Вчора переглядала тривожний рюкзак, з яким евакуювалася з Бахмута. У кишені знайшла маленьку срібну чайну ложечку, яку подарувала мені мама на день Янгола. Вона – на фото. Поруч лежали ключі від квартири та домофону… На очі накотилися сльози. Ювелірних прикрас, які отримувала від батьків на свої маленькі ювілеї вже давно немає. Обручка, яку здала до ломбарду, допомогла оплатити послуги рієлтора, коли орендувала житло. Інше продане кільце стало з нагоди, коли зверталася до стоматолога. Візит до лікаря зараз – на вагу золота.
Мені стало цікаво, а що моїм землякам вдалося евакуювати з Бахмута з найдорожчого та найціннішого для них?
З цим питанням ми звернулися до бахмутян.
Олена Іванівна, педагог:
– Радію, що самі залишилися живими. Виїжджали з двома торбами та улюбленим котиком. На банківській карті були маленькі збереження, які дозволили дістатися Львова та оплатити перший місяць проживання. Щонайдорожче, що вивезли з дома, це фотоальбом. В ньому все наше життя…
Ігор, студент:
– В Бахмуті трималися до липня 2022 року. Батьки боялися, що мене заберуть на війну. Сиділи, поки в дах дома не прилетіло… Мені вдалося евакуювати свій комп’ютер, ігрову консоль та студійний мікрофон. Я займався музикою, тому мені його подарували бабуся з дідусем на день народження.
Але з мого добра вже нічого не залишилося. Комп згорів від перепаду електроенергії, мікрофон я продав, щоб оплатити навчання, а консоль подарував дитині хазяїна, у якого ми орендуємо дім. Бо він допоміг нам, бере гроші тільки за воду, газ та світло.
Олег Петрович, пенсіонер:
– Забрали ліки, але не всі, бо збиралися швидко, під обстрілами, в темряві. Їхали до Дніпра з волонтерами. Вивіз свій рибацький костюм, вудки та ехолот. А що з того? Почуваюся погано, не сплю, харчуюся аби як… Хіба мені до рибалки?
Жіночка каже треба написати оголошення, все продати… А мені шкода, бо не можу я ці речі віддати. У мене з ними свої спогади. Колись ехолот подарували друзі на роботі. Один з них потонув на рибалці… То моя пам’ять. У нас все відібрали, дома немає, життя колишнього немає, так хай хоч спогади залишаться.
Наталя, підприємниця:
– Ми евакуювалися у березні 2022 року. Навіщо було чекати з моря погоду? Ми собою задоволені. Перевезли бізнес до Дніпра. З дома забрали навіть меблі. Орендуємо квартиру, тільки голі стіни. Так що нам вдалося своїми речами відтворити домашній бахмутський затишок, але в Дніпрі.
Валентина Семенівна, пенсіонерка:
– Для нас найдорожчі діти та онуки. Перш за все відправили їх до Полтави. Там наші рідні. А самі мали намір залишитися вдома до нашої Перемоги. Сиділи у підвалі, ховалися від обстрілів, терпіли… Але наступає момент, коли «терпець» закінчується. У вузлик зібрали речі: мої новенькі зимові чоботи, чоловічу теплу куртку та фотоапарат. Його нам дарували діти на 50-річчя нашого сімейного життя. Покинули домівку, де залишилося наше щастя.
Олена та Ігор, подружжя:
– Будете сміятися, але ми мов дурні. Коли в Бахмуті мешканці масово почали евакуюватися, ми запанікували. Я швиденько зібрала речі у мішки, завантажили нашу стареньку автівку й погнали до батьків у село на Хмельниччині. Як приїхали, тільки тоді роздивилися…
Вдалося вивезти телевізор, мікрохвильову піч, пилотяг тощо. А ще мішок риса, що нам давали як гуманітарну, макарони, тушкованку, крупи. Ані сімейного фотоальбому, ані моїх прикрас, ані одягу, що залишився в шафах не взяли…
Надія Петрівна, пенсіонерка:
– Неможливо все своє життя вмістити в торбу. Тому я взяла найдорожче – Біблію. Ікону завжди ношу з собою, то вона мене врятувала від обстрілу, в який ми попали під час евакуації. Я вірю, що Господь допоможе, наша Перемога вже зовсім поруч.
Записала Олександра МИРНА.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Нічого не забрали. Ключи та документи.Живі вийшли, то й годі. Все з початку. Не зрозуміло як і навіщо. Сил нема
Нічого не брали. Сподівались що скоро повернемось додому. Тепер взагалі нічого немає.
Ми також