра в будинку навпроти магазина «Острів» (колишній «75-й»). Наші шляхи ніколи не сходилися.
Коли почалася війна, я виїхала до знайомих у Червоноград Львівської області. Роботи на той час не було, грошей теж не дуже…
Одного разу я прочитала інформацію у Фейсбуці про те, що дівчина з Бахмута збирає допомогу для хлопців, котрі боронять наше місто. Я вирішила їй зателефонувати та відправити не чай та цигарки, а незначну суму коштів, бо, чесно кажучи, я не мала навіть гадки, що потрібно захисникам в окопах. Землячка Катерина охоче прийняла пропозицію, я перерахувала 250 гривень, бо більше не мала змоги.
– І що ви думаєте? Вона була дуже мені вдячна, бо після мого такого вдалого початку, моєї легкої руки, швидко назбиралися кошти та багато необхідного. Волонтерка відправила військовим багато посилок. А ще я дізналася, що у Каті боронить Бахмут батько…
На цьому все могло б і закінчитися, якби не моя колега по роботі теж Катерина. Виявилося, що вона дуже гарно знає Катю, вони подруги. Так почалася наша спільна дружба. Катя багато розповідала про свого тата, його службу. А потім дві Катерини переїхали жити до Славутича, бо я багато їм розказувала про це місто та доступність оренди житла. Я допомогла їм прижитися, знайшла їм теж творчу роботу за фахом.
Якось Катерина сказала мені, що батько отримав кілька днів відпустки, хоче побачитися. Запропонувала зустрітися всім бахмутянам, які переселилися до Славутича. Я з радістю погодилася: скільки там того життя…
– Було це наприкінці серпня 2023 року. Ми сиділи в піцерії і тут я побачила Його… Наші очі зустрілися, ми познайомилися і… почалося. Він мені приглянувся: статний, військовий, серйозний… Три дні ми просто гуляли з дітьми вулицями міста, а потім Олександр був вимушений повернутися на передову.
Ми почали писати один одному, дзвонили по відео, мов юнаки. Такого в моєму житті ніколи не було. Це була доля.
– 29 грудня 2023 року ми одружилися. Все було швидко, без роздумів. Привітали нас наші бахмутяни, рідні та міський голова Славутича Юрій Фомічев. Він подарував нам годинник, щоб рахували час до Перемоги.
Тепер я дружина військового. Чоловік боронить рідну землю. Чекаю його дзвінків, молюся, переймаюся, щоб скоріше настала наша Перемога й він повернувся.
На майбутнє маємо великі плани: треба з попелу відродити наш Бахмут, – мріє Інна.
Життя триває! Хтось народжує на чужині, хтось зустрічає своє кохання. Будемо щасливі, наші любі читачі! Миру нам та нашим дітям!
Записала Олександра Мирна.
